— Ну, якби про це знав ти,— відповів я, запихаючи клунка подалі.— Тоді ти і став би точкою напруги.
— Дідько! — озвався він.— Ти коли-небудь грав у «Пошуки дракона» ? Люди божеволіють від цього у Москві.
— Я забираюся звідси, Олеже,— оголосив я, повернувшись до нього.
— Почекай,— випалив він,— ти забираєшся звідси? Я гадав, ніхто нікуди не піде. Ніколи не розділятися. Це перше правило тактики виживання під час шалених часів.
— Хай як дивно це прозвучить, але я залишаю тебе на чолі.
— На чолі чого?
— На чолі цієї кімнати, поки мене не буде.
— Гаразд,— міркував він.— Що мені з нею робити?
— Оберігай мої записники. Переконайся, що їжа рівномірно розподілене між присутніми. І якщо по мене прийде Карла, стережи її.
— Певен, що хочеш отак ризикнути зі мною? — запитав він.— Тепер я став точкою напруги, бо знаю, де зброя.
— Припини це, Олеже.
— Пробач,— посміхнувся він.— Але це дуже кумедно. Рендалл розповів, що в лабораторії неподалік проводили стрьомні експерименти, й один з об’єктів нещодавно втік. Це було в газетах. Дівчата нажахані до напівсмерті. Сьогодні мені може пощастити. А це дозволено, якщо на дивані?
Я дивився на нього, думаючи про охоплені вогнем будівлі й охоплених вогнем друзів.
— Цей погляд означає «так» чи «ні»? — посміхаючись, поцікавився він.
— А ти про це напишеш, Олеже, про сьогоднішні події?
— Звісно ж. Фіксую все, неначе та камера. А ти що — ні? Це досить незвичайна ситуація, і досить незвичайне зборисько людей. Я хочу сказати...
— Не лягай спати, Олеже. Будинки можуть загорітися, коли палять Бомбей. Це не жарт. Саме тому я не пив. Саме тому я не палив. Ситуація просто гівняна, і ти маєш залишатись у нормальному стані, поки я не повернуся.
— Не хвилюйся про рятувальний човен, поки я тут,— пожартував він.— Вони будуть на місці, коли припливеш назад.
— Ти нещодавно записав це, еге ж?
— Черт, да. Надзвичайно тобі дякую, Ліне,— мовив він.— Я справді це ціную.
— Якщо Карла повернеться раніше за мене, тримай її тут.
— Ображаєш,— запевнив він.— Ти вже казав про це.
— Я маю на увазі, що ти маєш охороняти її пильніше, ніж будь-кого і будь-що. Ти ж розумієш, правда?
— Я розумію,— вишкірився він.— Стає дедалі краще.
Я підійшов до комода й одягнувся для битви. Дідьє грав у «камінь-ножиці-папір» з Дівою. Чару й Парі намагалися пояснити правила Вінсону, який дивився на забагато рук, щоб їх розібрати. Рендалл стежив за рахунком з увічливим махлярством. Усі реготалися. Я вийшов до вестибюля.
— Невже знову треба відсунути цю бісову барикаду? — пожалівся Джасвант.
— Відчиняй, Джасванте.
— Там же бандобаст, ідіоте! За кілька годин прийде світанок, і тоді ти перетворишся на сидячу гуску.
— Качку. На сидячу качку. Відчиняй.
— Хіба не доходить,— терпляче провадив він,— що кожне відкриття барикади її ослаблює.
— Прошу, Джасванте.
— Якби мій друг-парс був тут, він би порадив рухому барикаду за таких непередбачених обставин, але...
— Джасванте, відсовуй барикаду, і якщо після мого повернення ти запитаєш у мене пароль, я найму ювеліра, щоб той написав його на твоєму кара[145].
— Через мій товстий пенджабський зад,— обурився він, підтягуючи своє видатне черево до своїх видатних грудей.— І вибачення приймаються.
Він відволік барикаду від дверей, та коли я вже просовувався за неї, він мене зупинив.
— Якщо повернеться міс Карла,— сказав він,— зі мною вона буде в безпеці.
— Ти щойно став мені другом, Джасванте.
— Але за безпеку буде плата,— повідомив він, поки я протискався крізь дірку в дверях.— За мої послуги охоронця. Я включу це в твій рахунок.
Я пострибав по сходах, ковзнув уздовж стіни, шукаючи Домініка, який нетерпляче чекав на мене в провулку під аркою готелю.
