— І хто ж це? Один з підлеглих Рекехо? — спитав я.
— Так далеко я не заходив, але сумніваюся. Мені здається, що цей Рекехо не більш реальний, ніж фатімська Мадонна [35]. Єдине, що можу тобі сказати точно: ім’я людини, яка забирає пошту, — Нурія Монфорт.
Я відчув, як у мене в жилах захолола кров.
— Нурія Монфорт? Ти впевнений, Ферміне?
— Я на власні очі бачив квитанцію. Там значилось її ім’я та номер посвідчення особи... Судячи з твого зблідлого обличчя, це відкриття неабияк дивує тебе.
— Неабияк.
— Цікаво, що за одна ця Нурія Монфорт? Службовець, із яким я спілкувався, сказав, що добре її пам’ятає, бо вона приходила лише два тижні тому, щоб забрати пошту. І, на його неупереджений погляд, вона спокусливіша, ніж Венера Мілоська, бо має більші груди. Я довіряю його оцінці, бо до війни він був професором естетики, але оскільки він віддалений родич Ларґо Кабальєро [36], тож не дивно, що тепер він облизує поштові марки.
— Я був сьогодні в цієї жінки вдома, — пробурмотів я.
Фермінї спантеличено глянув на мене.
— У Нурії Монфорт? Я починаю думати, що помилявся щодо тебе, Даніелю. Ти став справжнім гульвісою.
— Це не те, що ти думаєш, Ферміне.
— Тоді це твоя втрата. Я у твоєму віці був як мюзик-хол «Ель-Моліно»: вранці одна вистава, пообідь друга, вночі третя.
Я дивився на цього маленького, виснаженого, кістлявого чоловічка з великим носом та жовтою шкірою — і усвідомлював, що він стає моїм найкращим другом.
— Ферміне, можна тобі щось розповісти? Це не йде мені з голови вже кілька днів.
— Звичайно. Будь-що. Тим паче якщо це стосується тієї апетитної лялечки.
Удруге за останні години я почав розповідати історію Хуліана Каракса й таємницю його смерті. Фермін дуже уважно слухав, занотовуючи щось у записнику й перериваючи мене то тут, то там, щоб з’ясувати подробиці, доречність яких вислизнула з-під моєї уваги. Я прислухався до себе й почав розуміти, що білих плям у цій історії забагато — більше, ніж я думав. Я намагався збагнути, чому Нурія Монфорт брехала мені. Який у цьому був сенс? Чому вона вже багато років забирає пошту, адресовану адвокатській конторі, яка не існує? Я й сам не помітив, як висловив свої сумніви вголос.
— Невідомо, чому ця жінка збрехала тобі, — сказав Фермій. — Але якщо вона бреше сьогодні, вона могла робити це й раніше.
Я зітхнув, цілковито розгублений.
— Що ти порадиш, Ферміне?
Фермін Ромеро де Торрес зітхнув та знову натягнув на обличчя маску Сократа.
— Я скажу тобі, що слід робити. Цієї неділі, якщо ти не заперечуєш, ми завітаємо до школи Святого Ґабріеля — начебто випадково — і порозпитуємо про походження цієї дружби між Караксом і тим хлопчиком, багатієм...
— Алдаєю.
— Я непогано ладнаю зі священиками, незважаючи на те, що вигляд у мене немов у шахраюватого ченця. Я трохи до них попідлещуюся — і вони ладні будуть їсти з моїх рук, ось побачиш.
— Ти певен?
— На всі сто! Гарантую, ця компанія заспіває, як хлоп’ячий хор Монсеррату.
23
Суботу я провів немов у трансі, прив’язаний до прилавку книгарні чарами надії — надії побачити, як у двері входить Беа. Щоразу, коли дзвонив телефон, я кидався підіймати слухавку, вихоплюючи її з рук батька або Ферміна. Минуло півдня, й після двадцяти дзвінків від клієнтів мені почало здаватися, що світ і моє мізерне існування у ньому наближаються до кінця. Батько поїхав на проспект Св. Жервазіо оцінити колекцію, а Фермін скористався з цієї нагоди, щоб прочитати мені ще одну зі своїх авторитетних лекцій про таємниці кохання.
— Заспокойся, інакше наживеш грижу, — порадив Фермін. — Залицяння схоже на танго: красиво, але користі жодної. Ти чоловік, тож маєш узяти ініціативу на себе.
