— Завтра вранці я виперу їй одежу і зроблю зачіску. А сьогодні увечері Френк викупає ляльку і приклеїть їй волосся.
Ці слова прозвучали не заспокійливо, а прозаїчно й діловито. Меґі кивнула і непевно всміхнулася. Інколи їй страшенно хотілося, щоб мама розсміялася, але марним було її сподівання. Вона відчувала, що між ними існує щось особливе, щось таке, чого не було між батьком та хлопцями, але це «щось» ховалося за цією прямою спиною, за ногами, що ніколи не стояли на місці. Мама лише байдуже кивала, граціозно шелестіла широченними спідницями від плити до столу і працювала, працювала, працювала…
З усіх дітей лише Френк здатен був бачити, що Фі постійно і невиліковно зморена. Бо роботи навалилося стільки, що ні за які гроші не переробиш, часу бракувало, а рук — лише одна пара. Фіона чекала, коли Меґі подорослішає, щоб допомагати; мала вже виконувала деякі прості завдання, але у свої чотири роки вона не могла істотно зменшити материне навантаження. Шестеро дітей, і серед них лише одна дівчина, до того ж — наймолодша. Усі знайомі Фіони і заздрили їй, і співчували, але їхнє співчуття ніяк не могло зменшити обсяг роботи, яку треба було виконувати. В її кошику для шиття купою лежали ще не заштопані шкарпетки, на в’язальних шпицях стриміла чергова шкарпетка, а тут іще Г’юї виростав зі светрів так швидко, що Джек не встигав віддавати йому свої.
Педрік Клірі суто випадково провів удома тиждень, на який припав день народження Меґі. До початку сезону стрижки овець було достатньо часу, тому він працював неподалік домівки — то орав, то саджав. За фахом він був стригалем овець. Це була сезонна робота, що тривала від середини літа до кінця зими, коли розпочиналося ягніння овець. Зазвичай йому легко вдавалося знайти роботу, щоб перебитися весну і перший місяць літа: він допомагав у ягнінні овець, орав або пособляв двічі на день доїти корів комусь із місцевих фермерів-молочарів. Педрік вирушав туди, де була робота, полишаючи родину напризволяще у великому старому будинку, щоб та виживала, як могла. Саме цим — виживанням — і займалися ті нечисленні люди, яким не пощастило мати клапоть землі.
Педрік повернувся додому невдовзі після заходу сонця, коли запалили лампи, і мерехтливі тіні витанцьовували на високій стелі. Хлопці скупчилися на веранді — гралися з жабою, всі, окрім Френка. Педрік знав, де його старший син, бо від стосу дров чулося розмірене цюкання сокири. Він зупинився на веранді рівно настільки, скільки знадобилося для того, щоб дати легенький запотиличник Джеку і крутнути Боба за вухо.
— Нумо допоможіть Френку дрова рубати, малі лінюхи! І краще зробити це до того, як мама подасть на стіл чай, інакше я з вас три шкури здеру!
Педрік кивнув Фіоні, яка поралася біля плити. Він її не обійняв і не поцілував, бо вважав подібні вияви симпатії годящими лише для спальні. Коли він заходився зчищати палицею багнюку, присохлу до чобіт, до нього пристрибом підбігла Меґі з його капцями в руках. Педрік поглянув на малу і просяяв: щоразу, коли він бачив Меґі, йому на думку приходила згадка про диво. Дівчинка була така гарненька, мала таке чудове волосся; він взяв її довгий кучерик і, потягнувши, випрямив його, а потім відпустив і дивився, як той, підстрибуючи та гойдаючись, знову стає на місце. Взявши малу на руки, Педрік пішов до єдиного зручного стільця на кухні — віндзорського стільця з прикріпленою до сидіння подушечкою, що стояв побіля каміна. Тихо зітхнувши, він сів, витягнув люльку і недбало вибив з неї на підлогу рештки тютюну. Меґі вмостилася у нього на колінах, обхопила рученятами за шию і, піднявши до батька гарненьке личко, почала свою вечірню гру: роздивлялася, як світло проблискує крізь коротку щетину його золотистої бороди.
— Як ся маєш, Фі? — спитав Педрік Клірі дружину.
— Нормально, Педді. Ти впорався сьогодні з отим нижнім лужком?
— Так, зробив геть усе. Завтра вранці зможу взятися за верхній. Але ж як я зморився, Боже милосердний!
— Ще б пак. Макферсон знову дав тобі оту вередливу стару шкапу?
— Авжеж! Чи дасть він мені чалого коня, щоби шкапу взяти собі?! Здається, у мене руки повисмикувалися з суглобів. Клянуся, це найвередливіша кобила в усій Новій Зеландії!
— Не переймайся. У старого Робертсона всі коні добрі, а ти скоро будеш у нього.
— Думаю, не скоро. — Педрік набив люльку грубим тютюном і витягнув вощений гніт із великого глека, що стояв біля плити. Потім швидко тицьнув ним у вогонь, злегка прочинивши дверцята, — і гніт зайнявся. Він відкинувся на спинку стільця і так міцно присмоктався до люльки, що вона аж забулькотіла. — Ну, як воно — почуватися чотирирічною, Меґі? — спитав він доньку.