Загроза для Діви тепер зникла, і вона могла полишити гасові лампи і знову жити в світі електрики.
— Ліне,— заговорив Дідьє.— Чи можу я запропонувати тобі свою флягу?
Він теревенив і жартував з Кавітою. Її міна вказувала на те, що я невчасно і це діє жінці на нерви.
— Кавіто, як ти дізналася, що Діва тут?
— Ви з Карлою психологічно пов’язані,— прогарчала вона, відпиваючи з фляги Дідьє.— Тож це ти мені скажи.
— Що це все означає?
— Ліне, а чому б тобі просто не поїхати додому? — порадила вона.— У тебе ж є дім, хіба ні?
Я не знав, чому вона злилася, але то було байдуже.
— Бувай, Кавіто.
Я вийшов на вулицю і тільки-но завів мотоцикла, коли поруч зупинився ще один, і хтось вигукнув моє ім’я. То був Раві — вуличний солдат компанії, який їздив зі мною в ніч, коли за мою голову була призначена винагорода.
— Абдулла наказав тебе знайти,— розповів він, залишаючись на мотоциклі, тримаючи руки на високому кермі.— Скорпіони вбили Аміра. І Фарід теж мертвий.
— Нехай їхні душі спочивають з миром,— сказав я.— Що сталося?
— Скорпіони виволокли Аміра з будинку і вбили посеред вулиці.
— Дідько.
— Фарід з’їхав з глузду. Він простріляв собі шлях до камер у поліційному відділку.
— І що було?
— Копи втекли, і Фарід убив трьох скорпіонів, які сиділи в камерах за підпал. Здоровань Гануман, він урятував Вішну. Він схопив шість куль, але таки пішов на той світ. Той вусань Данда, він також загнувся.
— Що сталося з Фарідом?
— Копи повернулися з купою зброї і пристрелили Фаріда. Кажуть, що влучили в нього аж шістдесят разів.
— Ялла[127].
— Звали з вулиці, чоловіче. Тепер тут ковбої проти індійців, а я маю забагато індійської крові для цього лайна.
Він блискавично від’їхав — одинокий кур’єр у мілітаризованій зоні. Він був наляканий і злий, а це завжди погана комбінація для чоловіка.
Я ніколи не бачив переляканого Раві. Він був з урівноважених, і кожна банда таких має. Але втрата двох повноправних членів компанії — тупоголового Аміра, який першим кидався танцювати під будь-яку музику і першим кидався в бійку, а ще Посередника Фаріда — чемпіона з боксу,— вона злякала молодого гангстера.
Загинули скорпіони. Загинули люди компанії. Ще більше приєднаються до них у темній червоній погибелі. Раві жив одним днем. Це була війна. Це був провал усього.
Я повернувся в «Амрітсар». Потрібно було виспатися, а потім прояснити ситуацію на вулиці. Я мав дізнатися, яка частина мого бізнесу ще функціонує, а яка вже розбіглася.
Я припаркувався в провулку, який розділяв готель. Мабуть, занадто часто я тут паркувався, бо, витираючи мотоцикла на ніч, ні на що не звертав уваги.
Я випростався, а поруч стояла мадам Жу. Близнюки теж були там, обабіч від неї.
Було також двоє інших чоловіків, приземисті й худорляві, з таким голодом в очах, який неможливо втамувати. Вони тримали руки в кишенях. Вони були її метальниками кислоти.
— Мадам,— почав я.— Без образ, але якщо ваші метальники кислоти почнуть виймати руки з кишень, я збожеволію. І коли все це закінчиться, я буду не єдиним мертвим чи обпеченим.
Вона розреготалася. Можливо, щоб я не сумнівався в тому, що це сміх, вона увімкнула світло під своєю вуаллю. Це була люмінесцентна лампа на батарейках, що висіла на шиї, немов намисто, ховаючись під чорною мереживною вуаллю.
Вуаль звисала з мантильї[128], що трималася високо над головою і була зроблена з чогось чорного і блискучого: я ставлю на мертвих павуків. Мереживна вуаль торкалася чорної тафтової сукні, яка торкалася землі, ховаючи ноги.
Мадам Жу, мабуть, обрала туфлі на дуже високій платформі, бо вуаль на тій манюсінькій жінці була на рівні моїх очей. Сяйво проходило крізь вуаль, освітлюючи обличчя знизу.
