— Джарур,— сказав він, потискаючи мені руку.— Тобі завжди тут раді. Але маю сказати, що було б мудро поїхати з Бомбея, друже, враховуючи обставини.
— Можливо, брате,— ідучи, мовив я.— Але хіба Вона мене відпустить?
Розділ 37
Карла буде рада прийняти Шантарама о восьмій вечора в її номері.
Це було написано її рукою, чітким плавним почерком, який я любив більше за будь-яку каліграфію. Я хотів залишити нотатку на згадку, але я бився з брудним світом, і якби ворог дістався до записки, то мені б захотілося його за це відлупцювати.
Сидячи на мотоциклі, я спалив записку, а потім повільно поїхав до Афганської церкви на зустріч з Навіном.
Припаркувався за найближчою зупинкою для автобусів. Коли я був членом санджайської компанії, то паркувався на будь-якій дорозі в місті. Ставши вільною птахою, я припаркував мотоцикла подалі від очей.
Поминальна нава[104] в церкві містила запорошені прапори й вимпели з кам’яними написами на честь солдатів, які полягли в афганських війнах.
Це була військова церква з бойовою каплицею, зведеною як монумент полеглим воїнам. Там і досі були жолобки в лавах, щоб незабуті солдати клали свої гвинтівки під час молитви, до і після виконання наказу вбивати афганців — людей, мовою яких вони не володіли і чию культуру не розуміли.
Скорботна церква була майже порожня. Старенька жіночка сиділа позаду, читаючи книгу. Чоловік з хлопчиком обидва стояли навколішках перед вівтарем. Коло з вітражного скла над вівтарем неначе ширяло над їхніми головами.
Навін Едеїр вивчав латунного орла, що прикрашав стійку для Біблії. Навін був молодий, але впевнений. Він шанобливо заклав руки за спину, але походжав туди-сюди пружною ходою — молодик, який повністю контролював своє життя.
Він помітив, що я його побачив, і приєднався до мене у безлюдному саду за церквою.
Ми сіли під деревом на підпорі з каменю й цементу.
Там було тихо. Світло вечора згасло, а натомість полилося вітражне сяйво з вівтарного вікна над нашими головами, підсвічуючи церковним світлом темний садок попереду.
— Друже, мені так шкода Лайзи,— почав Навін.
— Мені теж. Навіне, дай мені хвилинку, добре?
Мені потрібно було хвилину помовчати.
Мені потрібно було хвилину подумати.
Я досі не зупинявся, щоб подумати. І тепер, коли я таки зупинився, щоб подумати, то справді думав.
Лайза. Лайза.
— Що ти сказав, Навіне?
— ...і поліцейський звіт — це все, що ми знаємо на цей момент,— сказав Навін.
Я не чув нічого, крім останніх кількох слів.
— Пробач, Навіне. Я не зовсім увімкнувся. Тобі треба все повторити.
Він мені посміхнувся — хороший друг, що погано почувався.
— Гаразд. Але слухай, спочатку встань.
— Га?
— Встань, чоловіче.
— Для чого?
— Та встань вже в біса.
Він підвівся, тягнучи мене з собою.
— Обійми мене,— мовив він.
— Ні, все гаразд.
— Тим більше. Давай-но, обійми мене.
— У мене все справді, справді добре.
— А, до дідька все це, чоловіче, твоя дівчина померла тиждень тому. Обійми мене, яар.
— Навіне...
— Ти або обіймеш індійця в мені, або битимешся з ірландцем в мені,— заявив він.— Іншого виходу немає, отака у нас ситуація.
Він розкинув руки. Іншого виходу не було.
Він обійняв мене, неначе брата, так само, як робив мій рідний брат в Австралії, і це було жахливо.
— Відпусти себе,— переконував Навін, поки мої сльози крапали йому на плече.— Відпусти.
Сльози в садку вітражного світла, сльози на плечі добровільного брата.
— Пішов ти, Навіне.
— Відпусти.
Я відпустив, а потім відпустив і його.
— Почуваєшся краще? — запитав Навій.
— Пішов ти, Навіне. І так, уже краще.
