Якийсь час вона мовчала, добираючи властиві слова.
— Я не повинна нарікати. Знаю. Я не мусила турбуватися про житло та гроші. Так довго, як ми будемо разом. Я вирішила зробити все, щоб ти був задоволений. Це було не важко, — вона всміхнулася сама до себе. — Ти не маєш завищених вимог. Чисті сорочки, добра їжа, в неділю пиріг. Тільки що прибирати чужий будинок страшенно нудно. Чому чужий? Бо в себе вдома я могла б досхочу клеїти листя на шиби, витинати дірки у шторах і малювати на дзеркалах. У чужому — ні.
Він хотів щось сказати, але не потямив дібрати слів.
— Я саме пилососила твій улюблений килим у сірі квіти. Величезний, як пустеля. Щоб не думати про це, стала замислюватися: скільки на ньому квітів, а скільки листочків. Із цього все почалося. Коли я замішувала тісто, то рахувала кількість родзинок. Коли мила вікна, то лічила всі відомі мені засоби для чищення. Поволі я втягувалася в забаву. Знаєш, скільки у нас кахельок в обох лазничках?
Він не встиг заперечити.
— Певно, що не знаєш. Чотириста п’ятдесят вісім, у тому числі двісті дванадцять без візерунків. А знаєш, скільки ребер на всіх батареях? Сто тридцять шість. Я точно перерахувала під час весняного прибирання. Я знаю, скільки дощок і цвяхів у панелях.
Скільки у нас пар взуття, рушників і головних уборів. Скільки кухонного начиння. Прибираючи цей будинок, я обчислила в ньому, мабуть, усе. Тож настав час, аби зробити другий крок. Я стала рахувати все, що тільки можна. Лічила акторів, польських і закордонних (п’ятсот двадцять осіб), назви парфумів (сімсот п’ятнадцять), квітів (лише дев’яносто два) і птахів (рівно сотня, разом зі свійськими). Лічила своїх знайомих і прочитані книжки, кольори, імена на літеру „А“, тканини й візерунки. Я не мусила думати про прасування сорочок, бо в цей час рахувала види ссавців. Коли варила бульйон, рахувала інші супи чи страви з яєць. Коли малювала, перелічувала відомі картини. Коли шила, рахувала елементи вбрання, або — чому б і ні? — міста світу. Я укладала складні збірки й каталоги. Аж поки прокинулася сьогодні вранці. Подумала, що мені виповнюється двадцять вісім років. Триста тридцять шість місяців, десять тисяч двісті двадцять сім днів, чотирнадцять мільйонів сімсот двадцять шість тисяч вісімсот вісімдесят хвилин і вісімсот вісімдесят три мільйони шістсот дванадцять тисяч вісімсот секунд. Я ні про що не турбувалася, нічого не чекала. І раптом збагнула, що перерахувала геть усе. Тому я вирішила тобі про це сказати. Вперше й востаннє.
Вона підвелася, розгладжуючи спідницю.
— Я від тебе йду».
Я завершила читати й віддала аркуші татові. Що я повинна сказати? Щось глибоке й заспокійливе. Може, якусь цитату з Кундери?
— Я не знала, що мама мала кучеряве волосся.
— А від кого ж у тебе ці локони?
Ну справді. Від тата я могла успадкувати хіба що розлогу лисину.
— Цікаво, чому вона тоді не пішла.
— Вона пішла, але відразу ж повернулася, бо виявилося, що в нас буде дитина. Тобто ти.
А якби мама дійшла рішення про розрив на рік чи на три місяці раніше? Страх подумати, що тоді.
2.05. Я вирішила провідати маму й дізнатися з першоджерела, що відбувається.
— Заходь, — сказала вона й почалапала до кухні.
Я посунула за нею. Вона витягла з холодильника бляшанку пива.
— Хочеш?
Я кивнула. Ми перейшли до кімнати, де на дерев’яній підлозі лежав величезний матрац. Перед матрацом низенька лавка з неструганих соснових колод, а на ній миски, повні смажених у меді фісташок.
— Сідай. — Мама зробила мені місце серед десятків кольорових подушечок. — Що тебе сюди привело?
— Місія.
— Я перетворилася на слух.
— Тато сказав, що відбувається щось жахливе, і просив, аби я делікатно все прозондувала.
— Жахливе? — Мама зареготала, а потім зробила великий ковток просто з бляшанки. — Я нарешті по-справжньому добре себе почуваю. Покинула журитися й планувати все на п’ять років уперед. Я нарешті живу.
