Абдулла зробив два кроки вперед і сильно притиснув ногою спину ірландця. Дідьє підійшов до нього.
— Ти... довбаний... боягуз...— плюнув Конкенон.— Ну ж бо! Зроби це! Ти — ніщо!
Достобіса крові витікало з двох ран на нозі. Абдулла націлив зброю у потилицю Конкенона та приготувався стріляти. Кілька людей, що були досить близько і все бачили, почали верещати.
— Досить, брате! — гукнув я.— Зупинися!
Прийшла черга Дідьє покласти руку на кисть Абдулли та повільно опустити зброю вниз.
— Забагато свідків, друже,— сказав він.— Dommage[83]. Утікай негайно. Утікай швидко.
Абдулла завагався. У ньому спрацював інстинкт. Я знав це. Я теж чув у собі відголос цього інстинкту. Тієї миті він хотів убити Конкенона більше, ніж жити. Я став позаду нього, як інші в’язні робили у в’язниці, охороняючи своє серце і життя.
— Є лише одна причина, з якої копи ще не тут,— мовив я,— скорпіони, мабуть, заплатили, щоб вони не наближалися під час атаки. Скоро це зміниться. Нам потрібно забиратися.
Абдулла забрав ногу зі спини Конкенона. Ірландець негайно почав повзти у напрямку дороги.
Під’їхали два автомобілі. Скорпіони завантажили Конкенона й поранених гангстерів на заднє сидіння. І помчали геть, зачепивши таксі, напхане туристами.
Навін Едеїр обняв Дівію. Суніта, журналістка-початківиця, теж була з ними.
— З тобою все гаразд? — запитав я Дівію.
— Бісові чоловіки,— відповіла вона.— Ви всі ідіоти.
— З тобою все гаразд? — запитав я Суніту.
Вона притискала до себе червону папку з моїми творами, пригортаючи її до грудей. І тремтіла.
— Усе гаразд,— запевнила вона.— Але в мене є прохання, і я не хочу його озвучувати, поки ти спливаєш кров’ю. Обличчя кривавиться, знаєш?
— Га-аразд. Можемо зараз усе вирішити.
Вона віддала назад оповідання і підняла записку, яку я написав Ранджиту.
— Дозволь мені вручити цю записку,— попросила вона.
— Ам...
— Будь-ласка. Ти навіть не уявляєш, як часто цей чоловік сексуально домагається мене, і це буде надзвичайною насолодою — віддати йому таку записку. Я так і не пообідала, тому, мабуть, маю зниження цукру, але це схоже на неймовірне свято, тож, звісно, дуже жаль через твоє обличчя, але прошу, дозволь передати йому цю записку.
До мене підійшли Дідьє з Кавітою.
— Дідьє, зможеш дати Суніті мій номер і провести її до офісу Ранджита?
— Звісно, але, Ліне, тобі потрібно зникнути звідси.
Неподалік нас пролунав постріл.
— Слухай,— швидко сказав я Дідьє.— Лайза зараз у галереї на Кармайкл-роуд. Можеш туди навідатися?
— Певна річ.
— Переконайся, що з нею все гаразд. Залишайся з нею, або нехай поживе в тебе кілька днів.
— Biensur[84],— відповів він.— А ти що робитимеш?
— Заляжу на дно. Ще не знаю. Візьми ці оповідання і прибережи їх для мене.
Я передав йому папку й побіг шукати Абдуллу, і знайшов його з нашими мотоциклами.
— Хто стріляє?
— Наша людина,— пояснив Абдулла, заводячи двигуна.
— Де копи? — поцікавився я, теж стартуючи.
— Вони були вже на підході, але Раві вистрелив у повітря,— пояснив він.— Вони повернулися по бронежилети й кулемети. Нам потрібно вшиватися звідси.
Рухаючись у пообідньому трафіку, ми з Абдуллою просочувалися крізь повзучі лози транспорту. Час до часу ми зрізали на порожніх тротуарах чи крізь заправки. За кілька хвилин ми вже спускалися по довгому пагорбу на Педдер-роуд і опинилися біля сокового центру біля монумента Хаджі Алі.
— Ми маємо відзвітувати Санджаю,— сказав я, коли ми зупинилися перед світлофором.
— Згода.
