— А святий?
— Я чекав з ним. Намагався відвести до готелю. Але потім підійшли інші святі, й він наказав мені тікати, бо ті настільки розлютяться, що можуть убити. Тож я втік. Ти ж знаєш, якими небезпечними можуть бути святі.
— І Скорпіон вважає, що він проклятий?
— Він начебто насправді став проклятим,— застогнав Близнюк.— Ну, працівники готелю залишили наш поверх. Усі вони вважають, що він проклятий, і відмовилися обслуговувати кімнату.
— То як же ви там обходитеся?
— Скорпіон поговорив з керівництвом готелю і найняв сьогодні нових людей. Гадаю, вони з Литви. Приємні люди. Не доберу жодного їхнього слова. Його нові охоронці з Росії. Їх теж не можу зрозуміти, а вони, до речі, розмовляють англійською. Він знову замкнувся у своєму номері, але цього разу насправді замкнувся.
— Зупини на деякий час турніри з покеру,— порадив я.— Я владнаю все з Дідьє. Знайдемо того садгу і спробуємо зняти прокляття.
Я подумав, що садгу був людиною незаможною. Я подумав, що ми його знайдемо, попросимо пробачити дурня, який зачепив його без поваги, і прийняти серйозну плату за зняття прокляття.
Кілька знайомих мені садгу, а їх було чимало, без жодного вагання прийняли б гроші. Це мало спрацювати. Я був певен. Тоді я не міг знати, що для мого безневинного друга Близнюка проллються ріки забороненого, і цілком небезпідставно.
— Фантастично! Ліне, ти геній. Ця справа з прокляттям добиває Скорпіона. Я був не проти тобі про це розповісти, бо мені не хотілося тримати це в собі. Як на мене, то краще від прокляття святого краще триматися подалі, як від ручної гранати. Я, так би мовити, перебував у духовній зоні радіації і хочу все зам’яти не менше, ніж Скорп.
— Ти можеш попросити про допомогу Навіна Едеїра,— запропонував я, знов розтуливши свою пропонувальну пельку.— Він керує «Бюро втраченого кохання» в «Амрітсарі», у сусідньому з моїм номері.
— Чудова ідея! Спочатку я порозпитую, а якщо не зможу його знайти, то звернуся до Навіна. Зі Скорпіоном скоро все буде гаразд.
— Добре,— сказав я.— Тебе підвезти?
Він крізь відчинені двері глянув на мого мотоцикла, а той був незаконно припаркований на узбіччі.
— Ні, та все одно дякую,— посміхнувся він.— Ніколи не захоплювався мотоциклами. Я втечу до готелю на таксі. Дякую, Ліне. Я знав, що почуватимуся краще після розмови з тобою.
Я їхав північними бульварами, накручуючи кола, потрапляючи людям на очі й міркуючи про Зодіаків Джорджів: якими вони були щасливими до зустрічі з елегантним емісаром Долі в темно-синьому костюмі, який перетворив одного з них на багатія.
Як і Скорпіону, мені необов’язково було залишатись у Бомбеї. Мені, після завдань з контрабанди паспортів, були добре знайомі деякі частини Африки. У мене були контакти в Лагосі й Кіншасі. У своєму бізнесі ці люди завжди могли знайти місце для одного хорошого спеціаліста з підробки паспортів.
У мене були друзі в Сингапурі. Вони запрошували мене стати білим обличчям у їхньому індокитайському валютному кільці. Це був добрий заробіток у безпечному місті, де всі давали тобі спокій, якщо поважати місцеві правила і нікого не кривдити.
Я неодноразово про це думав. Але з часом усе одно відкидав усі варіанти. І важко було вирішити, чи було це саме місто, чи жінка, яка мене не відпускала.
З серйозним настроєм я повернувся до готелю «Амрітсар», сподіваючись побачити там Карлу. Мої люди попередили, що вона вийшла з галереї годину тому. У мене був для неї подарунок на честь примирення.
Кілька друзів, які грали в джазовому гурті, розповіли мені, що збиралися прихопити кілька акустичних інструментів для імпровізованого виступу біля моря, на Колаба-Бек-Бей. Це була унікальна нагода, її улюблений подарунок.
— Ви з нею якраз розминулися,— сказав Дідьє, піднімаючи погляд від захаращеного стола.— Вона була тут лише кілька хвилин. Карла була не сама. Вона була з Таджем.
— Хто такий у біса Тадж?
— Рослявий митець, дуже привабливий, з довгим волоссям. Він зліпив Енкіду, який стоїть цього місяця біля входу в «Джаганґір»[123]. Він дуже талановитий.