Ми знову сіли, і він розповів мені про ту краплинку вже відомої інформації. Усе це не дуже трималося купи.
— Де саме Конкенон влаштував пункт продажу наркоти?
— Я не знаю,— сказав він, уперше посміхаючись.— Він тобі треба?
— Я хочу з ним поговорити.
— Поговорити?
— Поговорити, а потім послухати, як він розповідає мені, хто був з ним і Лайзою тієї ночі.
— Ти не думаєш, що то Конкенон дав Лайзі наркотики?
— Він пішов, за словами сторожа, через п’ятнадцять хвилин. Інший чоловік був там майже годину. Я хочу дізнатися, ким був той другий чоловік.
— Добре. Я цим займуся.
— Охоронець дав мені номер чорного автомобіля, на якому вони приїхали тієї ночі,— повідомив я, передаючи йому папірця з номером.— Якщо ти зможеш відшукати власника, то це допоможе.
— Я матиму ім’я власника вже завтра, але це може і не допомогти. Багато людей їздить на автомобілях, зареєстрованих на інших осіб.
— Дідьє влаштував мене в готелі «Амрітсар» біля «Метро». Можеш залишити повідомлення там, або я завтра буду в «Каяні» між першою та другою дня. Гаразд?
— Ти пішов з дому?
— Пішов, і вже туди не повернусь.
— А куди ти поїдеш зараз?
— На зустріч з Карлою о восьмій. Я маю купити сорочку і зареєструватися в «Амрітсарі». А ти куди?
— Я маю забрати Діву о сьомій тридцять. До того часу я вільний. Не проти, якщо я до тебе приєднаюся?
— Я не проти товариства.
Ми викотили мотоцикла на дорогу, я завів двигуна, і Навін умостився позаду.
— Я вчуся їздити.
— Ага.
— Я пригледів один удосконалений вінтажний «350». Він у біса крутий і дуже швидкий.
— Ага.
— І гонщики вчать мене трюків.
— Гонщики, га?
— Так. Мажори на імпортованих японських мотоциклах. Вони друзі Діви. Хороші водії.
— Ага.
— Хочеш, я продемонструю свої нові навички на твоєму мотоциклі?
— Навіне, більше ніколи не говори про мого мотоцикла.
— Зрозумів,— посміхнувся він.— Але почекай, поки побачиш мій!
Ми їхали по Фешн-стріт, де продавець придорожньої крамниці одягу виніс нам до мотоцикла нову сорочку й кілька тенісок, а потім ми покотили до «Метро Джанкшн».
Я припаркувався в провулку за фасадом готелю, під аркою, що з’єднувала всю будівлю з другого по четвертий поверхи.
«Амрітсар» був вигнутою будівлею, що виходила на транспортний вузол, неначе скеля, що підіймається з океану транспорту, який крутився великою розв’язкою.
На першому поверсі були крамниці спортивних товарів, лавки канцелярських товарів, музична крамниця і ресторан «Каяні», розташований в провулку позаду готельного фасаду.
З другого поверху й вище вся будівля була з’єднана з мережею коридорів і прихованих сходів, що вели від розбитих вуличних балконів до приватних апартаментів у кінці міського кварталу. Якщо ти знав дорогу, то можна було опинитись у районі з іншим поштовим кодом, але перебувати все в тій самій будівлі, доки копи чи інші поганці ще й досі намагалися вибити двері.
Ходили чутки, що «Амрітсар» мав двадцять один вихід. Мене влаштовували три. Перше, що робить втікач,— це шукає виходи. Перш ніж піти до столу реєстрації, ми з Навіном оглянули будівлю. Я знайшов три підходящі швидкі виходи, які вели до різних місць на навколишніх вулицях. Добре.
Коли ми з Навіном дійшли до столу реєстрації, то побачили там Дідьє, що кидав кості з менеджером готелю. Він підвівся, щоб мене обійняти.
— Ліне,— прошепотів він, пригортаючи мене.— Я ще до реєстрації майже виграв знижку на оплату твоєї ренти.
— Спочатку оплатімо саму ренту,— прошепотів у відповідь я,— а ти зможеш виграти знижку потім.
104