— Там... там близько двадцяти двох каратів, баба. Ні?
— Вісімнадцять. Шістдесят відсотків. Або випробуй удачу з марварами[72] на Завері-базарі[73].
— О ні, баба! — випалив він.— Якщо я звернуся до марварів, то потім буду ще й винен. Вони занадто тямущі. Краще вести справи з тобою. Без образ.
— Я й не образився. П’ятдесят відсотків.
— Шістдесят підійде.
Я покликав офіціанта, передав йому медальйон з ланцюжком і звелів попросити менеджера зважити прикрасу на власних ювелірних терезах. Офіціант поплентався до робочого столу і віддав ланцюжок.
Використовуючи точні терези, які він зберігав під стійкою, менеджер зважив медальйон і ланцюжок, записав на шматочку паперу вагу в грамах і повернув їх офіціантові.
Офіціант вручив папірця мені, виважив ланцюжок і медальйон у руці, наче звіряючи достовірність ваги, а потім випустив їх у мою розтулену долоню.
Я перевірив цифру на папері та показав Біллі Башу. Той кивнув. Використовуючи поточну ставку, я округлив суму до десятих у рупіях, записав цифру на тому ж аркушику паперу і продемонстрував його Біллі. Він знову кивнув.
— Знаєш, баба,— сказав він, відкладаючи гроші,— нещодавно я зустрів того Навіна Едеїра, англійського детектива. Він передав повідомлення для тебе — на той раз, якщо ми де-небудь зустрінемося.
— Так сталося, що я зараз де-небудь.
— Справді,— серйозно відповів він.— Тож я можу передати тобі це повідомлення.
Запала тиша.
— Будеш ще один сендвіч, Біллі?
— Взагалі-то, так, Лінбаба. Ззовні чекає Джамал.
Я замовив ще один пакунок.
— То я вже можу почути повідомлення?
— О так. Навін сказав, і дозволь мені точно переказати: «Передай Лінбабі, якщо його зустрінеш, що в мене немає нової інформації про чоловіка в костюмі».
— Це все? Усе повідомлення?
— Так, баба. Це щось важливе, ні?
— Переломне. Хочу щось у тебе запитати, Біллі.
— Так, баба?
— Якби я не купив ланцюжка, ти б переказав мені повідомлення?
— Звісно, баба,— вишкірився він,— але це б коштувало більше, ніж два сендвічі.
Прибули пакунки з сендвічами. Біллі Башу поклав на них руку.
— Тож... тож тепер... я можу йти?
— Авжеж.
Коли він залишив ресторан, я знову поглянув на фото усміхненої пари. Закрив медальйон і вкинув його до кишені сорочки.
Наступні чотири години я прокладав шлях крізь інші шість точок в моєму районі, витрачаючи десь по сорок п’ять хвилин на кожен ресторан чи бар.
То був звичайний день. Я купив паспорт, три ювелірні прикраси, сімсот п’ятдесят доларів США готівкою, цілий букет інших грошових одиниць і чудовий годинник.
Та остання транзакція дня, в останньому барі, вплутала мене в гидку сварку з двома вуличними хлопцями.
Чоловік, який приніс мені годинник, Діпак, швидко узгодив ціну. Вона була набагато нижчою справжньої вартості годинника, але набагато кращою, ніж те, що він міг отримати, маючи справу з професійними покупцями в районі Форту.
У момент обміну до бару залетів інший чоловік, Іштіак, вимагаючи свою частку. Він мав досить просту стратегію — здійняти якнайбільше галасу, щоб змусити Діпака поступитися до того, як він отримає шанс вислизнути на переповнену вулицю.
За інших обставин я б забрав назад гроші, виштовхав би обох чоловіків з бару й забув би про них. Мої тривалі стосунки з власником бару були набагато важливіші за будь-яку транзакцію.
Але, приклавши годинник до вуха, я почув обнадійливе цокання: завод годинника помалу розкручувався. Механічне серце відстукувало свій ритм завдяки щоденному накручуванню. Так сталося, що то був мій улюблений годинник.
Ігноруючи свої інстинкти, я спробував угамувати Іштіака. Моя хвилинна слабкість розпалила його нахабність, і він почав волати ще голосніше. Гості за іншими столиками почали на нас витріщатися, а це було невелике місце.
