— А ще є Лев Лунц,— з надією прошепотів Олег.— Я його обожнюю.
— Та закрий ти піддувало,— просичав я.
Я випростався і роззирнувся. З одного боку довга широка вулиця була незабудована, вдалині проглядалася залізниця. На нашому боці поринули в тишу ніссенівські[133] бараки, простираючись удалечінь, неначе багато поховальних курганів.
Навколо нікого не було, і навіть бездомні собаки досліджували інші території. Усе було спокійно, як буває в небезпечних місцях, якщо ти не боїшся туди йти. Я роздивлявся це місце, бо перелякався: хотілося зупинити Конкенона без занадто великого кровопролиття, але навряд чи все буде так просто.
— До речі, а чому я? — звернувся Олег.— Чому не твій друг Дідьє чи ще хтось?
— Ти справді хочеш знати?
— Звісно,— зізнався він, шукаючи мій погляд.— Це може стати добрим матеріалом.
— Бо друзі, які погодяться приєднатись, можуть травмуватися, і я буду погано почуватися, але якщо постраждаєш ти, то це не так страшно. Розумієш?
— Розумію,— щасливо вишкірившись, прошепотів він.— Дуже хороший аргумент. Якби я опинився у схожій ситуації, то теж купив би твоє життя.
— Я не купую твоє життя, Достоєвський. Я купую твій час у бою. Дійшло?
— Дійшло,— бадьоро озвався він.— Добре, що в нас відбулася ця розмова.
— Гаразд, ось іще одна розмова. Якщо ти хоч наблизишся до моєї дівчини, я тебе заріжу.
— У тебе є дівчина? — ошелешено вичавив він.
— І це що має означати?
— Ну...
— Якщо ти застосуєш до неї свій шарм російського письменника, я тебе заріжу.
— Я ще першого разу зрозумів про «заріжу»,— запевнив він.— Таке важко забути.
Він вишкірився, а я не міг зрозуміти чому. Він або був щасливою людиною у будь-якій ситуації, або знав щось таке, чого не знав я.
— Що? — спохмурнів я.
— У тебе справді є дівчина? — запитав він.
— Тримай свою російську епопею подалі від неї.
— Я розумію, розумію,— вищирився він.
— А чого ти тепер скалиш зуби?
— Просто це так весело — робити щось таке, про що можна буде потім написати, та ще й з іншим письменником. Після цього ми маємо разом написати якесь коротке оповідання. У мене вже є кілька класних ідей.
— Може, ти вже припиниш? Ми можемо серйозно постраждати. Цей ірландець просто навіжений, і міцніший за вольфрам. Не відволікайся.
— Гаразд, гаразд, розслабся. Я ж маю інвестицій на дванадцять тисяч баксів у цій справі. Намахаємо ірландця та його друзів, а потім нап’ємося.
Він перший побіг у напрямку заводу 4А. Росіянин.
Я побіг слідом і догнав його біля входу. Ми крадькома обійшли величезний вигнутий ангар, щоб зазирнути в підняте вікно.
Усередині був Конкенон ще з двома чоловіками. Вони грали в карти на капоті ідеального-червоного «Pontiac Laurentian», частково прихованого срібним покривалом пилу.
— Ти готовий? — прошепотів я.
— Готовий до чого? — прошепотів у відповідь Олег.— Який план?
— Ми заходимо у двері, і я викликаю того ірландця на дуель.
— А тобі не здається, що нам краще прокрастись усередину?
— Якби я полюбляв прокрадатися, то захопив би з собою пістолета.
— Ти не брав пістолета?
Я відчинив двері й зайшов на порожній завод. Олег був на крок позаду. Ми зупинилися за кілька кроків від Конкенона та його друзів.
Афганець тримав руки на колінах. Індус тримав руки на колінах. Я не знав, чи вони мали зброю.
Зате я знав, де були руки Конкенона. Вони аплодували.
— А ти кумедніший за п’яну черницю,— плескав у долоні він.— Я чув, що ти вже сконав. Бачу, що це була хибна чутка.
— Ну ж бо,— сказав я.— Лише ти і я.
— То ти жадаєш бійки, хлопчику?
Він ще й досі шкірився. Я збагнув, як сильно можна зненавидіти щасливу посмішку.
