— Я дуже, дуже хочу вам подякувати,— почала на хінді вона.— Оскільки ви врятували мені життя, я знаю, що ми здатні на будь-що разом. І відтепер я повністю з вами. Я підтримуватиму чесне переселення нетрищ у пристойні безпечні комфортні будинки на іншому кінці міста. Я присвячу себе цій справі й залучу всі наявні ресурси.
Жінки аплодували, чоловіки аплодували, а діти стрибали навколо, неначе земля стала занадто спекотною, аби витримувати щось триваліше за шалені стрибки. Музики грали так шалено, що всі аж оглухли.
Галявину підготували до трапези, розстеливши на землі довгу блакитну церату. Замість тарілок порозкладали бананове листя, щоб на нього класти їжу для гостей. Я вже поїв, але неможливо було відмовити, та й це погана прикмета.
Ми посідали рядочком. Чару й Парі сіли боком, бо їхні дизайнерські спідниці були занадто короткі, але дівчата не зважали. Їхні очі розширились, неначе дівчата роздивлялися левів у Африці.
Це вперше вони опинились на боці вбогих. Їх відштовхували, шокували й жахали черв’яки в їжі. Але їх усе це також захоплювало, а захоплені індійці потрапляють на гачок.
За велінням Долі Кавіта сиділа праворуч, а Карла — ліворуч від мене.
Подавали вегетаріанський бір’яні[139], кокосову пасту, бенгальські спеції, кашмірські делікатеси, запечені в тандирі[140] овочі, огірковий і томатний йогурт, жовтий дал, смажену на сковорідці «вок» цвітну капусту, окру і моркву. Це все роздавала нескінченна шерега людей, які посміхалися працюючи.
— Цікавий час для вечірки,— звернувсь я до Карли.
— Якби ти поцікавився цим місцем,— втрутилася Кавіта, нахиляючись, аби піймати мій огляд, чи душу, чи щось інше,— то знав би, що це перезмінка — єдиний час, коли денні й нічні працівники можуть зібратися разом.
Яке безглуздя! Я жив у цих нетрищах, а Кавіта ні, й вона мало чого могла мене про них навчити.
— То ти справді не заспокоїшся, Кавіто?
— А чому я маю заспокоюватися, ковбою?
— А може, ти краще передаси мені гострий чатні? — попросила Карла, намагаючись нас примирити.
Я передав його, мої очі на мить зловили погляд Карли.
— Втік, коли померла Лайза,— не вгавала Кавіта.— І тепер теж тікаєш.
— Гаразд, Кавіто, може, просто скинеш цей тягар зі своєї душі?
— Це погроза? — зло примружилася вона.
— Як правда може бути погрозою? Я просто вже втомився грати в ігри, пов’язані з докорами сумління. Я приїхав до цього міста зі своїм хрестом. Мені не треба, щоб ти на мене навалювала ще один.
— Це ти її вбив,— заявила вона.
Цього я не чекав.
— Заспокойся, Кавіто,— сказала Карла.
— Мене там навіть не було. Ми були в різних країнах. Тож це ти мала бути насторожі, Кавіто.
Вона здригнулася. Їй було боляче, а я цього не бажав. Я лише хотів, щоб вона не завдавала болю мені. Її очі наповнилися сльозами, неначе снігові замети нутряного світу.
— Я кохала її,— повідомила вона, і замети пролилися сльозами.— А ти лише використовував її, чекаючи на Карлу.
— Зараз ідеальна мить, щоб усе припинити і зосередитися на святі,— нарешті мовила Карла.— Припиніть ці чвари, обоє, і станьте чемними гостями. Ми тут не заради себе. Ми тут заради Діви, яка теж багато витерпіла.
Я вдав, що їм, і на деякий час Кавіта теж начебто припинила. Та нам обом швидко урвався терпець.
— Це ти мав померти на тому ліжку, сам-один,— сплюнула Кавіта, втративши контроль.
— Угамуйся, Кавіто,— тиснула Карла.
— Немає чого відповісти, Ліне?
— Зупинися, Кавіто,— попередив я.
— Це все, що ти можеш?
Я почав підводитись, але вона потягнула мене за рукав.
— А хочеш дізнатися, що вона казала про тебе, кохаючись зі мною?
Я мусив стриматися. Але я цього не зробив.