— А ти не поспішав,— дорікнув він, коли ми від’їхали.— Твою присутність і так важко пояснити, Шантараме, а тут ще доведеться пояснювати моє запізнення на зміну.
— Ти хоч трохи поспав? — гукнув я йому.
— Годинку. А ти?
— У мене були гості. Які останні новини? Наскільки все погано?
— Дуже погано,— розповів він, а у вікнах будівель пролітало зображення мотоцикла.— Спалахнули пожежі в Донгрі, Маладі й Андгері. Сотні людей втратили будинки та крамниці. Вокзал «Вікторія-Термінус»[146] переповнений утікачами, які шукають прихистку чи залишають місто.
— А бійки були?
— Молодіжні лідери індуїстської та мусульманської громад згуртували своїх людей. Коли пожежа спалахує в індійському районі, то приїжджають на вантажівках індійські студенти. Вони ставлять кордон зі свідків, щоб не почалася бійня. Те саме на мусульманському боці. Вони не хочуть повторення останніх заворушень у Бомбеї.
— І як це працює?
— Поки що студенти досить непогано зберігають мир. Нам би не завадило провести роботу з їхнього вербування. Такі молодики будуть чудовим доповненням для поліції.
— Хто займається підпалами?
— Коли вогонь охоплює вулицю в Бомбеї,— мовив Домінік, спльовуючи на дорогу,— то роль підпалювача виконує торгівельний центр або житловий комплекс.
Спекулянти інколи використовували напругу в суспільстві як можливість знищити вогнем вулиці з маленькими крамничками, які стояли на заваді їхнім прибутковим схемам. Вони наймали горлорізів, в’язали на їхні голови помаранчеві бандани, коли ті палили мусульманські крамниці, й зелені бандани, коли ті палили індуїстські вулиці.
Домінік не сприймав правду з цинізмом: вона його просто причавила. Йому було тридцять років, він мав трьох дітей — двох дівчаток десятьох і вісьмох років і чотирирічного хлопчика. Він був чесним роботягою, який цілодобово ризикував своїм життям, одягаючи уніформу, але перестав вірити в систему, яка одягла його і дала зброю для її захисту.
Під час тієї поїздки він говорив з гіркотою, і я вже багато разів чув таке у нетрищах, на вулицях і в крамничках. Це був голос обурення через подвійну нечесність соціальної нерівності, яка збиткується з бідняків, переконуючи, що їхня карма — жити у злиднях.
Дідусь Домініка ще сповідував індуїзм. Родина перехрестилася під час хвилі навернення, викликаної елегантними й незабутніми промовами доктора Амбедкара, першого міністра юстиції Індії і поборника касти недоторканних[147].
Спочатку родина страждала через навернення, та коли Домінік з дружиною створювали свою сім’ю, вони вже цілковито інтегрувались у християнську комуну, так само як багато інших стали буддистами чи мусульманами, щоб позбутися ланцюгів кастової ієрархії.
Вони були тими самими людьми, тими самими сусідами, які лише обрали інше місце, щоб поєднатися з Джерелом. Але кожна релігія обурювалась, а інколи й жорстоко протистояла тертям усередині власного кола, і питання лишалося дуже спірним.
Ми проїхали Домініковим маршрутом по місту, від Нейві-Нагару до «Ворлі Джанкшн», перевіривши всі можливі дороги. Нас оминали вантажівки, переповнені індусами й мусульманами в молитві, їхні стяги маяли навколо — помаранчеві для індусів і зелені для мусульман.
Політики й багатії не зважали на ізоляцію, їздячи з озброєними кортежами порожніми дорогами, завжди женучи, неначе боялися погоні. Тут і там кілька сміливців ризикували вийти на вулицю. Коли ми їх помічали, а вони нас теж, то втікали геть. Але в іншому місто перед світанком було безлюдним.
Не було жодних зомбі, але вдосталь собак і щурів вешталися вулицями, шукаючи їжу, бо люди не забороняли їм цього. Вони захопили багато порожніх вулиць, завиваючи та гребучись у відходах.
Домінік був надзвичайно обережний. Індуси люблять собак і щурів. Індуси практично всіх люблять. Він навіть зупинився, коли навала щурів заблокувала нам проїзд, наче ті вівці на сільській дорозі.
145
Нині вокзал «Чатрапаті Шиваджі».
147