— Може, ти й маєш рацію. Вона майже поцілувала мене тієї ночі, пам’ятаєш?
— Вона звеліла тобі заткнутися і поцілувати її. Може, тобі варто це зробити.
— А знаєш,— міркував він,— нова Діва, чоловіче, до неї ще потрібно звикнути. Я завжди знав, що думає стара Діва і що вона скаже. Щасливу, усміхнену Діву неможливо зрозуміти. Це неначе сніг на радарі. Це неначе мені потрібно знову закохатися в ту саму жінку.
— Знаєш, я колись прочитав книгу під назвою «Жінки для чайників».
— Що ти з неї виніс?
— Я не зміг нічого там розібрати. Але вона підтвердила одну річ з мого власного досвіду, яка полягає в тому, що ти не можеш збагнути думок жінки, поки вона сама про них не розповість. А щоб вона це зробила, ти маєш запитати. Колись тобі доведеться запитати в цієї дівчини, чи це серйозно.
— Гадаєш, я маю погодитись на роботу?
— Звісно ж, ні. Ти працював на її батька. Тепер ти працюєш на себе. Вона з більшою повагою поставиться до «ні», аніж до «так». Вона напевне знайде інший шлях тримати тебе неподалік.
Він підвівся, аби піти, і хотів помити свого келиха. Я поставив його на стіл.
— Ти гарна людина, Навіне,— сказав я.— І Діва знає, наскільки гарна.
Він повернувся до виходу, але блискавично розвернувся назад, як боксер.
— Агов, не забудь про сьогоднішні перегони.
— Які перегони?
— А ти не чув? Чару і Парі потрапили до нетрищ, і я кинув виклик Бенісії. Усе вже готово.
— Бенісія погодилася?
— Вона не проти.
— Ти з нею познайомився?
— Типу. Побачимося пізніше.
— Зачекай-но. Типу?
Він знову розслабився, але уникав мого погляду, прихилившись до одвірка.
— Я домовився з нею про зустріч, аби придбати прикраси,— зізнався він.— Це єдиний спосіб побачитися з нею. Цю дівчину важко знайти. Вона посадила мене на килимі в дуже старій квартирі. Вона орендує її під офіс. І вона провела всю трансакцію в нікабі[141].
— Повністю чорний костюм, чи лише маска?
— Лише маска. А ті очі, чоловіче, кажу тобі!
— Вона мусульманка?
— Ні. Я цим цікавився, але вона сказала, що ні. Їй просто подобається нікаб. Узагалі-то, це не зовсім нікаб. Це просто сонцезахисна маска, що затуляє обличчя, і відкритими залишаються лише очі. Вона, мабуть, її спеціально замовила. Ті очі, чоловіче, кажу тобі!
— Героїня у масці. Карлі вона сподобається.
— Ті очі, чоловіче,— повторив він.— Кажу тобі.
— Заспокойся, Навіне. Як усе було, ну, з Бенісією?
— Я виконав угоду, придбав жменю раджастанських прикрас як вияв доброї волі, а потім пояснив їй ситуацію. Вона погодилась, але з однією умовою.
— Ох ці постійні правила та умови!
— Я маю запросити її на побачення.
— Якщо переможеш чи якщо програєш?
— Переможу, програю і навіть якщо буде нічия.
— Жартуєш?
— Ні, я серйозно.
— Дідько, Навіне. Діва не побачить у рожевому світлі того факту, що ти на побаченні з загадковою жінкою, яка на додачу кермує вінтажним мотоциклом «350сс» швидше, ніж будь-хто у Бомбеї.
— Будь-хто, крім мене,— переконував Навін.— Я тренувався, Ліне. Я прудкий.
— Тобі знадобиться твоя прудкість, коли Діва почує про це побачення.
— Це вже вирішено,— сказав він.
— Ну, Діва однозначно надере тобі дупу за це, але також ти однозначно заробиш кілька очок у Дідьє, хлопче. Він просто очманіє, коли почує про це.
— Він уже знає. Усі знають. Усі... окрім Діви. Я гадав, ти також знаєш.
Я не знав. Ніхто мені не розповів. Якимось чином я відколовся від дружної компанії, яку допоміг створити.
— Де будуть перегони?
— Будівля «Ейр-Індії», Марін-драйв, Педдер-роуд і назад, три кола.