— Митці,— мовив я, згадуючи скульптора.
— Справді,— погодився Дідьє.— І чому ми крутимося навколо музикантів і художників?
— Це сексуально,— вирішив я.— Художники змушують роздягатися, а музиканти змушують кінчати.
— Митці — сволота,— просичав Дідьє.
— Справді. Карла казала, коли повернеться?
— Ну...
— Що?
— Ну...
— Дідьє, чому я не можу про це знати?
— Вона сказала... що повернеться... за два дні, Ліне. І гадаю, вона це серйозно. Вона прихопила свою зброю. А ще того рослявого митця — Таджа.
Я довго мовчав, але, мабуть, скреготів зубами чи хрускотів кісточками пальців, бо Дідьє підвівся й обійняв мене.
— Ліне, хай що сталося, завжди є алкоголь,— нагадав він, тримаючи мої плечі на відстані витягнутих рук.— Давай епічно налигаємося. В тебе є улюблене місце забуття?
— А знаєш, Дідьє, ти маєш рацію. Нам усе одно потрібно їхати.
— Їхати?
— Щоб послухати «Аум Азаан» — джазовий гурт Раґава. Вони сьогодні грають. Це неофіційний концерт у Бек-Беї. Я сподівався, що Карла захоче піти. Але все одно ходімо повеселимося.
— Ліне, ти співаєш мою пісню,— тріумфально відповів Дідьє.— Але я візьму таксі, якщо ти не проти.
Розділ 55
Я сам-один доїхав до місця проведення концерту, але, минаючи відділок Колаби на шляху до Кафф-Парейді, помітив Аршана, який стояв посеред дороги. У нього в руці був довгий зазублений ніж. Аршан горлав.
Зупинившись, я підійшов до нього. Почала збиратися юрба, але люди трималися осторонь. Копи його або ще не помітили, або вирішили не реагувати.
— Як ви, дядечку? — запитав я, зупиняючись зовсім близько.
— Цей боягуз! — горлав Аршан.— Він копнув мого хлопчика, і тепер Фарзад у лікарні з кровотечею в мозку! Вийди і бийся зі мною! Ти мене чуєш, Блискавичний Диліпе!
— Ого, Аршане, притримайте коней, тихіше.
Нікому не виграти нерозважливої бійки з копами. Якщо у вас вистачить запалу і гарячої моці, аби відігнати кількох копів, вони завжди повернуться з підкріпленням. А якщо ви їх і подолаєте, ті повернуться з друзями, і тут, якщо не встигнете втекти, вас усіх повбивають. Ось що означає мати поліцію: люди згоджуються на існування сили, яка не може дозволити собі програти.
Це — частина неписаної угоди, яку поліція укладає зі своїм містом: копи щодня ризикують своїм життям, неначе злочинці, й вони не можуть стерпіти пряму атаку на свою організацію. Копи і злочинці завжди кусаються у відповідь, якщо вкусити їх. Це таке правило. І копи завжди кусаються останніми.
Я тихенько розвернув Аршана і повів з дороги на тротуар неподалік. Забрав у нього кухонного ножа й віддав його одному з вуличних хлопців.
За рогом була стоянка таксі. Я запхав Аршана в одну з машин і попросив водія зачекати. Залишивши мотоцикла в безпечному місці, я покликав іншого вуличного хлопчину, щоб той наглянув за моєю лялечкою, поки не повернуся. Коли я повернувся до таксі, то Аршан уже ридав.
Я сів біля водія, вказуючи йому дорогу до маєтку з потрійним фасадом на Кафф-Парейді. Аршан розтягнувся на задньому сидінні, рука затуляла обличчя. Коли таксі вже виїхало на вулицю, я обернувся і побачив Блискавичного Диліпа, який стояв під аркою поліційного відділку, упершись кулаками в стегна.
Аршан зупинив таксі ще до того, як ми дісталися будинку, стверджуючи, що має поговорити зі мною наодинці. Неподалік була крамниця чаю, де я сидів колись із Конкеноном після бійки зі скорпіонами. Ми сіли в захищеному місці під блакитним поліетиленовим навісом, натягнутим між деревами.
Аршан задихано зробив кілька ковтків чаю.
— Розкажіть мені про Фарзада.
— У нього постійно боліла голова. Я був настільки злий, що вже раз пішов сюди на розбірки з Диліпом, але ти завернув мене додому. Головний біль погіршився. Нарешті ми переконали Фарзада перевіритись, і в нього виявили величезний тромб. Лікарі сказали, що це сталося внаслідок удару в голову.