Контейнер і апаратуру постійно охороняли два охоронці з автоматами. На територію, де я жив і працював зі своїми курсантами, доступ був заборонений...
Весь наш захист складався з загальновійськового протигаза, прооліфлених панчіх та паперової накидки. Повітряну хвилю атомного вибуху ми зустріли у відкритих траншеях. І поки «наступальна сторона» артилерією й авіацією розправлялася з «противником» по флангах, я на танку рухався до епіцентру. Радіація в радіусі 10 кілометрів була підвищеною, а в епіцентрі становила 48 рентген. Повернувшись на КП і доповівши начальству про радіаційну обстановку, я вже з усіма разом повторив шлях до епіцентру, позначивши прапорцями ступінь зараження місцевості. На цьому моя роль головного піддослідного на Тоцькому полігоні була закінчена.
Я не міг стояти на ногах, коли відвели ув'язнених, про долю яких я більше нічого не дізнався. Мене поклали на нари, де я пролежав кілька днів без усякої медичної допомоги. Освідчення ступеню зараження не проводилося. Про те, що моє лікування не входило в плани Тоцького сценарію, я дізнався достеменно через 40 років, коли за запитом отримав ксерокопію архівного послужного списку, в якому чорним по білому записано, що я з 7 серпня, тобто за 37 днів до атомного вибуху, знаходився «в розпорядженні командувача Північно-Кавказького військового округу». Тобто дуже далеко від місця тих подій...
Не дивно, що наступні півстоліття мою долю, як і долю тисяч «піддослідних», кроїли за офіційною дезінформацією та брехнею, скріпленими підписками «про нерозголошення». Відкрий рота - тут же опинишся державним злочинцем. А вся «держтаємниця» полягає в тому, що до сьогоднішнього дня в мене немає квартири, що армія, в якій залишилися моя молодість і здоров'я, не визнавала за мною прав на лікування в своїх госпіталях». («Литературная газета». 15 вересня 1999 р.)
Мені кажуть: от ти в «Акваріумі» про експерименти на ув'язнених писав, а таке було тільки при Сталіні. Ні, товариші, - ось і при Жукові теж. І після нього.
7.
У повідомленні ТАРС сказано: «Метою випробувань було вивчення дії атомного вибуху. При випробуванні отримані цінні результати, які допоможуть радянським ученим та інженерам успішно вирішити завдання щодо захисту від атомного нападу.»
Ті, на кому Жуков ставив свій експеримент, мають на цей рахунок свою думку: «Життя показало, що отриманий дорогою ціною досвід втратив усякий сенс. Люди, що опинилися в зоні ядерного впливу, навіть якщо вони залишаються живі, втрачають боєздатність і волю до збройної боротьби, якими б високими моральними й фізичними якостями вони не володіли. Наша участь у цьому оригінальному атомному експерименті довгі роки залишалася військовою та державною таємницею, ніхто нас після навчань не обстежував, а хворих ніхто не лікував... 20 листопада 1954 року під час профілактичного огляду в мене в лівій легені було виявлено «інфільтрат завбільшки з волоський горіх» (Геннадій Амбразевич. «Независимость» 23 квітня 1997)
Далі - туберкульоз, дев'ять місяців у госпіталі, потім автора цих рядків викинули зі Збройних сил з пенсією. Потім - позбавили пенсії. Але це - знову ж розповіді офіцера, який був у танку.
Жителям навколишніх сіл товариш Жуков подяку не оголошував, але свою дозу вони теж схопили. І була різниця: учасники навчань відвоювали своє - і їх відвезли. А жителі тут і залишилися, в районі рукотворного Чорнобиля. На період навчань їх виселяли, після навчань вони повернулися... Не буду втомлювати читачів статистикою онкологічних захворювань у районі Тоцького полігону. Ця статистика не веселить і не радує.
Все це до питання про те, як Жуков любив свій народ, своїх солдатів і офіцерів.
Прикинемо тепер цінність отриманого досвіду. Учасники навчань тисячами викинуті з армії і більше в неї ніколи не повернуться. Навіщо їм потрібен досвід прориву через епіцентр, якщо в армії вони ніколи більше служити не будуть? Ні з ким вони знанням своїм поділитися не можуть, не можуть розповісти те, що бачили. Який же сенс від такого досвіду? Якби Жуков заразив десятки тисяч людей променевою хворобою, білокрів'ям та іншими гидотами, а потім наказав би їх лікувати, то це був би досвід лікарям. Але ніхто цим не займався. Якби людей після вибуху пропустили через медичний, радіаційний і хімічний контроль, то це був би досвід військовим медикам і фахівцям радіаційного та хімічного захисту. Але й цього не було. Якби проводили після вибуху дезактивацію техніки і озброєння, то це був би досвід усяким іншим фахівцям. Але не було дезактивації. Так хто ж і який досвід отримав на тих навчаннях? Дивовижна логіки: навчили десятки тисяч людей діяти в умовах реального застосування ядерної зброї, а вони всі вимерли. Так який же сенс їх вчити?