— Де ви розвертатиметеся на Педдер-роуд?
— На останньому світлофорі перед Хаджі Алі.
— Коли?
— Опівночі.
— Копам це сподобається.
— Копи допомагають нам. Вони наглядатимуть за рухом транспорту, і ми такі вдячні за цю співпрацю, так би мовити, що повністю сплатили заявлену суму, а було там чимало. Ми мусили їх залучити. Нам знадобилися поліцейські рації, аби скликати перегони. У цьому задіяно достобіса грошей.
— Навіть мої,— розсміявсь я.
— А знаєш,— завагався він,— перебуваючи в гущавині подій з планування перегонів, я взагалі не подумав, як Діва відреагує на моє побачення з Бенісією.
— Навіне, ти не можеш звинувачувати у всьому ці події.
— Але якби я й досі був зі старою Дівою, ну, знаєш, яка давала мені по яйцях щоразу, як я підводився, то такого б не сталося.
— Запроси на побачення нову Діву. Вона може сподобатися Бенісії. І Діва обожнює прикраси.
— Бенісія мала на думці не зовсім таке побачення.
— Звідки ти знаєш?
— Ті очі,— згадав він.— Вона таке робила... вона була... ти не бачив, але це точно. Вона хоче не лише побачення.
— І ти на це погодився?
— Я ж казав, що захопився.
— Відклич парі.
— Я не можу цього зробити. Забагато людей поставило забагато грошей на ці перегони. Я маю бути у цьому на всі сто.
— Ну, коли підеш на побачення з Бенісією, розкажи їй, що закоханий в іншу. Скажи їй те, що мав розповісти, коли дівчина в сонцезахисній масці-нікабі запросила тебе на більш ніж побачення.
— Я кепсько почуваюся,— зізнався він.
— Не почувайся кепсько. Отримай перемогу на перегонах і розстав усі крапки над «і».
Він обійняв мене настільки міцно, що я немов опинився посередині річки: вода несеться повз, дістаючи аж до грудей, але не збиває з ніг.
За мить Навін рвонув у двері.
— Побачимося на місці! — гукнув він, кидаючись на сходи.
— Чекай! — згадав я, і він повернувся на верхню сходинку.
— Ця дівчина, подруга Вінсона, Ранвей.
— Так,— сказав він, тримаючись на одній нозі, неначе олень, який чекає можливості розігнатися.— Я вже говорив з ним. Він був у офісі з Дідьє.
— Вона і моя подруга також. Якщо намагатимешся її знайти, то спробуй щось духовне. Я б почав звідти.
— Гаразд, духовне. Зрозумів. Щось іще?
— Ні. Біжи.
Він потупав сходами вниз.
Чомусь мені захотілося зачинити двері, замкнути їх, почистити пістолета, погострити ножі, щось написати і напитися так, аби проґавити перегони. Тієї миті я більше не хотів знати нічого про чужу любовну драму.
Я підвівся і пішов до дверей, але Вінсон мене випередив.
— Є хвилинка?
— До біса це все, чоловіче, та в кого немає тієї хвилини? І хто ще не знає, що потрібна не одна хвилина? Усі. Тож залиш свою самокритичну пасивну агресію біля дверей, заходь, припаркуй своє тіло на дивані Олега, випий пива і розкажи мені свої думки, та думки Олега, якщо їх розгадаєш.
— А ти завівся,— зауважив він, сідаючи.
Я жбурнув йому пиво.
— Гарний диван,— вирішив він.— Хто такий Олег?
— Що в тебе на думці, Вінсоне?
Він заговорив про неї — про дівчину з Північних Земель, яка мала лід ув очах, хай де вона була. Він звинувачував себе в надмірній опіці, бо змушував її почуватися ув’язненою, і в тому, що приховував власних почуттів, і багато ще в чому.
— Чоловіче, ти сам перетворився на в’язня,— сказав я.
— Я в’язень?
— Ти прикутий до своєї діяльності, Вінсоне, а вона — вільна птаха.
— Що ти маєш на увазі?
— Я не говоритиму про Ранвей не в її присутності,— повідомив я.— Але можу сказати, що вона досить чутлива особа, і твоя робота завдає їй болю. Її попередній хлопець помер від героїну, пам’ятаєш?