Довговолосий хлопець, який був, як здавалося, намертво прикручений біля сувенірного стенду, закричав з таким жахом, що хтось міг подумати, ніби світ завалиться, при чому – в цю ж хвилину.
– Ще не відкрито!
– Охорона.
– Ой, це ти, – явно утішився хлопець. Вони потиснули один одному руки. Його звали Павлом. – Файно, що ти приїхав, тут одні люди дідугани.
Не було ще й десятої. Юрек подивився на сувенірні товари. Важкі альбоми та блискучі брошури, присвячені Залу Століття, мініатюри будівлі, в одному блоці та по частинах – для склеювання, футболки різних розмірів та кольорів, кумедна флешка, тому що вона кругла – крихітна Зала, яку можна з'єднати. до ноутбуків, смартфонів, читників. Кілька видів запонок, плакати. Його увагу привернула дивна фігурка ангела, що розправив крила. Ангел був зроблений з гіпсу, мав сумне обличчя, а серйозні очі, здавалося, косили на короткий кабель, що стирчав з заду фігури.
– Зовнішній диск, – підказав Павел. – Над входом до Зали був такий самий ангел. Після війни був знищений.
– Ця статуетка страшенно дорога.
– Спочатку продавали нижче собівартості, але люди розбивали янголів і витягали диски, – зі швидкістю рушниці випалював слова Павел. – Зараз стоїть собі. Ти домовився з дядьком?
– Бачу, що всім про це відомо.
– Це Смик язиком плеще.
– Смик?
– Заступник директора Офісу Фестивалю Роберт Банах, також відомий як Смик. Коли ви з ним познайомитеся, буде багато сміху. До речі, приходь сьогодні ввечері до Майстерррні[1].
– А що там?
– Парочка півасиків.
– Пам’ятаю цю пивнушку. На Вєзенній, так? – переконався Юрек, водночас давши зрозуміти, що треба йти. Він пішов швидше, ніж думав, бо його підганяли криками, що долинали з боку секретаріату. Він лише озирнувся. Павел стояв, поклавши руки на скляну стійку, ніби намагаючись відштовхнути її від себе.
Секретаріат був розташований у напівкруглому коридорі, весь захаращений і позначений ознаками поспіху. Тут були ряди пляшок з водою для диспенсерів, які чекали на розподіл, купа розкладних стільців, а біля стіни стояли плити з пінополістиролу та обгорнуті плівкою труби опалення. Перед дверима дівчина, типа розумної студентки, боролася з потворою у стані бідності. Монстр, одягнений у вельветові штани та светр, витягнутий ніби із пащі собаки, махав руками, тряс головою та кричав.
– Що ти дурієш? Зараза ти така?
– Я говорю чітко. У директора немає часу!
– Ну, як же!
– Ти не зайдеш. Він чітко сказав.
Чудовисько перестало ворушитися, тільки у нього на скроні пульсувала жилка. Раптом він подався вперед і спробував відштовхнути дівчину, притиснувши її до стіни, як непотрібну брилу. Та відштовхнула його з дивовижною силою. Вони стояли одне проти одного, важко дихаючи.
Коли Юрек наблизився до них, то уповільнив ходу, руки тримав вільно й високо підняв голову.
– Пан що, глухий? Пан не чув, що сказала та жінка?
Дівчина глянула на Юрека з сумішшю надії й обурення. Чудовисько зиркнуло на нього.
– Не твоя справа, чоловіче.
– А тепер моя. Ходімо.
– Без мене.
Юрек схопив його. Він не очікував, що у нього стільки сили, ноги монстра замахали в повітрі, молодик притис чудовисько до стінки. Він відчув сморід мокрого від поту одягу, дешевого алкоголю та сигарет.
– Ти підеш геть чи я тебе потягну? – прошипів він.
Монстр швидко здувся.
– Спокійно, незнайомець. Ми просто дражнимося.
Він сів на землю, трохи згорбився, струсив пил зі светра й вдихнув повітря ротом. Обнишпорив усі кишені, наче повертався з гостин і перевіряв, чи нічого не загубив.
– Цьом–цьом, сонечко! – крикнув він, показуючи на Юрека брудним пальцем – А ти ще поставиш мені пиво!
Він опустив голову і пошкандибав коридором. Юрек провів його очима і вже збирався повернутись до дівчини, щоб привітатися, запитати, хто вона і чи часто бувають такі проблеми. Вона була досить мініатюрною, з довгим кучерявим волоссям, яке виглядало вигорілим на сонці. Довге обличчя, гостре підборіддя. Дівчина була в костюмі, досить обтягуючому, щоб продемонструвати яскраво виражену талію. Нема про що хвилюватися, спало йому на думку. Вона слабко всміхнулася, задоволена своїм збентеженням, наче здогадалася, про що думав Юрек.
– Обережно! – скрикнула дівчина.
Юрек озирнувся, але було вже пізно. Монстр кинувся, його наміри були помітні лише в його очах, які палали на вже згаслому обличчі. Він біг, похиливши голову, розмахуючи руками, смішно розставляючи ноги в сторони, наче біг мінним полем, і його супроводжували черги з автомату. Юрек зайняв бойову позицію, поклявшись собі, що вдарить сучого сина, при чому сильно. Проте чоловік плавно загальмував, засміявся, вдарив Юрека ногою по литці, розвернувся і побіг до виходу. Його сміх луною пронісся коридором.