Тим часом, відразу ж після навчань солдатів і офіцерів, які брали в них участь, почали спішно вибраковувати. Перша напасть - кривавий пронос. Розповісти лікарям про причини не можна. Таємниця. Дивиться лікар, дивується: ніби не дизентерія, і не холера... Тане людина на очах, і нічим їй не допоможеш. І в армії їй робити нічого. Таких додому відправляли: нехай цивільні лікарі розбираються.
Але ж і цивільним лікарям розповісти не можна.
Ще напасть - імпотенція. Згадаймо описи учасників: хмара ядерного вибуху тільки попливла в небеса, і тут же були подані команди: «До гармат!», «По машинах!», «В атаку - вперед!" Ядерний вибух - це температура в мільйони градусів. У момент вибуху згорає величезна кількість кисню, крім того, ударна хвиля розганяє на всі боки колосальні маси повітря. Тому в центрі вибуху утворюється порожнеча, безповітряний простір. І ця порожнеча, як пилосос, тягне в себе ґрунт і пил, які потім осідають і обсипаються по околицях. Десятки тисяч солдатів і офіцерів кинулися в атаку через епіцентр вибуху, а згори на них сипалася радіоактивна гидота...
«Красная Звезда» термін «імпотенція» не застосовує. Про учасників експерименту розказано простіше: у того - розлад у родині, у цього пішла дружина... Або ось: «Почалися негаразди в сім'ї... Дружина стала висувати надумані закиди в невірності. Незабаром Олексій прийшов до висновку, що вона просто лукавить, маскуючи власну незадоволеність, а можливо, й невірність.» («Красная Звезда» 9 липня 1992) Це розповідь про старшого лейтенанта А. Рожкова. Він знаходився в танку за 15 кілометрів від вибуху. «В момент вибуху танкісти перебували у своїх закопаних на глибину близько трьох метрів" тридцятичетвірках". Засобів захисту, крім протигазів не було.»
Він у танку, на триметровій глибині, за 15 кілометрів. А як піхоті, яка не під бронею, не під землею на триметровій глибині, яка в траншеях за 8 кілометрів від вибуху?
Перетворити в лічені хвилини тисячі здорових чоловіків у імпотентів, - чи це не чудо? Погодимося: чудо негативне, але все ж ні мені, ні вам такого не повторити. Це тільки злому чудотворцеві Георгію під силу.
За імпотенцію з армії не гнали. Але були захворювання куди серйозніші. І в масовому порядку. Заради збереження таємниці, всім учасникам у їх документах були зроблені фальшиві записи про те, що у вересні 1954 року вони перебували на Далекому Сході, в Заполяр'я чи в Середній Азії. Наслідки були ось які: прибуває, припустимо, списаний солдатик у своє рідне село. Б’ється, бідний, невідомою хворобою. Чим сільський ескулап йому може допомогти, якщо солдату заборонено навіть натякнути на причини хвороби? А якщо й натякне, то ніхто йому не повірить, бо в документах у нього - щось зовсім інше записане, відповідними підписами і печатками завірене. І хто ж тобі повірить, якщо документ, виданий рідною Радянською владою, тебе викриває з головою. Тому учасники тих навчань тихо, мовчки і швидко вимирали.
Офіційні луб'янські історики закликають мене писати історію, тільки з опорою на документи. Це дуже навіть правильно, дорогі товариші. Тільки треба брати до уваги і той простий факт, що влада наша рідна чесністю не відрізняється. Їй, обожнюваній, збрехати, що води випити. Доля учасників навчань на Тоцькому полігоні - блискучий тому приклад, зразок масової фальсифікації документів. Влада відгородилася від наслідків свого злочину подвійною стіною: зобов'язаннями учасників мовчати і фальшивими документами.
Навіщо ж із десятків тисяч учасників брали підписку про нерозголошення і клятвені зобов'язання мовчати 25 років?
Щоб Жукову інваліди не докучали. Щоб Жуков спокійно жив і писав книжки про те, як він любить свій народ, свою чудову Батьківщину, мудру Комуністичну партію та її Центральний Комітет.
При Сталіні в період масових розстрілів була введена формула: «Десять років без права листування». Людину вбивали, а родичам повідомляли: сидить. Якщо через десять років про нього згадували, то на запити була відповідь: помер в ув'язненні від нежитю. І наугад ліпили дату смерті.
«25 років нерозголошення» і «10 років без права переписки» - одного поля ягода з породи журавлинних. Жуков точно розрахував: нехай через 25 років скаржаться... Хто їм повірить, якщо в документах їхня участь все одно не зафіксована?
«Якщо чорнобильських "ліквідаторів" не забезпечили довідками з поспіху, недогляду, а то й нехлюйства, то учасників ліквідації наслідків аварії на "Маяку" в 1957 році, випробувань ядерної зброї на Тоцькому, Новоземельскому полігонах, жертвам радіаційного опромінення в інших аварійних ситуаціях просто наказали мовчати під страхом притягнення до кримінальної відповідальності, про що до речі, кожен з них давав підписку. А коли дозволили про все говорити, то з цих нещасних зажадали довідки. Але звідки вони їх візьмуть, якщо навіть у подольському та інших архівах не знаходиться потрібних документів. Чи то вони знищені, чи то не складалися взагалі. Скільки людей передчасно пішли на той світ тільки тому, що навіть лікарю людина не могла відкритися, через що в нього насправді ця хвороба!... Іноді в голову приходить крамольна думка: а чи не державна це політика?» («Красная Звезда» 27 серпня 1998)