— Ти — це щось, Карло. Ти справді щось із чимось.
— Що ти маєш на увазі?
— Уся ця ранкова розмова, з запитанням, чи прийшов я сюди через тебе, просто щоб збити з пантелику, бо ти прийшла сюди задля Ранджита.
— Думаєш, я тобі брешу?
— Говорити про те, щоб зберегти Ранджитові життя на кілька місяців,— те саме, що говорити про його смерть за кілька місяців. Дуже мило, Карло.
— Думаєш, я тобою маніпулюю?
— Це буде не вперше.
— Ні, це не...
— Неважливо,— похмуро мовив я.— І завжди так було. Я тебе кохаю.
Вона розтулила рота, щоб заговорити, але я приклав пальця до її вуст.
— Я порозпитую про Ранджита.
Грім заглушив її відповідь, грім, що розкочувався поривами, тіпаючи лісові дерева.
— Мені вже час,— вирішив я,— спробую обігнати бурю дорогою до міста. Маю переконатися, що з Лайзою все гаразд.
Я повернувся, щоб піти, але вона вхопила мене за зап’ясток, її була рука вкрита татуюваннями: рука, заповнена сплетінням слів.
— Дозволь поїхати з тобою,— попрохала Карла.
Я завагався. Інстинкт відмовив на мить.
— Лише це,— провадила вона.— Дозволь повернутися з тобою до міста.
— Гаразд. Гаразд.
Ми зібрали речі й попрощалися зі всіма учнями.
Карла подобалась учням. Карла подобалась усім, навіть якщо вони не хотіли її розуміти.
Ідрис і Силвано чекали на краю плато, щоб також попрощатися. Силвано й досі тримав гвинтівку на плечі.
— Без образ, Силвано,— сказав я, простягаючи руку.
Він сплюнув на землю.
«Супер,— подумав я.— Добре, час піднятись над ситуацією».
— Твоє ім’я — Силвано — означає ліс, або «форест» англійською.
— І що коли й так? — зажадав він, випнувши щелепу.
— Я це знаю,— посміхнувся я,— бо один мій італійський друг змінив своє ім’я з Силвано на Форест. Форест Марконі. Я тоді подумав, що це красиве ім’я в обох варіантах.
— Що? — насупився він.
— Просто хочу сказати, що вже маю друга на ім’я Силвано, і він дуже мені подобається. Мені шкода, що ми невдало почали. Сподіваюся, ти мене пробачиш.
— Ну, так, звісно,— мерщій погодився Силвано, тягнучись до моєї руки.
І тепер молодий італієць уперше без жодного виклику мені посміхнувся.
— Ти знаєш італійську? — запитав він.
— Я можу лихословити, якщо треба.
Ідрис розсміявся.
— Ліне, ти мусиш повернутися! — вимагав він.— Просто мусиш почути мою невеличку промову про тваринну й людську природу. Ти отримаєш від цього задоволення. Купу задоволення!
Подвійна, неначе язик кобри, блискавка пронизала чорні хмари. Обличчя й тіло вчителя на мить осяяло блакитно-срібне світло.
— Я «за»,— відповів я, коли розвіялися проблиски стихії.— І обов’язково увімкну своє тваринне нутро.
— Тобі тут завжди раді.
Ми з Абдуллою і Карлою спустилися по схилу, час до часу хапаючись один за одного на слизьких місцинках.
Діставшись парковки, Абдулла скористався телефоном. Поки ми на нього чекали, я оглянув нависле небо.
— Ми можемо не встигнути до бурі. Вона може наздогнати нас на трасі.
— Нам може пощастити,— посміхнулася Карла.— Маю сказати, що там, на горі, з Силвано сталася досить швидка переміна.
— Він нормальний. То була моя провина. Чимало всього крутиться на думці.
— Пішов ти, Ліне. Чому ти завжди це робиш?
— Що?
— Уникаєш світу, ховаючись у власних думках, але ніколи про них не розповідаєш.
— Зараз ти кидаєш камінням у скляний будинок,— відповів я, але вона знову мала рацію, і це було зрозуміло.
Я хотів їй розповісти. Усе було догори дном. Ми з Лайзою вже не були парою. Ранджит зацікавив підривників. Я полишав санджайську компанію. Війни запалали між бандами та всередині них, а єдине безпечне місце було подалі від міста.
— Карло, тобі варто на деякий час поїхати з міста, і мені теж.
