Вона посміхнулася.
— Щось не клеїться,— сказала вона.— Дещо, про що я маю знати, але не знаю. Ось воно, просто в мене перед носом. Але ти маєш рацію: якщо я не відпущу, то це зведе мене з глузду.
Яскраво-червоний захід сонця, остання благодать світила, змив недоліки й помилки з кожного обличчя і постаті на променаді: океан надвечірнього світла демонстрував лише прекрасні речі всередині нас.
Ніжні подихи вітру ганялись один за одним уздовж дамби, граючись спідницями й сорочками людей на дорозі. Почали блимати перші автомобільні фари.
Після кожного авто на Карлиному обличчі з’являлися бліді тіні пальмового листя, промальовуючи точний вигин від шиї до вуст. Карла.
— То це твоя гордість не дозволяє тобі приєднатися до Дідьє, Навіна і мене? — запитала вона, і до мене обернулося суворіше око.
— Ні.
— Знаєш, гординя — це єдиний гріх, який ми не можемо в собі розгледіти.
— Я не гордовитий.
— У дідька, ти не гордовитий! Але це добре. Мені подобаються гордовиті чоловіки. Такі жінки мені теж до вподоби. Але це не повинно зараз тебе зупиняти. Ми можемо все влаштувати.
— Як, Карло?
— Може, ми залишимося тут на тиждень, гаразд, а може, і на три роки. Бізнес може почати працювати через три місяці. У наступні п’ятдесят років безпека стане серйозним питанням в Індії. Кажу тобі. У мене було два роки для вивчення таких речей з найкращими радниками Ранджита.
— Ти це серйозно, правда ж?
— Я завжди серйозна, коли йдеться про кохання.
— Кохання? — вишкіривсь я, неначе ідіот.
— Будь уважний,— тицьнула в мене вона.— Я розповідаю про бізнес.
— Гаразд. Уважно слухаю.
— Гроші не потечуть від заможних до жебраків. Вони потечуть від жебраків до заможних як ніколи швидко, і там вони й залишаться. Це настільки обурливо-нечесно, що особиста безпека однозначно не втратить привабливості. Бачиш?
— Трохи дивно. А як щодо детективної агенції?
— Ми — бюро, а не агенція. Ми займаємося лише одним типом справ. Втраченим коханням. Ми не шпигуємо, не підглядаємо, не слідкуємо. Ми шукаємо Втрачене Кохання. Це і є наша перепустка до ширшої зони безпеки. Ми почнемо рости, і швидко.
— Як?
— Якщо хочемо рости, то необхідно потоваришувати з усіма головними гравцями. Якщо дорогою ми знайдемо і для них втрачене кохання, то вони потім не зрадять. До того ж ми зможемо дізнатися, де танцюють усі скелети.
— Ти справді все продумала.
— Може, більше не констатуватимеш фактів?
— Дивись, я розумію твою логіку і бачу суть...
— Справді? Це ідея чиста і правильна. А на твоєму боці арени я не бачу правоти.
— Правота? Ми зараз говоримо про те, що правильно?
— Знаєш, хай що буде — такі цікаві речі, як успіх, і невдача, і веселощі,— для мене головним є те, що це буде правильно і матиме вплив, або я відстала від реалій.
— Шукати втрачене кохання?
— А тобі краще втрачати знайдене кохання?
Вона ляснула мене цими словами, бо вирішила, що я не сприйняв її серйозно, але воно боліло.
— Це про мене? Про нас?
— Це не я відмовляюся від усього цього, Шантараме.
— Карло, я твій. Але ти знаєш, що я не можу співпрацювати з копами.
— Ти можеш триматися осторонь від цієї частини роботи.
— Від передачі людей поліції чи надання свідчень у суді? Від цього мені триматися осторонь?
— З поліцією спілкуватиметься Дідьє. Сказав, що мріє про бесіду з копами, коли він не лежатиме на підлозі.
— Тут не лише про це йдеться. Карло, для мене забагато стоїть на кону. Мене розшукують скрізь, окрім цього місця, і це лише тому, що я знаю як відкупитись. Я не переступаю межі. Копи не чіпають лише тому, що я не торгую наркотиками чи дівчатами, нікого не обманюю, не б’юся ні з ким, хто на це не заслуговує, тримаю рота на замку, коли вони гамселять мене, і регулярно їм плачу, та ще й добре.