Швидко говорячи, я заспокоїв Іштіака, витягнув з кишені трохи грошей і відкупився від нього. Він вихопив у мене купюри, вишкірився на Діпака і вийшов з бару. Діпак винувато знизав плечима й вислизнув на вулицю.
Я надів металевий браслет годинника на зап’ясток. Клацнув застібку. Годинник сидів ідеально. Потім я помітив, що менеджер і його офіціанти ще й досі витріщаються. На їхніх обличчях ясно читалося — я втратив обличчя. Люди мого статусу не заспокоюють таких вуличних спекулянтів, як Іштіак.
Я знову глянув на годинник у себе на зап’ястку. Жадоба зробила мене слабким. «Жадоба — це людський криптоніт»,— одного разу сказала мені Карла, привласнюючи всі комісійні зі щойно укладеної нами угоди.
Потрібно було спустити пару, тож я скерував мотоцикла на дорогу, прямуючи до боксерського залу мафії на причалі Балларду.
Керуючий у залі — Гусейн — був гангстером-ветераном, який втратив руку після удару мачете у бійці з іншою бандою. Його довге пошрамоване обличчя було обрамлене біблійною бородою, що доходила до надзвичайно крутих грудей. Він був хоробрим, добрим, смішним, сильним і рівнею будь-якому молодому гангстеру, що тренувався в залі. Щоразу як я дивився в його усміхнені небезпечні очі, то уявляв, якими були вони з Хадербгаєм — молоді бійці, які створили банду, що стала мафіозною компанією.
«Нехай мій ворог побачить тигра,— казали вони,— перш ніж померти».
Багато років тому молоді та безстрашні Гусейн і Хадербгай, без сумніву, не раз демонстрували тигра, гасаючи містом. І трохи тієї смугастої загрози й досі залишилося в очах кольору обпаленої глини.
— Вах, вах, Лінбаба,— промовив він, побачивши мене.— Саламалейкум.
— Валейкумсалам, Гусейне Одиниця.
Оскільки інший Гусейн приєднався до Хадербгая ще в перші роки існування мафії та отримав місце в раді, вони були інколи відомі як Гусейн Одиниця і Гусейн Двійка, за кількістю рук у кожного з чоловіків.
— Кія гал гайн? Як ти?
— Більше заклопотаний, ніж однорукий чолов’яга в п’яній бійці,— на хінді відповів я.
Це був наш давній жарт, але Гусейн щоразу сміявся.
— Як поживаєш, Гусейнбгаю Одиниця?
— Ще й досі розмахую кулаком, Лінбаба. Якщо продовжуєш бити, то залишаєшся загартованим. Якщо зупиниш млина — не буде борошна.
— Ти це правильно підмітив.
— Прийшов на повноцінне тренування, Ліне?
— Ні, Гусейнбгаю Одиниця, лише заряджу гармати.
«Зарядити гармати» було гангстерським сленгом й означало розширене тренування на розробку біцепсів і трицепсів.
— Збіса хороший вибір! — розсміявся він.— Тримай гармати зарядженими, яар. Ти знаєш два правила бою. Переконайся, що ворог знає, що його б’ють, і...
— Переконайся, що його продовжують бити,— закінчив я за нього.
— Джарур! Звісно!
Я отримав від нього рушника, проходячи до головної тренувальної зали. Тренувальна зала колись була маленьким брудним закапелком, де великі брудні гангстери вивчали мистецтво вуличної бійки, але стала настільки популярна серед молоді санджайської компанії, що її розширили, приєднавши цілий сусідній склад.
На передньому плані кімнати був асортимент обладнання для важковагових тренувань: лавки, тренажери для м’язів спини й веслярські тренажери, штанги для присідання, обладнання для підтягування й віджимання, купи важких млинців і гантелей. Трохи далі був оточений дзеркалами й заляпаний кров’ю боксерський ринг.
У глибині новоствореної зали були мати для різних видів боротьби та дзюдо. Біля дальньої стіни виднілися важкі груші та пневмогруші. У кутку біля входу був коридор з оббитими вінілом стінами, у якому могли вміститися лише двоє. Коридор слугував для тренувань бійки на ножах.
73