Гадаю, що це все було, щоб вразити її легендарною красою. Не вийшло. Мадам Жу ще й досі сміялася.
— Знаєте, мадам, я дуже втомився,— сказав я.
— Сьогодні помер твій друг Вікрам,— випалила вона, вимикаючи світло.
Мені дійшло. Світло було не для того, щоб спокушати, а щоб лякати. У раптовій темряві її обличчя стало живою тінню.
— Вікрам?
— Ковбой,— мовила вона.— Він мертвий.
Я люто втупився в чорний простір, за яким ховалося обличчя, і думав про її метальників кислоти і про Карлу.
— Я вам не вірю.
— Це правда,— запевнила вона.
Вона трохи нахилила голову набік, спостерігаючи за мною невидимими очима.
Я спостерігав за метальниками кислоти. Я бачив їхніх жертв. Кількох навіть знав — людей зі спотвореним обличчям — розтягнутою маскою зі шкіри, з дірочками для неіснуючого носа й рота, щоб дихати, і повною відсутністю очей.
Вони жебракували біля прогулянкової смуги, спілкуючись за допомогою дотику. Спогади про них розлютили мене ще більше, а це було добре, бо я боявся.
— Як ви про це дізналися?
— Тепер це вже офіційні дані,— відповіла вона.— Розпочали розслідування. Він наклав на себе руки.
— Цього не може бути.
— Може,— прошепотіла вона,— і є. Він купив тижневу норму героїну, та вколов його увесь за один раз. Там була передсмертна записка. Я маю копію. Бажаєш її побачити?
— Знаєте, мадам, ми лише вдруге зустрічаємось, а я вже мрію, щоб і першого разу не було.
— Це я дала йому наркотики,— поділилася мадам Жу.
«Ой ні,— благав мій розум.— Прошу, ні».
— Моє найдешевше вбивство,— зізналася вона.— Якби ж усі люди, яких я ненавиджу, були наркоманами! Це зробило б моє життя набагато простішим.
Вона розреготалась. Я важко дихав. Нелегко було наглядати за ними чотирма — п’ятьма, якщо рахувати павука завбільшки як невеличка жіночка на ім’я мадам Жу.
Провулок під аркою був темний і безлюдний. На вулицях теж нікого не було.
— Він мене надурив,— просичала вона,— та ще й на коштовностях. Мене ніхто не дурить. І особливо на коштовностях. Це попередження, Шантараме. Тримайся подалі від неї.
— А чому б вам не повернутися й особисто поговорити про це з Карлою? Я б не проти подивитися на це.
— Не від Карли, ти дурню, а від Кавіти Синг. Тримайся подалі від Кавіти.
Я повільно дістав ножа. Близнюки витягнули з рукавів кийки. Метальники кислоти змінили позиції, готуючись до дії.
Мадам Жу була лише за ривок від мене. Якщо правильно використати момент, то я зміг би підняти її та кинути в метальників кислоти. Це вже був план. Цей план був за мить від здійснення.
— Ну ж бо,— сказав я.— Кінчаймо з усім.
— Не сьогодні,— мовила вона, відходячи.— Але я певна, що ти вже не вперше чуєш ці слова.
Вона повільно задкувала, тупцяючи на своїх платформах і загрібаючи сукнею по землі, й тафтова тінь розлякувала щурів назад до їхніх нір.
Метальники кислоти розбіглися. Близнюки задкували водночас із мадам Жу, вищирившись до мене.
Спершу мадам Жу погрожувала Карлі, а потім перемістила увагу на Кавіту. Мадам уже давно зникла, коли я змусив себе не думати кинутися їх переслідувати і покінчити з цим усім. Але вже досить трупів, досить трупів на одну ніч.
Я пішов до своїх кімнат, щось випив, випалив останню невеличку часточку божественної Лайзиної коноплі, трохи потанцював під якусь музику, а потім розгорнув свого записника.
Фаріда з Аміром немає. Ганумана з Дандою немає. Човни з хатами на пляжі згоріли. І Вікрама теж немає. Вікрам — пасажир потягу кохання, Вікрама немає.
Зміна — це кров часу. Світ змінювався поза часом і рухався піді мною, неначе кит, що ширяв у повітрі.
Нещодавно померлі також стають пращурами. Ми поважаємо ланцюг життя і любові, коли звеличуємо життя й оплакуємо смерть. Ми всі це знаємо і всі це кажемо по смерті коханих.
128