І найголовніше для нього питання, чому такий собі Френсіс Крозьє раз за разом повертається в ці жахливі місця, перебуваючи на службі у країни та її уряду, які ніколи не визнають його заслуг і людської гідності, повертається навіть попри те, що відчуває серцем: колись він помре посеред цього арктичного холоду та темряви?
Капітан пам’ятав, що навіть коли він був маленьким хлопцем — до того як пішов у море у віці тринадцяти років, — він уже носив у собі глибоку меланхолію, немов якусь холодну таємницю. Ця меланхолійна натура виявлялася в насолоді, яку він відчував, стоячи на далекій околиці села зимової ночі, спостерігаючи за згасанням вогнів у вікнах, у пошуках закутків для схованок (на клаустрофобію Френсіс Крозьє ніколи не страждав), у такому страху перед темрявою, яка здавалася йому втіленням смерті, що забрала матір і бабусю в якийсь потаємний спосіб, який змушував його вперто шукати зустрічі з нею, ховаючись у картопляному льоху, поки інші хлопці гралися на осонні. Крозьє пам’ятав той льох — його могильний холод, запах вільгості й плісняви, темряву, коли він залишався наодинці зі своїми похмурими думками.
Він наповнив склянку і знову випив. Зненацька крига затріщала гучніше, і корабель заскрипів у відповідь — намагаючись посунутися в замерзлому морі, але не маючи змоги цього зробити. Крига ще сильніше стиснула зусібіч корпус корабля, який протяжливо застогнав. Металеві скоби на палубі трюму стискалися і тріщали зі звуком пістолетних пострілів. Матроси у носовому відсіку й офіцери в кормовому продовжували спати, байдужі до нічного гуркоту криги, що прагнула їх розчавити. На верхній палубі офіцер, що ніс нічну вахту за мінус сімдесяти градусів[73], потупав ногами, щоб відновити в них кровообіг, і чотири глухі удари здалися капітанові голосом стомленого батька, який просить корабель вгамуватися й не протестувати.
Крозьє вже не вірилось, що Софія Крекрофт була колись з візитом на цьому кораблі, стояла саме в цій каюті, захоплено вигукуючи, яка ж вона охайна, яка чиста, яка затишна, яка вельми вчена зі своїми рядами книжок і яким чудовим світлом заливають її промені південного сонця, що проникають крізь ілюмінатор.
Це було сім років тому, майже тиждень в тиждень, у розпал весни південної півкулі в листопаді 1840 року, коли Крозьє прибув на Землю Ван Дімена на південь від Австралії на цих самих кораблях — «Еребусі» та «Терорі» — на шляху до Антарктиди. Експедицією командував капітан Джеймс Росс, який був другом Крозьє, незважаючи на різницю в суспільному становищі. Вони зупинилися в Гобарт Таун, щоб поповнити запаси провізії перед тим, як вирушити в антарктичні води, і губернатор острова, що слугував штрафною колонією, сер Джон Франклін, наполіг, щоб два молоді офіцери — капітан Росс та командор Крозьє — зупинились в урядовому будинку на час їхнього перебування там.
Це був чарівний час і — для Крозьє — ще й романтично фатальний.
Огляд експедиційних кораблів відбувся наступного дня після прибуття — кораблі були ретельно вичищені, відремонтовані, майже повністю забезпечені провізією, і молоді члени екіпажів ще не заросли бородами і не охляли, як після двох зимівель серед антарктичної криги, що чекали попереду, — і поки капітан Росс особисто приймав губернатора сера Джона і леді Джейн Франклін, Крозьє супроводжував губернаторову небогу, чорняву й яснооку юну Софію Крекрофт. Він закохався того самого дня і проніс цю розквітлу любов через темряву наступних двох південних зим, упродовж яких вона перетворилась на одержимість.
Довгі обіди в губернаторському будинку під віялами, якими обмахували їх слуги, супроводжувалися жвавими бесідами. Губернатор Франклін у свої п’ятдесят виглядав утомленим чоловіком, пригніченим цілковитим невизнанням своїх заслуг, затурканим протистоянням з місцевою пресою, багатими землевласниками і бюрократами на своєму третьому році урядування на Землі Ван Дімена, але і він і його дружина, леді Джейн, ожили під час цього візиту своїх земляків із Служби географічних досліджень, до яких сер Джон любив жартома звертатися «пацанове дослідники».
Софія Крекрофт, навпаки, не здавалася пригніченою. Вона була дотепною, жвавою, життєрадісною, іноді могла шокувати своїми сміливими висловлюваннями і зауваженнями — значно більшою мірою, ніж її норовиста тітка, леді Джейн, — юна та вродлива, яка начебто виявляла зацікавлення до кожної дрібниці з життя, поглядів та різноманітних думок сорокачотирирічного неодруженого командора Френсіса Крозьє. Вона сміялася над всіма спочатку нерішучими жартами Крозьє — він нечасто бував у таких високих прошарках суспільства і намагався показати себе з найліпшого боку, пив менше, ніж звик, і то лише вино, — а вона завжди відповідала на його невпевнені зауваження зі ще більшою дотепністю. Для Крозьє це було як навчатися гри в теніс з набагато сильнішим гравцем. На восьмий і останній день їхнього візиту, що так затягнувся, Крозьє почувався рівнею будь-якому пристойному англійцеві — так, він джентльмен, народжений в Ірландії, але людина, яка всього домоглася сама, а також прожила цікаве і захопливе, насичене подіями життя, нічим не гірший за будь-кого іншого, — але значно кращий за будь-кого іншого в дивовижних блакитних очах міс Крекрофт.