Чоловік тримався за носа однією рукою, другою пестячи гроші, а потім похитав головою, рушаючи назад до дверей.
— Ти певен, що вимовляється «мажордоми»? — лукаво запитав Близнюк.— Хіба вони не «мажоридому»?
— Скажи, Ліне,— зауважив Скорпіон, зненацька повеселішавши.— Думаєш... може... ти б міг залишитися тут на деякий час? У нас повно місця. Ми думаємо винайняти увесь поверх, а ти б міг дуже допомогти нам освоїтися з цим новоявленим статусом багатіїв.
— Чудова ідея,— погодився Близнюк.— Залишайся з нами, Ліне. Попроси Лайзу теж переїхати. Оживити місце.
— Чудова пропозиція, хлопці.
— Це — ні? — запитав Скорпіон.
— Вам допомагає Дівія,— сказав я.— З того, що я бачу, у неї чудово виходить.
— Вона до смерті мене лякає,— пожалівся Скорпіон.
— Тебе всі лякають до смерті,— прокоментував Близнюк.— Це одна з причин, чому ми тебе любимо. І взагалі, чого ти тут, Скорпе? Ти ніколи сюди не заходиш. Ти ж ненавидиш покер.
— Я не ненавиджу покер.
— Ну добре, Маверіку[80], що сталося?
— Усе серйозно.
— Це не може бути серйознішим за наступну партію, Скорпе. Лін щойно віддав увесь мій виграш мажордому, тому, якого Дідьє вхопив за носа.
— Цілком виправдано,— додав Дідьє, приєднавшися до нас.
— Сперечатися не буду,— погодився Близнюк.— Час до часу я й сам пориваюсь на таке, але думаю, що Синг мене вдарить. А тепер, джентльмени, я збираюся виграти всі свої попередні гроші, то нумо грати.
— Я не жартую, Близнюче,— наполягав Скорпіон.— Це серйозні речі.
— Я гратиму проти Дідьє. Він просто акула. Він умить випустить з мене кишки. Як це може бути ще серйозніше, Скорпіоне?
— Я хотів поговорити з тобою про нові заходи безпеки.
— Що?
— Нові заходи безпеки.
— Це ж п’ятизірковий готель,— відповів Близнюк.— Ми тут наче у сейфі, Скорпе.
— Ні, ми цілком і повністю в небезпеці,— наполягав Скорпіон.— Викрадач може ховатись у візку для їжі або навіть замаскуватися під консьєржа. Тоді нам кінець. Усі довіряють консьержу. Тут ми вразливі до атаки, Близнюче.
— Атаки? Скорпе, думаєш, що ти — лютий воєначальник?
— Ми вразливі. Я серйозно, Близнюче.
— Ну, якщо це так важливо, позбудься тягаря. Розповідай.
— Але... я не можу обговорювати безпеку в присутності інших людей.
— Чому ні?
— Це не буде... безпечно.
— А хіба ми не хочемо, щоб наші друзі теж були в безпеці?
— Але ж тут працівники готелю.
— А якщо наше перебування тут буде ризиком для них,— сказав Близнюк, тасуючи карти,— чи не буде справедливо ознайомити працівників готелю з нашими заходами безпеки, особливо тих, які грають зі мною, щоб вони також були в безпеці?
— Що? — обурився Скорпіон, трусячи головою.
Дідьє зрізав колоду, і Близнюк зупинився, тримаючи карти в руці.
— Як вам таке, Скорпе,— запропонував він, посміхаючись другові, якого він любив більше, ніж будь-кого на світі.— Просто запросімо всіх наших друзів з родинами, щоб вони жили з нами. Усіх. Ми орендуємо три поверхи в готелі, запросимо їх з родинами, хай живуть скільки заманеться, і засиплемо щедрістю й щасливими веселощами, і витратимо багато, багато грошей у готелі, щоб вони були щасливі, а ми будемо в безпеці. Бачиш? Це твої нові заходи безпеки, саме тут, еге ж?
Він повернувся від свого збентеженого друга до мене, посміхаючись на всі тридцять два.
— Останній шанс, Ліне,— сказав Близнюк, чекаючи, щоб роздати карти.— Ти граєш?
— Ні, я пішов,— відповів я, стискаючи плече Дідьє на прощання.
