А якось убивці знахабніли до краю й наважилися підкласти вибухівку просто до офісу старого фінансиста. Загинула секретарка. Власне, Геннадія Навозова теж розірвало на шмаття, однак його скривавлені рештки так швидко доправили до центру з питань трансплантації свідомості, що старого знову ж таки встигли повернути до життя. Щоправда, голову так і не розшукали, проте, як з’ясувалося, спеціалістам корпорації «ТІЛО™» для роботи вона й не знадобилася. Коли за тиждень він повернувся до відреставрованого офісу, його зустрів запаморочливий запах свіжої фарби, пекельна трійня і… та сама секретарка — ще звабливіша в новому тілі. Біля входу чергували трійко тих самих найвідданіших охоронців. Під ногами крутився улюблений воскреслий лабрадор Мітька, щоправда, тепер він був німецькою вівчаркою. Трансплантація свідомості поширилася й на тварин, однак тіла лабрадора в донорському фонді, на жаль, так швидко не знайшлося.
Навозов замкнувся у своєму кабінеті і добрих півгодини бився головою об стіл. Йому здавалося, що він усоте проживає один і той самий день, але вдіяти нічого не міг — щоразу його «рятували».
— Схоже, ви гарна людина, Юрію, — якось звернувся старий до свого лікаря. — Тож матиму до вас особливе прохання… Ви не могли б мене убити?
Юрій тільки знизав плечима — він уже давно здогадався, що всі «замахи на життя» стомлений старигань влаштовував собі сам.
Однак найбільше Юрію було шкода сімнадцятирічного юнака на ймення Лукас Варана, котрого привезли до клініки просто зі знімального майданчика популярного телевізійного шоу «Ти — найпотворніший», де він переміг. І, слід відзначити, цілком заслужено переміг. Навіть лікарі не могли спокійно дивитися на Лукаса, адже він і близько не скидався на людську істоту. Шість років тому хлопець обгорів, точніше, спікся, мов різдвяна індичка, під час жахливої автокатастрофи, при тому спромігшись вижити. На відміну від більшості інших учасників шоу, страждав від нелюдських фантомних болів (шкіра й риси обличчя розплавились і стекли з нього, як маска, він їх не мав, зате відчував). Те саме спіткало майже всю верхню частину тулуба. Оце, мабуть, і стало запорукою його химерної перемоги. Телеканал уклав із клінікою угоду, згідно з якою свідомість Лукаса належало пересадити до молодого, сповненого сил та здоров’я і надзвичайно вродливого чоловічого тіла.
Однак обирати його мав не пацієнт чи клініка і навіть не всемогутній телеканал. Рішення було за глядачами. Шляхом всезагального голосування вони й подарують нещасному його нове обличчя, а відтак і нове життя. І це справило ефект розірваної бомби: публіка шаленіла, впиваючись своєю владою, сперечалася, робила ставки, тягнула час, тож ледве чи можна було сподіватися, що вони прийдуть до спільного знаменника хоча б у найближчі місяці.
Час від часу клініку заполоняла орда телевізійників, аби зробити черговий зворушливий репортаж про те, як ведеться їхньому підопічному після феєричної перемоги в конкурсі. Утім, шоумен із Лукаса був ніякий. Він зазвичай мовчав, а коли його вивозили на прогулянку в довколишній парк, не випускав із покалічених рук фотокамеру. Вочевидь, мріяв зробитися славетним фотографом і шукав цікаві обличчя. Якось навів об’єктив і на Юрія.
Той зреагував миттєво.
— Прибери кляту камеру, бо вб’ю.
Лиса перепечена лялька завмерла. Проте жодних емоцій лікар не побачив: для того, аби виражати почуття, треба мати бодай половину обличчя.
— Ви ж навіть не знаєте, хто я, — ледь чутно озвалася істота. Промовляння слів теж давалося ціною неабияких зусиль, людські вуста полум’я перетворило на кривий перекошений отвір.
Юрій звично окинув співрозмовника поглядом. Пацієнт, хто ж іще? До слова, один із найважчих. Але за кожною биркою «пацієнт» стояло невигадане людське життя. Тож лікар обережно поцікавився:
— А хто ти?
Отвір, котрий спотворене обличчя мало собі замість рота, нервово засіпався.
— Я індіанець. Нащадок племені лакота-оглала.
Лукас жив із матір’ю у резервації Пайн-Ридж[5]. Насправді резервації вже давно не нагадують обнесені колючим дротом закриті зони чи сміттєзвалища, вігвамів теж більше нема. Це звичайні селища з будиночками, оббитими дешевою вагонкою, або ж стоянки трейлерів, котрими послуговуються замість будиночків. Нащадки індіанців живуть там, аби просто триматися разом.
5
Пайн-Ридж — друга за розмірами та перша за рівнем злиденності індіанська резервація. Розташована на території штату Південна Дакота. Саме в резервації Пайн-Ридж колись мало місце «останнє офіційне» винищення індіанців — сумнозвісна різня 1890 року біля Вундед-Ні, під час якої солдати армії США холоднокровно розстріляли понад 350 чоловіків, жінок та дітей сіу.