Ми заїхали на автостоянку в соковому центрі. Залишивши мотоцикли там, ми зателефонували босу мафії. Він був сонливий, наче ми потривожили його сієсту.
Він швидко прокинувся.
— Що за чортівня? Де ви зараз, вилупки?
— Біля Хаджі Алі,— відповів Абдулла, тримаючи телефон між нами, щоб і я міг чути.
— Ви не можете повернутися. Копи будуть тут за кілька хвилин, це точно, і я не хочу, щоб вони ставили запитання, на які ви не зможете відповісти. Залишайтеся подалі й, на біса, поводьтеся тихо бодай кілька днів, ви, дебіли. Скажіть правду, у цивільних стріляли ?
Абдулла наїжачився при фразі «Скажіть правду». Зціпивши зуби від огиди, він передав мені телефон.
— Жодних цивільних, Санджайбгаю,— мовив я.
Термін «цивільні» застосовувався до будь-кого, хто не був членом кримінального світу, крім суддів, адвокатів, гангстерів, тюремників і поліції.
— Двоє скорпіонів отримали кулі в ногу, разом з фрілансером на ім’я Конкенон. Він отримав дві кулі в одну й ту саму ногу, але я б його ще не ховав. Там було вдосталь свідків. Більшість із них — вуличні хлопці й офіціанти з «Лео».
— Ти створив цей довбаний хаос, Ліне, і ти кажеш мені, як його розгрібати? Пішов ти, сволото.
— Якщо я не помиляюся,— спокійно вів далі я,— одного разу ти теж підстрелив когось біля «Лео».
Абдулла показав два пальці, рухаючи ними переді мною.
— І навіть двічі,— заявив я.— І не я створив цей хаос, Санджайбгаю. Його створили скорпіони, і це почалося давно. Вони напали на нас дев’ять разів за останній місяць. Вони вдарили по «Лео», бо це наше улюблене місце і воно в серці території компанії. Чужинець Конкенон лише хоче, щоб санджайська компанія та скорпіони повбивали одне одного, бо він започатковує власну банду. Це те, що я знаю. Я не можу сказати тобі, що робити, і навіть не намагатимусь. Я лише можу розповісти те, що знаю. І це заради тебе, а не проти.
— Мадачудг! Багінчудг! — почав лаятися Санджай, а потім знову заспокоївся.— Знадобиться ціле багатство, щоб це зам’яти. Як вважаєш, хто домовився з копами Колаби?
— На чергуванні був Блискавичний Диліп, але думаю, що для нього це занадто амбіційно. Він воліє бачити своїх ворогів живими та зв’язаними.
— Є один молодший інспектор на ім’я Матр, і він уже давно не злазить з мене,— згадав Санджай.— Вишкребок! Це все смердить його духом. Тгик. Я з цим розберуся. Ви двоє залишайтесь у тіні наступні кілька днів. Зв’яжіться зі мною завтра. Дай Абдуллі слухавку.
Я передав Абдуллі слухавку. Він глянув на мене. Я знизав плечима. Абдулла почав слухати.
— Так,— двічі проказав він і повісив слухавку.
— У чому справа?
— Він запитав тебе про поранення? — поцікавився Абдулла.
— Він не належить до типу люб’язних людей. Він якраз зовсім нелюб’язний.
— Він не запитав,— загарчав Абдулла, насупившись.
Запала коротка важка тиша, а потім він отямився.
— Твоє обличчя. Воно закривавлене. Ми маємо відвідати одного з наших лікарів.
— Я оглянув своє обличчя у дзеркалі. Усе не так уже й погано.
Я обв’язав носовичок навколо ран на лобі й оці, де зброя Конкенона поранила до крові.
— Просто зараз,— вирішив я,— нашою проблемою є те, що Санджай не піде на війну через нас, тож ми залишилися самі.
— Я можу його змусити піти на війну.
— Ні, Абдулло. Санджай залишив мене теліпатися на вітрі, а тепер дозволяє тобі приєднатися. Він нізащо не піде на війну, поки все не закінчиться.
— Я повторюю, що можу змусити його це зробити.
— Абдулло, от чому війна — це завжди вибір? Я не скаржуся, бо Санджай не хоче йти на війну. Я радію, бо він цього не робить. Я радий, бо більше ніхто не постраждає. Ми можемо відплатити і власноруч.
— І ми це зробимо, іншалла.