Коли я їх залишав, Близнюк професійно роздавав карти з лукавим блиском у очах. Дідьє Леві був єдиним знайомим мені шулером, кращим за Близнюка Джорджа. Я не хотів залишатись і бачити, як один з них програє.
Я зустрів Навіна й Дівію в коридорі біля номера.
— Привіт, Ліне,— привітав мене Навін з радісною посмішкою на вродливому обличчі.— Ти вже йдеш?
— Так. Привіт, Дівіє.
— Діва, дорогенький,— виправила вона, посміхаючись і стискаючи рукою мене за передпліччя.— До чого поспіх?
— Є справи,— відповів я, посміхаючись їм у відповідь.
Ми постояли мовчки. Ми й досі усміхалися.
— Що? — нарешті запитала Дівія.
— Нічого,— розсміявся я.— Просто здається, що ви починаєте знаходити спільну мову.
— Ну,— зітхнула Дівія,— він не такий вже й чудг, коли познайомитися ближче.
— Дякую,— мовив Навін.
— Я маю на увазі, що складові чудг і досі присутні,— уточнила Дівія.— І, напевно, нікуди не зникнуть. Зрештою, ти не можеш зробити шовкову краватку зі свинячого вуха.
— Шовкову сумочку,— виправив Навін.
— Що?
— Шовкову сумочку, а не шовкову краватку,— наполіг Навін.
— Це що? Тепер ти почнеш носити шовкові сумочки?
— Звісно ж, ні. Приказка каже: «Не зробиш шовкову сумочку зі свинячого вуха». Там не згадуються шовкові краватки.
— Ти зненацька став принцом довбаних приказок, чи що?
— Я просто кажу...
— Мені потрібно отримувати в тебе дозвіл на зміну приказки?
Так?
— Тож в усякому разі, бувайте,— сказав я, натискаючи кнопку ліфта.
Я зайшов усередину. Вони продовжували люто сперечатися. Двері зачинились, і ліфт почав знижуватись, але здавалося, що я й досі чув їхні голоси.
На першому поверсі виявилося, що вони в сусідньому ліфті, продовжують лаятися. Вони випхалися до холу, і досі сперечаючись.
— Знову привіт.
— Пробач, Ліне,— мовив Навін, відокремлюючись від Дівії.— Я пригадав, що забув дещо тобі розповісти.
— Ага?
— Це про твого друга Вікрама,— тихо сказав Навін.— Він переїхав до Деніса. Він спить там на підлозі й досить сильно налягає на наркоту. Я не був там давненько, але чув від Вінсона, що він у поганому стані. Вінсон вже туди не ходить, і я також. Я думав... може, ти не знав.
— Маєш рацію. Я не знав. Дякую.
Я глянув на Дівію, яка стояла біля ліфтів. Досі я не помічав, яка вона гарненька. Її широко посаджені очі-мигдалини плавно звужувалися до точки, де народжувалися довгі вії. Красивий носик з вигнутими ніздрями з’єднувався з усмішкою лініями, які спускалися до кутиків рота.
Я повернувся до Навіна: він також захоплено на неї витріщався.
А потім, під час того дивного моменту спостереження за Навіном і Дівією, крізь мене наче пройшла тінь. Я здригнувся. Я перевів погляд на Навіна, сподіваючися, що він теж це відчув.
Моє серце виривалося з грудей, і раптове почуття страху було настільки сильним, що я відчував серце в горлі. Я глянув Навіну в очі, але там нічого подібного не було. Він посміхнувся мені у відповідь.
— Слухай,— почав я, відходячи від них на півкроку.— Залишайтеся разом.
— А, ну...— посміхнулася Дівія, збираючись пожартувати.
— Не припиняйте сперечатися,— випалив я, роблячи ще один крок назад.— Але залишайтеся разом. Наглядайте одне за одним, гаразд?
— Гаразд,— розсміявся Навін.— Але...
Я втік, поспіхом дістався свого припаркованого мотоцикла і вирвався на трасу. Проїхавши кількасот метрів, я раптом зупинився і поглянув через плече на засклену вежу готелю «Магеш». І швидко поїхав геть.
Я припаркувався біля будинку, де жив Деніс. Концертина[81] складаних французьких дверей стояла на довгій веранді відчинена. Я піднявся на веранду і постукав у відчинені двері.
Мерщій почулося шльопання сандалій. Відсунулась убік штора, і я побачив Джамала — Театр Одного Актора. Він поманив мене всередину, показуючи жестом не шуміти.