— Я жадаю, щоб ти віддовбався від мене і моїх друзів і тримався подалі. Якщо погодишся на це, то я заспокоюсь і надеру тобі дупу в покер.
— А якщо я не погоджуся?
Холодні зорі пронизали вологе світло, що сяяло в його очах.
— Тоді все вирішимо просто тут, лише ти і я, раз і назавжди.
Він відхилився у своєму пластиковому кріслі і посміхнувся.
— Настав на нього зброю, Говіндо,— тихо мовив він.
Саме індус мав зброю. Афганець підвівся, так і тримаючи в руці карти.
— Так, босе,— сказав Говінда.
— Підводься, Говіндо, і стань біля його приятеля.
— Так, босе.
Говінда також підвівся і відійшов від автомобіля.
— Націль свого пістолета на австралійського злочинця, поки йдеш, друже,— попередив Конкенон.— Він поганий хлопчик. Якщо він хоч на дюйм поворухнеться, стріляй.
— Так, босе,— сказав Говінда, посміхаючись мені.
В тому приглушеному освітленні заводу його очі сяяли, неначе опали. Підійшовши до Олега, він приставив пістолета йому до живота. Олег і далі посміхався. Здається, я був єдиний, хто не посміхався.
— Я прийшов сюди, як чоловік до чоловіка, а ти витягаєш зброю? — обуривсь я.
Конкенона це зачепило, бо ми обоє знали, що я мав рацію. У ньому швидко прокидався шал.
— Просто невеличка пересторога,— запевнив він, гамуючи свою лють.
— Конкеноне, якщо схибиш, то загинемо не лише ми.
Я сказав це заради найманців — афганського та індійського прихвоснів.
— Говінда точно помре,— мовив я.— І афганець теж.
Я обернувся до афганця.
— Саламалейкум,— привітався до нього я.
Він не відповів.
— Саламалейкум,— повторив я, пригадавши добре ісламське вчення про те, що щире мирне привітання завжди має отримати відповідну, ба й кращу відповідь.
— Валейкумсалам, — нарешті відповів він.
— Як тебе звати?
Він розтулив рота, аби відповісти, але Конкенон його зупинив.
— Нічого йому не розповідай, ти, дикунський недоумку. Він колупається у твоїх мізках, чи тобі цього не видно? Він уже влився, тож знає, як спілкуються місцеві. Але це також допомагає колупатись у ваших хистких дикунських мізках. Стежте за майстром, поки я колупатимусь у його мізках.
Він підвівся й обійшов автомобіля, щоб наблизитися до мене.
— Якщо він що-небудь утне,— звернувся він до Говінди,— пристрель його друга. Пізніше я власноруч допоможу тобі порізати його на шматки.
— Так, босе.
Конкенон став навпроти мене, повільно розгойдуючись із боку в бік, розтягнувши губи в подобу посмішки.
— Я знаю, що ти хочеш дізнатися,— почав він, стаючи ближче до мене.
— Я хочу, щоб ти зупинився. Це все.
— Ха! Ні, не хочеш. Ти хочеш отримати відповідь на дуже важливе запитання.
— Що ти в біса маєш на увазі?
— Запитання,— співав мені він.— Запитання, запитання.
— Та викладай уже.
— Пам’ятай мої слова, Говіндо! — наказав він, дивлячись на мене.— Якщо він хоч поворухнеться в моєму напрямку, убий його друга. А я потурбуюсь про цю лярву.
— Так, босе.
— Ти хочеш знати лише одну річ,— сказав він, нахиляючись ближче.— Чи трахнув я ту твою милу маленьку американську дівчинку до того, як залишити її тієї ночі з Ранджитом, чи ні.
Я стиснув щелепи, і жили напнулися аж до лоба. Я аж пітнів від люті — так кортіло покалічити Конкенона. Це вже було щось інше, щось нове, я прийшов сюди зовсім не з цим. Та коли він згадав Лайзу, я почав битися за неї.
— А знаєш, Конкеноне,— вкусив я у відповідь, щоб змусити його відбиватися.— Якщо навіть Великий голод[134] не витравив з тебе англійця, то, може, це тому, що ти просто англієць з ірландським акцентом.
133