— Знаєш, Ліне,— сказав Вінсон, обертаючись до мене,— я й так хотів навідатись. Я хотів висловити співчуття через твою втрату. Лайза була чудовою дівчиною.
— Дякую, Вінсоне. Ти був на службі, яку влаштувала Карла. Це перша можливість тобі сказати, як я це ціную.
— Пусте. Ми мали за честь там побувати, друже.
— Як Ранвей?
— Ну,— почав він, шкрябаючи свою коротку бороду й вуста, неначе змушуючи їх говорити. Він зітхнув і поклав руки на стегна.— Їй болить. Їй дуже болить. Інколи здається, що мені необхідно звернутися по професійну допомогу до психолога, але потім я приходжу до думки, що ніхто не піклуватиметься про неї так, як я.
— Окрім самої Ранвей.
— Так, звісно, мабуть, коли їй стане краще.
— Зараз, узагалі-то.
— Але, друже, вона ще не оклигала на всі сто відсотків.
— Вона має бути головним своїм піклувальником, Вінсоне, як ти — своїм, розумієш? Не тисни на неї. Дозволь їй шукати себе.
— Шукати себе?
— Хай чим вона схоче зайнятися, підтримай її. Лише дай їй час і простір. Якщо вона твоя, то рано чи пізно це усвідомить.
Порада від чоловіка, який не поєднався з єдиною коханою жінкою, бо не може видряпатися з тіні втраченого! Хто я в дідька такий, щоб давати поради?
— Хто я в біса такий, щоб давати поради, чоловіче? — зізнався я.— Роби все, що зможеш, Вінсоне. Ми лажаємо. Ми всі лажаємо. Ми, мабуть, ніколи не перестанемо лажати. Але якщо ми просто й далі робитимемо все можливе, то рано чи пізно цього буде достатньо для когось. Я маю рацію?
— Амінь, брате! — погодився він, ляскаючи мене по долоні.— Знаєш, кілька днів тому я бачив Конкенона. Я був на Нал-базарі, навідувався до своїх дилерів. Він зайшов з кількома хлопцями. Він опирався на ціпок. Чорний, зі срібним черепом замість ручки. Дуже крутий, але я б заклався, що там заховано меча.
— Без сумніву. Він казав, де зупинився?
— Ні. Але гуляє чутка, що він десь аж у Харі[112]. Але це лише чутка. Навколо цього хлопця витає багато чуток. Він питав про тебе.
— Що він питав?
— «Де цей австралійський каторжник?»
— Що ти йому відповів?
— Я сказав, що це — складне запитання. На щастя для мене, у нього є почуття гумору. Я забрався звідти дуже швиденько, друже. Він був нормальний, коли ми познайомились, типу, але тепер йому неначе всього міста мало.
— Не турбуйся про Конкенона. Усе має свої межі.
Ідрис і Ранвей підвелися. Ми обійшли вогнище, щоб до них приєднатися. Силвано стояв на крок позаду, з рушницею, перекинутою через плече.
— Певні, що не хочете залишитися на ніч? — запитав Ідрис у Ранвей, тримаючи її руки у своїх.
— Дякую, сер, ні. У покоївки Стюарта жахливий кашель, і я хочу переконатися, що з нею все гаразд. Вона така добра до мене, а вдома нікого не буде аж до нашого повернення.
— Ну добре, перекажіть їй моє благословення. І приходьте ще, коли забажаєте.
Вона вклонилася, щоб торкнутися землі перед ногами вчителя. Вінсон привітно потиснув майстру руку.
— Дякую за вашу гостинність, сер,— мовив він.
— Дуже прошу,— сказав Ідрис.
Силвано покликав двох молодиків.
— Ці двоє чоловіків спустяться для безпеки,— пояснив він.— Вони скеровуватимуть вас, один з факелом попереду, а другий з факелом позаду.
— У них є тарілка їжі для духа-ласунчика,— повідомив їй я.— Вона загорнута в червону тканину. Вони дадуть її тобі внизу і пояснять водію, де краще зупинитися. Ти знайдеш берег річки за допомогою факела.
— Дякую,— мрійливо прошепотіла Ранвей.— Дякую за все.
Вони попрощалися і попрямували в темряву поза вогнищем.
І вони мені снилися тієї ночі, а ще кілька разів наступного тижня. І Дідьє теж приходив до моїх снів, нагадуючи про пріоритети. І Абдулла — наїзник тіней — приходив у сни, що гасали дахами. І Лайза, яка кликала мене відголосками печалі й каяття, свого та мого.
