— Хитро,— сказав він, відходячи.
Я зареєструвався по одному з моїх фальшивих паспортів і оглянув свої нові кімнати.
Там була велика вітальня зі спальнею та ванною, у які можна було пройти крізь високі дерев’яні двері. Кухонька займала одну кутову нішу.
У далекому кінці кімнати була арка з французькими дверима, що вели до затіненого балкона. Я пройшов туди, відчинив віконниці та глянув на велелюдну розв’язку внизу.
Краєвид був неймовірний: величезна дитяча іграшка, заведена, кружляє власним циклом світла, звуку й руху. Далі виднілися дерева спорткомплексу «Бомбейська джимхана». Тінь від їхнього листя перетворювала дорогу на тунель.
Я роззирнувся і побачив, що між моїм і сусідніми балконами — лише дві тонкі перегородки.
Кімнати здавалися незаселеними.
Менеджер готелю стояв біля мене.
— Хтось живе в сусідніх кімнатах? — поцікавився я.
— Поки що ні, але завтра приїдуть дві компанії.
— Завтра ніколи не настає,— мовив на хінді я.— Ми тут зараз і хотіли б зняти всі три фасадні апартаменти на рік, розрахувавшись готівкою наперед.
— Апартаменти? — водночас писнули менеджер і Дідьє.
— Апартаменти,— підтвердив я.— Усі три. Відсьогодні. На рік. Домовилися?
— Почекайте хвилинку,— попросив менеджер.— Я маю порадитися зі своєю жадібністю.
Він на хвилинку замислився, а потім вирішив.
— І що, ви знаєте,— сказав він,— у нас раптово звільнилися номери.
Ти просто мусиш полюбити чоловіка, який олюднює власну жадібність: принаймні з цього можна починати розмову.
— Як вас звати, сер?
— Джасвант,— відповів він.— Джасвант Синг. А як я можу називати вас, сер?
— Просто називай мене баба. Тобі підходить?
— Звісно. Звісно, баба. Без проблем. На рік, ви сказали? Наперед?
Я заплатив, і він залишив нас самих, щоб перевірити кімнати.
Ми зняли тимчасові бар’єри між балконами та скрізь пройшлися, від перших готельних апартаментів аж до третіх.
— Навіщо тобі всі троє номерів, Ліне? Я відмовляюся називати їх апартаментами.
— Стіни в кінці цих балконів суцільні, Дідьє. Якщо я зніматиму всі троє апартаментів, то ніхто не зможе непомітно сюди проникнути.
— Бачу,— сказав він.
— Але мені потрібні лише два номери. Третій може бути для тебе, Навіне, якщо хочеш.
— Для мене? — запитав він.
— У тебе ж іще немає офісу, правда?
— Ні. Я працюю вдома.
— Ну, тепер у тебе є офіс, якщо хочеш, детективе.
Він поглянув на Дідьє, який з посмішкою знизав плечима.
— Тобі це тільки-но спало на думку? — здивувався Навін.
— Так.
— Бо в тебе є зайвий номер?
— Так.
— Я в захваті. Повністю згоден,— вирішив Навін, тиснучи мені руку.— Класно мати тебе на тому кінці балкона.
До нас приєднався Дідьє, поклавши свої руки на наші.
— Це стане початком чогось дуже...
— Дідько! — вигукнув Навін, відстрибуючи.— Вона мене вб’є!
— Хто може вбити детектива? — зажадав Дідьє.
— Діва. Якщо я вчасно не заберу це розбещене дівчисько, то вона ще принаймні два дні влаштовуватиме мені пекло. Маю бігти. Ліне, я заберу ключі на виході. Номер праворуч тебе влаштує?
Це був саме той номер, який я хотів йому віддати.
— Він твій, Навіне.
— Ти збираєшся до Карли? — запитав мене Дідьє, поки ми спостерігали за Навіном.
— На восьму.
— Друже, у мене є деякі справи, тож маю йти. Але пізніше можеш звертатися, я чекатиму в «Таджі», якщо про щось дізнаюся.
— Дякую, Дідьє.
— Нема за що.
— Ні, справді. Власник цієї будівлі — твій друг, і це одна з твоїх територій, бо місцевий дон теж твій друг, і тому я тут у безпеці. Дякую за все.
