Юрек озирнувся. Бородань притулився всім тілом до вікна, висунув язик, наче той був з цукру, сопів, очі в нього були голодними. Коли вони вже зникли в коридорі, він відновив свою гідність, розвернувся й поплентався в ніч.
Пан Маречек спершу показав Юреку кімнатку охоронців, вказав на шафу, зварив каву в турці та сунув йому під ніс.
– Робота паршивенька, але не виснажлива, – оголосив він. – Дядько не міг влаштувати тобі щось кращого?
– Він мені не дядько. Другий чоловік мами.
– А ще кажуть, директору наплювати на своїх, – голос пана Маречека пронизала ностальгія покинутої людини. – Ти раніше займався охороною?
– Раніше я охороняв концерти.
– Е, це дві зовсім різні справи, – пан Маречек опустився на стілець. З календаря над ним споглядала оголена дівчина. – Обхід робиш щогодини. Пройдеш під куполом, там цікаво, за мить підемо. Обійдеш складські приміщення, варто зайти в конференц–зали, обов'язково виглядай перед будівлю, близько шостої години приходять працівники сцени, їх потрібно впустити.
Він показав на похмурий барак за вікном.
– У них там свої речі, тобі на них байдуже. Коли–небудь бився?
– Бувало.
– Ну, забудь про це. Іноді навколо будівлі вештаються різні такі, але вони не намагаються потрапити всередину. Парочки йдуть в кущі. У мій час такого просто не було. Нікому в голову не приходило. Подивись.
Він вказав на пристрій, схожий на пульт дистанційного керування телевізором, тільки важчий і з кількома кнопками. Кутастий палець пана Маречека завис над найбільшим, червоним.
– Якщо щось починає відбуватися, натискаєш, замикаєшся тут і чекаєш підмогу. Вони будуть тут до трьох хвилин. Або, принаймні, вони повинні бути. Палити надворі. Ганяють страшно. Неймовірно, га? Зачекай, ще ось це.
Він кинув на стіл в’язку ключів і почав пояснювати. При цьому цмокав і хитав головою.
– Ці від входу, ці від офісів Фестивалю, тільки запам’ятай, спочатку вам потрібно провести картку та вбити код, картка як раз тут. Від складів. Від конференц–залів. Кімнати на поверхах. І так далі. Тільки не носи їх з собою усі відразу.
Пан Маречек швидко пірнув під стіл, пошукав і виліз із пляшкою коньяку, щасливий, як дитина.
– А тепер розповідай.
Він налив так повно, що Юреку довелося згорбитись над стільницею, щоб не розлити.
– Хай буде так, – погодився Юрек. – Я з ночі.
– Літак?
– Поїзд із Берліна.
– Берлін… Я думав про це. Половина моїх друзів виїхала. І мені спало на думку, що якщо вони туди поїдуть, то ставки піднімуться. І я не помилився, о ні... – Він цокнувся з Юреком. – Що ти там робив?
– Фізичний труд. Трохи журналіст.
– Робітник і літератор. Мабуть, тебе не любили.
– Робітники чи журналісти? – запитав Юрек. – Писати було весело, принаймні, людина не кисла.
– А чи я тут кисну? Читаю книжки, кросворд розгадаю, телефоную дружині, бо вона не може спати сама. Не шкода було повертатися? Давай ще вип'ємо.
Коньяк був дешевий, заходив як вода. Юрек швидко осушувавв склянку і переконувався в тому, що майбутнє не повинно бути таким поганим.
– Що я маю тобі сказати? – ризикнув він. Обличчя пана Маречека залишалося байдужим. – Усе моє життя у Вроцлаві. В Берліні я пробув п'ять років. Надто довго.
– А як ти думав? Чудова кар'єра?
– Скоріше, що якось вкручуся в тамтешнє життя.
– Мама тиснула?
– Мами вже немає.
Пан Маречек відкинувся на спинку стілця й помацав пальцями свої вуса, сиві з плямами коричневих слідів нікотину. Це виглядало як роздуми над якимось словами співчуття. Він потягнувся до пляшки, зробив жест, ніби збирався налити ще для Юрека, різко відвів руку, і пляшка впала під стіл.
– Дві хороші поради, які тобі тут ніхто не дасть: ніколи не пий на роботі і ніколи нікому нічого не розповідай про себе.
Розділ 2
Юрек роздумував, коли він востаннє бачив Дзєшинського, директора Фестивалю і протягом короткого часу – свого вітчима. Він кілька разів відвідував матір у Дзержоньові, один раз, мабуть, на Різдво. Він запам’ятав колюче волосся та окуляри, які, здавалося, виросли з ніжного обличчя. Після похорону Дзєшинський ще кілька разів подзвонив Юреку, а потім замовк, але Юрек не сердився на це, бо яке було їм діло один до одного.
Він увійшов до зали, щойно поголений і в жорсткій краватці. Інтер’єр, порівняно з піщаним блиском фасаду, виглядав досить бідно, видно не вистачило грошей. Бежеві стіни та потріскана підлога нагадали Юреку вроцлавську середню школу, яку він закінчив. Рубінові шибки, красиві в сонячному світлі, виглядали тут моторошно.