Світ під горою змінювався, звісно ж, як і все інше, але я не міг з ним зв’язатися, за винятком тих снів. Я був не лише фізично відділений від життя, що стало моїм, і людей, які стали моєю громадою друзів,— гора була сховком для мого серця від світу, і воно розчинялось у тому чистішому яснішому повітрі, виринаючи з нього лише для гостей та у снах.
То були важкі сни. Вони будили мене майже щоночі та щоранку ще до того, як сонце і солов’ї могли розвіяти той сон. І ті сонні слова, що збудили мене цієї ночі, належали Ранвей, яка запитувала мене про розкаяння.
Я сів, дослухаючись до нічних звуків лісу. Постать, одягнена в рясу, таку ж білу, як і каміння у неї під ногами, пройшла подвір’ям столової гори.
То був Ідрис, що спирався на свою довгу патерицю. Він зупинився на краю галявини, де розрив у лінії дерев дарував краєвид на міські вогні на видноколі.
Ідрис трохи там постояв, можливо заспокоюючи якихось власних духів чи ступаючи власним канатом між виснаженням і каяттям. Потім повільно повернувся до своєї печери; його обличчя було забарвлене смутком, його кроки — тихі на хисткому камінні.
Жаль — це привид кохання. Жаль — це наше краще втілення, яке ми час до часу надсилаємо в минуле, навіть якщо знаємо, що вже пізно змінювати сказане чи зроблене. Ми чинимо таке, бо це по-людському, бо це притаманно нашій расі. Ми робимо це, бо турбуємося, прив’язані нитками сорому, що є страхом і занепадом у морі жалю.
На шляху жаль, навіть більше за кохання, навчає, що шкода створює шкоду, а співчуття створює співчуття. А впоравшись зі своїм завданням, жаль зникає у ніщо, на яке перетворюються усі речі.
Я знову ліг, міркуючи, чи поклала Ранвей дорогою з гори тарілку з їжею біля річки і чи дух, який вона воскрешала за допомогою каяття, став вільним, щоб її полишити.
Розділ 44
Чимало гостей пітніли, щоб дістатися гірського табору, а дорогою донизу блищали, неначе каміння у прозорій воді. Учитель завжди був чуйний і безтурботний. Ніщо не могло зітерти його м’яку усмішку. Ніщо не турбувало його транс терплячого співчуття. Ну, тобто аж доки він не опинявся з Силвано та мною за душовою шторкою і не починав грати в карти.
Його врівноваженість повністю випаровувалася в гральні-вбиральні, й мудрець починав лаяти тупість і проклинати злочинно необізнаних.
Послідовники чудово чули його тиради й лихослів’я за тоненькою шторкою, але її було досить, аби зберегти гідність, яка ніколи не зраджувала Ідриса на публіці, у всіх на очах.
Це було спокійне місце — відкрита в’язниця. Не було ні керівництва, ні стін, крім тих, які ти звів усередині себе. Але водночас ланцюги, що скували разом послідовників, які жили з Ідрисом, були не менш важкі.
Люди любили його і не могли покинути без сліз. Будьте певні, його було досить легко полюбити.
— Не-еволюційні знання,— сказав він однієї нашої рідкісної спокійної години, десь за два тижні після моєї появи на горі.— Підсумуй.
— Ідрисе, знову?
— Знову, нерозважливий інтелект,— заявив він, нагинаючись ближче, щоб я міг ще раз запалити косяк.— Знання — це не знання, доки його правда не стає самоочевидною під час обміну знаннями. Знову.
— Гаразд, у світі, де яблучка падають з дерев, необхідно отримати еволюційні знання, щоб відійти з траєкторії падаючих яблук, чи щоб зловити одне, чи щоб підібрати одне з землі та з’їсти. Всі інші відомі нам факти, як, наприклад, швидкість падіння і розрахунок, що дозволить посадити об’єкт на поверхню Марса,— не-еволюційні. Не вимагаються в процесі еволюції. Але чому ми володіємо ними? Для чого вони? Це гарний підсумок?
— На трієчку. Ти не згадав, що коли екстраполюєш усі не-еволюційні знання, усі науки, види мистецтва і філософії до їхніх логічних крайностей, то отримаєш знання про те, як усе створює все.