— Я люблю тебе, Ліне. Прошу, не страждай через мої слова. Ми — французи — не маємо ланцюгів навколо серця. Я люблю тебе. Ми розв’яжемо таємницю сумної милої Лайзи, а потім попрямуємо далі.
Він пішов, а я зайшов до кожної незнайомої нової кімнати, неочікувано орендованої на рік. Це був мій перший дім після домівки, яку ми мали з Лайзою. Я знову намагався жити, намагався посадити нове дерево в новому місці.
Я повернувся на балкон, зіперся на поруччя і милувався колесом вогнів, червоно-жовто-білим, яке розсипалося феєрверками в точці сходження п’яти проспектів.
Ворон опустився на балкон, огледів мене, скуйовдив собі пір’я і полетів геть. Гурт підлітків перейшов дорогу на зелене світло, щасливо сміючись на шляху до бюджетних крамниць на Фешн-стріт.
Почувся далекий храмовий дзвін, а за ним спів. Потім десь недалеко пролунав заклик муедзина[105], чистий і гарно проспіваний.
«Чи це місце моє?» — запитав я себе. Я хотів мати місце. Будь-яке місце. Я хотів собі домівку.
«То це тут моя домівка?» Я хотів до чогось прив’язатися. Я хотів віддати все, що мав, одній коханій і хотів, щоб мене кохали у відповідь.
«Це тут?» Я дивився на транспортну розв’язку, сподіваючись отримати відповідь, поки білі, червоні й жовті вогні малювали драконів переплетеними автомобільними потоками.
Розділ 38
Я приїхав раніше, так само як і зірки, що прибували до «Таджу» в лімузинах на прем’єру нового фільму. Я припаркувався під пальмою навпроти готелю, чекаючи, поки хвилини равликами підповзли до восьмої і прийшов час для зустрічі з Карлою.
Крізь широкі парадні двері готелю виднілася спонсорська стіна з запрошеними гостями, що позували фотографам перед торговими марками, які посекундно їм платили. Спалах, спалах, повернутися сюди, повернутися сюди, тюремні світлини привілейованих, упійманих на місці злочину.
Лімузини зупинилися, і фотографи поквапилися до наступних газетних заголовків, а спонсорську стіну розібрали. Просторе елегантне фойє, де великі уми обговорювали великі ідеї під час дощових бомбейських вечорів, упродовж дощових десятиліть, знову стало безлюдним і діловим.
До біса, що я приїхав зарано. Я обійшов готель, щоб знайти чорний вхід, який охоронявся моїм знайомим, і піднявся запасними сходами до дверей Карли. Я постукав, і вона відчинила.
Вона була без взуття. На ній був чорний шовковий костюм. То був такий собі комбінезон без рукавів, з кишенями на змійці та зі змійкою на грудях.
Волосся було зібране. Його тримав тонкий срібний ніж для листів у формі дамаського меча. Карла.
— Ти рано,— посміхаючись, сказала вона, але не запрошуючи мене.
— Я завжди рано або пізно.
— Це талант для чоловіка твого безробітного статусу. Зайдеш?
— Звісно.
— Рише! — через плече гукнула вона.— Наше інтерв’ю завершене.
Вона широко відчинила двері, і я побачив Риша — одного з партнерів Лайзи в галереї. Він кинувся вперед.
— Мені так шкода, Ліне,— забубонів він, вхопивши мою руку своїми двома.— Це просто неймовірний шок. Люба Лайза! Жахлива втрата. Я... я просто в нестямі від горя.
Він протиснувся повз Карлу, обійшов мене і квапливо помчав коридором. То був довгий коридор.
— Чоловік, який перебуває в нестямі,— мовила Карла, поки Риш тупотів,— зазвичай має блазня біля себе. Проходь, Шантараме. Це був довгий день.
Вона зайшла до номера і сіла на дивані біля вікна.
— Зроби мені випити, будь ласка,— попросила вона, коли я зачинив і замкнув двері.— Обожнюю, коли хтось інший робить напої.
— Що це буде?
— Я вип’ю «Щасливу Мері».
— «Щасливу Мері»?
— Це «Кривава Мері» без червоного соку. І лід. Багато льоду.