— Поки жодного шансу на це, Шантараме,— розреготалася вона і попрямувала до крамнички поговорити з продавцем.
Абдулла повернувся й почав тихо говорити, пригнувши голову до мене.
— Санджай від усіх відкупився,— розповів він.— Проблем не буде. Але цього слід було чекати. Я маю поїхати до братів у Делі, бодай на тиждень. Мушу їхати сьогодні ж.
— На тиждень?
— Ані на день менше.
— Я їду з тобою. У тебе є вороги в Делі.
— У мене скрізь є вороги,— м’яко промовив він, опускаючи очі.— Як і друзі. Ти не можеш поїхати зі мною. Ти вирушиш до Шрі-Ланки і там завершиш свою місію, поки цей випадок стрілянини в «Леопольді» не забудеться.
— Пригальмуй, брате. Я йду з санджайської компанії, пам’ятаєш?
— Я розповів про це Санджаю, і...
— Ти що?
— Я розповів Санджаю про твоє рішення.
— Я мав йому сказати сам,— розізлився я.
— Знаю, знаю,— відповів він.— Але я мушу поїхати в Делі сьогодні. І не був би присутнім під час вашої розмови, а це б несло велику загрозу для тебе. Тож я вирішив розповісти про все зараз, щоб побачити, чи опинишся ти в небезпеці.
— І як, опинюсь?
— І так, і ні. Він здивувався й оскаженів, але потім достатньо заспокоївся, щоб вирішити, що коли ти завершиш цю останню місію для компанії, то зможеш піти. Що думаєш, Ліне?
— Це все, що він сказав?
— Він також сказав, що якби ти мав тут родичів, то вони б уже померли.
— І?
— І що він залюбки кине тебе собакам після закінчення цієї місії.
— Це все?
— Усе, крім матюків. Він справжній лихослов і здохне лаючись, іншалла.
— Коли я мушу виїхати ?
— Завтра зранку,— зітхнув він.— Ти сядеш на поїзд до Мадраса. Потім скористаєшся вантажним судном, аби дістатися Тринкомалі. Люди компанії чекатимуть на тебе завтра біля вокзалу Вікторія о сьомій. Вони принесуть усі твої квитки та інструкції.
Шрі-Ланка, вантажне судно, інструкції... я зробив глибокий вдих і повільно видихнув.
— Шрі-Ланка?
— Ти дав слово, що зробиш це.
— Справді, а тепер жалкую.
— Ти станеш вільним після цієї місії. Це чистий шлях до волі. Думаю, тобі варто погодитися. Я ще деякий час не зможу усунути Санджая, а так ти будеш у безпеці.
— Гаразд. Гаразд. Гаразд, іншалла. Погнали.
— Зачекай,— сказав він, нагинаючись ближче.— Кілька наступних тижнів свого життя, брате, ти маєш ходити і розмовляти дуже обережно.
— Ти ж мене знаєш,— посміхнувся я.
— Я дійсно тебе знаю,— заявив він.— І знаю демона всередині в тебе.
— Га?
— Демони є в усіх нас. Деякі з них не бажають нам лиха. Вони просто хочуть жити всередині нас. Деякі з них хочуть більшого. Вони хочуть поглинути душі, які їх утримують.
— Знаєш, Абдулло, я взагалі-то не поділяю твоїх думок про демонів.
Він довго на мене дивився, а тим часом у бурштинових очах колихалося неспокійне листя.
— Агов, усе гаразд,— почав я, але він мене урвав.
— Я чув твої слова про те, що немає хороших чи поганих людей. Що якраз наші вчинки бувають хорошими чи поганими, а не люди, які їх роблять.
— Це були слова Хадербгая,— відповів я, дивлячись удалечінь.
— А він почув їх від Ідриса,— випалив Абдулла, і я знову глянув на нього.— Кожна розумна річ, сказана Хадербгаєм, йшла від Ідриса. Але в цьому разі я не погоджуюся ні з Ідрисом, ні з Хадербгаєм, ні з тобою. На світі є погані люди, Шантараме, брате. І врешті-решт є лише один спосіб з ними розібратися.
Він завів мотоцикла й повільно від’їхав, знаючи, що я його наздожену.
Підійшла Карла, і я теж оживив свого залізного коня. Вона сіла позаду мене. Ті парфуми: кориця та чистий уд[92]. На єдину шовкову секунду її волосся торкнулося моєї шиї.
92