— Рай,— сказала Карла, й одна її брова підстрибнула, неначе та пересмішниця на гілці.
— Вони мене терплять. Але це може змінитися, а потім доведеться тікати, і швидко. Ти ж знаєш. Я не можу займатися нічим серйозним, та й тобі не треба. Я гадав, що ти це усвідомлюєш.
— Я ж казала, що стала мовчазним партнером,— мовила вона, і ферзі раптово блиснули на мене.— Але я завжди можу віднайти свій голос, якщо ти не забажаєш приєднатися.
Запала нетривала тиша. Карла провокувала мене сказати щось не те, і, мабуть, я так і вчинив.
— Ти чула щось нове про Ранджита?
Вона відвела погляд. Я подумав, що образив її, тож спробував змінити тему.
— Як щодо такого? — запропонував я.— Ти виїдеш з «Таджу» й оселишся в сусідній з моєю кімнаті.
— У сусідній кімнаті?
— Я серйозно, Карло. Там є три кімнати з балконом, що виходить на гарну вулицю, а ти казала, наче полюбляєш безпеку.
Вона це обдумала, зиркаючи на мене краєчком двох ферзів.
— Ти говориш про піжамні вечірки? — запитала вона, знаючи, що я погано граю в цю гру.
— Я залишу піжамні вечірки на наступну розмову. Але я для твоїх дверей купив нові замки і встановив їх.
— Моїх дверей?
— Е... так. Якщо ти погодишся на цю кімнату.
— Ти був переконаний, що я погоджусь.
— Е...
— Скільки замків ти встановив?
— Ти про вхідні двері?
— А про скільки дверей ми говоримо?
— Про всі. Ванна, спальня, балкон — про всі.
— Га-аразд,— посміхнулася вона.— Ще якісь сюрпризи будуть?
— Я поклав у ванній аптечку з набором для накладання хірургічних швів. Ти зможеш зашити величеньку рану, якщо доведеться.
— А ще кажуть, що романтика померла,— розсміялася вона.
— І в мене є ще кілька хороших речей для тебе.
— Ще щось, правда?
— Так, тут, по сусідству, є кілька чудових крамниць. Я попросив менеджера поставити у твоїй кімнаті холодильник і заповнити його горілкою, содовою, лимонами і найжахливішим сиром, який можна було відшукати.
— Круто.
— І я приліпив ножа під шухлядою у столі. Якщо правильно її відсунеш, то людина, яка стоятиме в кімнаті, не побачить, як ти його діставатимеш.
— Не побачить, як я його діставатиму, га?
— І на твоєму ліжку є пофарбовані металеві трубки.
— На моєму ліжку є трубки,— захихотіла вона.
— Так. Я перевірив, щоб вони закінчувалися голівками. Їх можна відкрутити біля узголів’я. Я запхав у одну пачку з грошима, а в іншій є тоненький ніж. Про всяк випадок.
— Зручно.
— Я купив тобі ситар[115].
— Ситар. А це навіщо?
— Не знаю. Він продавався в музичній крамниці на першому поверсі, а я не зміг встояти.
— Знаєш...
— Прибиральниць немає,— розповів я, втручаючись.— Але внизу є крамниця ситарів, а менеджер нагорі ще божевільніший за мене, і загалом, думаю, що твій переїзд до нас, Карло, це дуже добра ідея. Ти у грі?
— Любий, до кінця твого життя я в грі.
— Ти серйозно?
— Я серйозно.
— Добре, їдьмо тебе влаштовувати, сусідко.
У «Тадж» поверталася вона зі мною. До готелю ми їхали за Рендаллом. Я утримався від спокуси обігнати його. Це було неважко. Карла тримала ліву руку на моєму плечі, а праву на стегні, голову ж прихилила мені до спини. Я хотів продовжувати поїздку, аж поки мотоцикл не заглухне.
— Знаєш,— сказав я, коли ми піднімалися по сходах готелю «Тадж» до тихого куточка.— Ми можемо їхати, аж поки не опинимося десь дуже далеко або мотоцикл не заглухне.
— У мене багато справ, Шантараме,— посміхнулася вона.— І взагалі, втрачене кохання — це козир, принаймні зараз. Перша офіційна справа нашого бюро — це Ранджит, і ми знайдемо цього крота, хай де він є.
115