Я поглянув на її горде гарненьке личко. Вона була коротункою, яка так часто носила взуття на високих підборах, що трохи нахилялася вперед, опираючись на кінчики пальців,— ця постава леопарда надавала їй вигляду хижака в пошуках здобичі. Мені це подобалось, і вона теж подобалася, але в ту мить хотілося просто піти додому.
Двері відчинилися у фойє, тож я швиденько вискочив з ліфта.
— Певен, що ми не зможемо тебе спокусити? — запитав Навін.
— Не сьогодні.
Я підтягнув його ближче до себе, щоб він почув мій шепіт.
— Той випадок у «Леопольді»,— тихо сказав я.— Добре, що ти там був, Навіне.
— Коли намітиться відплата,— так само тихо мовив він,— розраховуй на мене.
— Гаразд. Слухай, якщо Дідьє попросить тебе про допомогу, зроби мені послугу. Він наглядатиме за Лайзою, поки мене не буде.
— Не буде?
— Десь тиждень або трохи більше. Я знайду тебе після повернення.
— Тгик.
— І, агов, Скорпіоне,— голосніше сказав я, а Навін підійшов до Діви.— Будь обережний з дівчиною.
— Ти про блондинку з карими очима?
— Я про будь-яку дівчину.
Двері зачинилися, і ліфт повіз їх назад до пентгаузу.
Я дійшов до мотоцикла, дав на чай охоронцям і поїхав під завісою дощу.
Заспокійливі очищаючі зливи, холодні від близькості моря, котилися разом зі мною, поки я двічі об’їхав Марін-драйв, а потім повернув і попрямував додому.
Тоді я ще не знав, що та стіна нещадного дощу, де краплі були великі наче квіти, стане останньою сильною зливою бомбейського сезону. Дощові потоки залили вулиці Міста-Острова, зростили на кожному шматочку запорошеної землі бур’яни, а потім перемістилися в бік Мадраса і далі вгору до берегової лінії Шрі-Ланки й величних океанів, які їх породили.
Перестрибуючи через дві сходинки, я кинувся до квартири, розливаючи воду на сріблясту мармурову підлогу в холі. Лайзи не було.
Я зняв мокрі чоботи й одяг, промив антисептиком порізи на обличчі та став під душ, дозволивши холодній воді литися по спині вузькими батогами покаяння.
Потім я одягнувся і саме збирався заварити кави, коли увійшла Лайза.
— Ліне! Де тебе в дідька носило? З тобою все гаразд? О Господи, дай-но подивлюся на твоє обличчя.
— Усе гаразд. А ти як? Тут усе спокійно?
— Ти собою пишаєшся?
— Що?
Вона мене штовхнула обіруч, потім ухопила металеву вазу та жбурнула. Я пригнувся, і ваза влучила в стінку, перекинувши кілька речей на підлогу.
— Приходиш додому такий побитий!
— Я...
— Вуличні війни банд! На Бога, подорослішай нарешті!
— Це не...
— Стріляти в людей біля «Леопольда»! Ти що — повна сволота?
— Я не стріляв ніяких...
— Утекти в гори з Карлою.
— Добре, добре, то ось через що вся ця драма.
— Ну звісно ж! — проверещала вона, жбурляючи в стіну ще й попільничку.
Раптом Лайза розридалася, потім так само раптово припинила плакати й сіла на диван, склавши руки на колінах.
— Я вже заспокоїлася,— запевнила вона.
— Добре...
— Справді.
— Добре.
— Це не через тебе,— сказала вона.
— Але виправдано.
— Не зовсім.
— Лайзо, я навіть не знав, що вона там буде. Та коли вже ти згадала про Карлу, то я хотів тобі дещо...
— Ох Ліне! — вигукнула вона, тицяючи на речі, які впали зі стіни на підлогу.— Подивися, що сталося з мечем! Мені так шкода. Я ненароком.
Серед іншого на підлогу впав меч Хадербгая, меч, який мали заповісти Тарику, хлопчику-королю, племіннику та спадкоємцю Хадербгая. Меч зламався. Рукоятка повністю відпала. Дві частини лежали біля піхов.
Я їх підняв, дивуючись незвичній крихкості зброї, яка пережила битви проти британців у Афганістані.
— Ти зможеш його полагодити? — схвильовано запитала вона.