— А він? Той твій новий? — несміливо запитала я. — Він який?
— Теплий, спокійний і… — вона на мить замислилася. — Нескладний. Зрештою, я можу вас познайомити. Він уже мусив повернутися з лісу. О, дзвонить домофон! — мама вибігла в коридор. Я ще ніколи не бачила, щоб вона рухалася з такою легкістю. Наче мала у венах замість крові кілька літрів гелю. Вона відчинила двері, і я побачила татового наступника.
3.05. — Я нічого не розумію, — обурено розповідала я. — Як можна було вибрати когось такого?
— А що в цьому дивного? — відповів запитанням Ірек. Як завжди, запорпаний у шнури й коробочки під столом. — Жінки кидають усе заради Тарзана, шаленіють від Супермена й Фантомаса. То хіба не можуть для різноманітності закохатись у справжнього ведмедя?
— Можуть, але чому це повинна бути моя мама? — верескнула я.
— Ти гадаєш, моя мама мала кращих чоловіків? Вона колись жила з одним таким, що наставляв будильник на п’яту ранку й нипав до опівночі. Майже як той кролик із реклами батарейок.
— Але він був нормальним чоловіком! А не ведмедем із лісу.
— Якщо вона з ним щаслива…
— Але що скажуть люди?
— Люди… — Ірек дошкульно всміхнувся. — Здається, ми належимо до покоління, якому плювати на думку інших. І як тут вірити експертам?
4.05. Морочимося над тим, де провести черговий спекотний день.
— Їдьмо до Криспінова, — попросила Мілька. — Посидимо на пісочку. Поплаваємо.
— Ти покажеш світові свою засмагу, а ми будемо соромитись і ховатися в кущах. Дуже дякую, — пирхнула Марія.
— Там майже немає кущів, — потішив її Травка. — Якнайбільше, ти зможеш сховати ноги під один зі своїх светрів.
— То, може, поїдемо кудись до лісу, — озвалася Вікторія. — Приміром, у Неполомицях є класна пуща, із зубрами.
— Не знаю, чи із зубрами, зате напевно з міріадами комарів, — здригнувся Травка. — Ми їздили туди з Болеком минулого літа. Нам вдалося продертися якихось двісті метрів, а потім Болек змилосердився і дав команду повертатися. В останню мить, бо ті скурвині сини встигли вихилити з мене три літри крові. Пуща відпадає. Хіба що хтось забезпечить мене спеціальним скафандром і шоломом на голову.
— Вони так кусаються?
— Ну. Може, тому, що я їм багато меду. Слоїк на тиждень. А повидла — так і два. Ну і на додачу різні солодкі кашки.
— Ви тут про кашки, а час біжить, — утрутилася Мілька. — Їдьмо вже десь, бо я зараз зварюся!
— То, може, у Багри? Або на Скалки? — запропонував Ірек.
— На Скалках гарно влітку, коли вода нагріється, — озвалася Вікторія. — Тоді можна взяти матрац і відплисти під стрімку скалу, подалі від стероїдів, які окупували обидва пляжі.
— Теж мені пляжі! — махнула рукою Мілька. — Один — це шматок кам’янистого травника, а інший — асфальтова дорога, що веде просто до води. Але в цьому є якийсь чар. Особливо коли людині пощастить продертися крізь прибережний шар пластикових пляшок.
— Але о такій порі, — підтримав Вікторію Травка, — ми дістали б термічний шок.
— Ну то й куди поїдемо? — запитала я.
— Може, до Кобилян? — згадала Вікторія. — Вони не так далеко, і, здається, там є якась річка. Можна буде поталяпатися.
— Я чув, що та річка безнадійна, — кинув Ірек. — Але це думка моєї сестри, тож із певністю перебільшена. Малина полюбляє представляти дійсність у чорних фарбах.
— Ми сподіваємося, що вона помиляється, — сказав Травка. — Їдеш із нами?
— Ні. Я мушу зробити запасні копії файлів. Останнього разу в мене попропадали всі фотки Амелі.
— І знімки Рейнарда з «Брейншторма», — згадала Вікторія, — а я хотіла в суботу посидіти й подивитися йому в очі.
— І що ви, дівчата, бачите в тому Рейнарді? — дивувався Ірек, стукаючи кришкою корпусу. — Звичайний собі чувак, яких повно на Ринку. Вже і Травка ліпше виглядає.
— Я те ж саме сказав їм про тебе, — відповів взаємністю Травка. — Ти значно ліпше виглядаєш. А надто, коли помиєш голову.