— Знаєш, Кавіто, ти працюєш у газеті, яка продає зілля для білошкірих країні, заселеній людьми зі смаглявою шкірою,— сказав я.— Ти говориш про екологію — і береш гроші за рекламу нафтових і вугільних компаній. Ти повчаєш людей, які носять хутро, і приймаєш рекламу від птахофабрик, що годують курей хімією, та від виробників гормональних гамбургерів. Твої економісти пробачають банкірам, хай що ті зроблять, твої редакційні сторінки подають думки однобоко, а твоя критика — це муха на слоні нетерпимості. Жінки на твоїх сторінках — це ляльки, а чоловіки — мудреці. Ти прикриваєш стільки ж злочинів, скільки розкриваєш, і ти проводила кампанії проти безневинних людей лише заради збільшення накладу, і ми обоє це знаємо. Зійди зі свого трону, Кавіто, й облиш мене.
Кавіта глянула на мене палючими очима, з яких нічого не можна було відчитати, але, може, в них і не чудо чого читати, бо Кавіта промовчала.
Я підвівся, вибачився і сам пішов крізь нетрища. В одному з провулків, заповненому крамничками, мене наздогнав Навін.
— Ліне,— почав він.— Зачекай.
— Як твоє втрачене кохання? — запитав я.
Я зачепив його за живе, навіть не усвідомлюючи. Він випустив з клітки злостиве обличчя.
— Це ти до чого? — прогарчав він.
— Знаєш, Навіне, ти мені подобаєшся. Але це справді не дуже вдалий вечір, аби грати в образи.
Я пішов далі, але біля самого мотоцикла на широкій вулиці, де ще й досі гралися діти, хтось швидко і тихо підійшов до мене ззаду.
Я розвернувся та схопив цього когось за горло однією рукою, а другою тримав ножа, і лише потім усвідомив, що це Карла.
— Ти зловив мене, Шантараме,— сказала вона, коли я її відпустив.
— Я завжди тебе ловлю.
Вона не відійшла від мене.
— Отак підкрадатися до людей небезпечно, дівчино,— мовив я, зімкнувши руки в неї на спині.
— Небезпечно? Як по-американському!
— Ти навіть не уявляєш, яким американцем я можу сьогодні стати.
— А це не небезпечно?
— Може, й ні. А може, мені треба повісити дзвіночка на твого браслета.
— Може, і треба,— муркотіла вона.
Я поцілував її, присівши на мотоцикла, і молився, щоб ця жінка ніколи не пішла.
— Ого,— вислизнула вона.— Ти вже готуєшся вторгнутись у Трою, а кораблі ще навіть не допливли.
— Хай що це означає,— заявив я,— ти можеш усе пояснити в горизонтальному стані?
— У мене чи в тебе? — розсміялася вона.
— Будь-де,— вирішив я.
Вона знову розсміялася.
— Це все якось неправильно,— випалив я.— Після гори ми ще не були разом. Тобі не здається, що це було дуже давно? Бо мені здається, що дуже.
Я навіть міг жартувати. Вона сміялася дедалі сильніше після кожного мого слова. Навіть почала благати мене зупинитися, бо вже почала задихатися.
— Ти зводиш мене з глузду, Карло. Знаєш це почуття, коли щось здається абсолютно правильним? Я так почуваюся лише з тобою.
Вона вже не сміялась, а оглядала мене з голови до ніг, Не знаю, що саме змушує людей оглядати мене з голови до ніг, але таких чимало.
І тут Карла поцілувала мене. Я поцілував її. Дощ, хвиля і те місце в нутрі, де ми танцюємо краще, ніж насправді: вона мене поцілувала!
А потім вона дала мені ляпаса.
— Дідько! А за що?
— Зберися,— наказала вона.— Я гадала, що ми вже про це розмовляли. Я вже казала тобі. Або ми в цій грі разом, або я в ній сама. Це твій вибір, а не мій.
— Справедливо. Погоджуюся. Що за гра?
— Я кохаю тебе, Шантараме,— зізналася вона, вислизаючи.— Але зараз мені потрібна Кавіта. У мене є план, і я не можу тобі його розкрити, пам’ятаєш? Вона потрібна мені, й ти маєш бути вищим за це.
Почали гавкати собаки, і Карла побігла назад у нетрища.
Я нічого не зрозумів, окрім власної ролі, й навіть не повністю розумів ту власну роль. Але принаймні я знав, що повернувся в Карлавіль. Я ще й досі відчував і її ляпас, і її поцілунок.
140