— Я займуся цим після повернення,— заявив я, складаючи в шухляду шматки меча.— Завтра я їду на Шрі-Ланку, Лайзо.
— Ліне... ні.
Я пішов до ванни та ще раз прийняв душ, щоб охолонути. Лайза зробила те ж саме і приєдналася до мене, поки я сушився. Нахилившись до дзеркала, я наліпив пластир на огидну рану від свинцевої гирі Конкенона, що прикрашала моє обличчя.
Лайза говорила, застерігаючи про небезпеки Шрі-Ланки, розповідаючи про недавно прочитане в газеті, у Ранджитовому виданні, пояснюючи, що нема жодних зобов’язань щодо поїздки і що я нічого не винен санджайській раді. Нічого, нічого, нічого.
Коли вона закінчила, то прийшла моя черга благати Лайзу покинути Бомбей хоч ненадовго. Я розповів їй про інцидент у «Леопольді» й попередив, що краще не стане, поки не буде досягнуто хоч якогось порозуміння з Конкеноном.
— Досить уже про жахливі речі,— нарешті вирішила Лайза.— То вже прийшла моя черга?
Я лежав посеред ліжка, відхилившися спиною на складені подушки. Лайза зіперлася на дверну ручку, схрестивши руки на животі.
— Гаразд, Лайзо, тепер твоя черга.
— Якщо я не можу відмовити тебе від поїздки, то прийшов час поговорити про інші речі.
— Ну, взагалі-то...
— Жінки хочуть знати,— випалила вона.— Ти ж письменник. Ти маєш це бачити.
— Що саме... хочуть знати жінки?
Вона приєдналася до мене на ліжку.
— Усе,— уточнила вона, поклавши руку мені на стегно.— Усе, чого ти мені ніколи не розповідаєш, наприклад. Чого ти не розповідаєш жодній жінці.
Я насупив брови.
— Дивись, кажуть, що жінки — емоційні, а чоловіки — раціональні. Лайно. Якби ти бачив речі, які ви, хлопці, робите, і бачив їх з нашої точки зору, то останнім, про що б ти подумав, була б раціональність.
— Гаразд.
— І взагалі-то, жінки доволі раціональні. Вони жадають ясності. Вони хочуть відповідей. Ти з нею чи ні? Жінки хочуть знати. От усі інші не мають достатньо сміливості, а жінки люблять сміливих. У нашому посібнику це і є раціональністю, якщо пробачиш літературну метафору.
— Пробачаю. Але до чого ти ведеш?
— До Карли, звісно ж.
— Я саме намагався поговорити з тобою про...
— Ти і Карла. Карла і ти. На горі та поза нею. Я розумію. І я не проти.
І раптом усе вирішилося, ми були двома умами, двома істотами, двома парадигмами, які розкручувались у різні боки, залишивши фантомні кінцівки там, де колись торкалися одне одного.
— Я не можу так, Лайзо,— мовив я.— Справа не в Карлі, а в мені, і...
— Ми з Карлою дійшли порозуміння щодо тебе,— нетерпляче розповіла вона.
— По... порозуміння?
— Саме про це ми й говорили під час обіду в «Каяні». Ти що — не слухаєш?
Фейнман[94] якось сказав: якщо ти розумієш квантову теорію, то насправді не розумієш її. Я не мав гадки, про що говорила Лайза.
— Що ти маєш на увазі?
— Це все не має стосунку ні до неї, ні до тебе. Це все я.
— Саме про це я й намагався з тобою поговорити.
— Ні, не намагався. Ти говорив про вас із Карлою. Гаразд. Я розумію. Але це тут ні до чого. Це про мене.
— Це... що?
— Ця розмова.
— Хіба не я її почав?
— Ні, я почала,— насупилася вона.
— А я там був?
— Ну ось. Ти не можеш кохати двох людей, Ліне. Не так, як годиться. Ніхто не може. Вона не може цього робити, і ти теж. Я це розумію. Справді. Але хай як це все сумно, і романтично, і невдало, і захопливо, і дивовижно, та це не має значення. Це все не про неї і не про тебе. Прийшла моя черга. Тепер я буду головною. Тепер я отримаю шанс постояти перед мікрофоном, Ліне.
— То що саме про тебе?
— Усе це про мене.
94