Говорити так було жорстокістю з його боку.
— Ініціативу? Я?
— А чого ти чекаєш? Народився чоловіком — і плати за це.
— Але ж Беа натякала, що прийде до мене...
— Ти не розумієш жінок, Даніелю. Можу побитися об заклад на свою різдвяну премію, що ця малеча зараз сидить у своєму будинку, мляво дивиться у вікно, немов ота Дама з камеліями, та чекає, коли ж ти прийдеш, щоб урятувати її від батька-ідіота й затягти нарешті у невпинну коловерть пристрасті й гріха.
— Ти певен?!
— На всі сто!
— А якщо вона більше не хоче мене бачити?
— Послухай, Даніелю. Жінки — за дивовижними винятками на кшталт вашої сусідки Мерседітас — розумніші за нас. Вони принаймні чесні із собою щодо своїх бажань. Інше питання, чи зізнаються вони в тих своїх бажаннях тобі чи будь-кому взагалі. Ти зіткнувся з вічною загадкою природи, Даніелю. Жінки — наче код, який не піддається розшифруванню. Якщо ти даси їй час на роздуми — ти програв. Пам’ятай: гаряче серце, холодний розум. Кодекс звабника.
Фермін уже збирався був перейти до деталей техніки мистецтва зваблювання, коли пролунав дверний дзвоник і ввійшов мій друг Томас Агілар. Моє серце зупинилося. Провидіння відмовляло мені в зустрічі з Беа, натомість воно посилало її брата.
«Вісник сумної долі», — подумав я. І справді — вигляд у Томаса був похмурий і якийсь пригнічений.
— Що за похоронне обличчя, пане Томасе? — зауважив Фермін. — Сподіваюся, вип’єте трохи кави?
— Я б не відмовився, — відповів Томас стримано, як зазвичай.
Фермін подав йому філіжанку варива, яке тримав у термосі. Вариво підозріло пахло вишнею.
— Щось сталося? — спитав я.
Томас знизав плечима.
— Нічого нового. У мого батька вкотре поганий день, тож я вирішив дати драла з дому й ковтнути свіжого повітря.
Я аж вдавився.
— З чого б це?
— Хтозна. Минулої ночі Беа повернулася додому запізно. Батько чекав на неї, трохи занепокоєний, як звичайно. Вона відмовилася сказати, де і з ким була, і батько оскаженів. Він кричав та лаявся до четвертої ранку, називав її різними словами, з яких «шльондра» — то ще найпристойніше. Він заприсягнувся, що відішле її до монастиря. Сказав, якщо вона принесе у спідниці, він викине її на вулицю під три чорти.
Фермін із тривогою поглянув на мене. Холодні краплини поту стікали в мене по спині.
— Сьогодні зранку, — вів далі Томас, — Беа замкнулася в себе нагорі, вона цілий день не виходить. Батько читав у їдальні газету, а потім увімкнув радіо на повну гучність. Давали оперету, «Луїзу Фернанду». Під час антракту я й утік, бо вже божеволів.
— Ну, напевно, твоя сестра була зі своїм нареченим, ти так не вважаєш? — піддражнив його Фермін. — Це ж цілком природно.
Я штовхнув Ферміна під прилавком, але він з котячою спритністю відхилився.
— Її наречений у війську, — відповів Томас. — Він приїде у відпустку лише за два тижні. Крім того, коли вона гуляє з ним, то приходить додому щонайпізніше о восьмій.
— І ти справді й гадки не маєш, де і з ким вона була?
— Він уже сказав, що не має, Ферміне, — втрутився я, сподіваючись змінити тему.
— А твій батько? — наполягав Фермін, який відверто розважався розмовою.
— Теж не знає. Але він заприсягнувся, що дізнається, а потім переб’є цьому нещасному ноги та розтовче пику.
Я відчув, що смертельно зблід. Фермін, не питаючи, подав філіжанку свого варива й мені. Я випив одним ковтком, хоча на смак напій нагадував теплувате дизельне паливо. Томас подивився на мене похмурим поглядом, у якому читалося нерозуміння, але нічого не сказав.
— Чуєте, як бурчить у моєму шлунку? — раптом запитав Фермін. — Немов барабанний дріб перед сальто-мортале.
— Ні.
— Здається, я зголоднів... Не заперечуєте, якщо я збігаю до булочної по булочки з корицею? Не кажу вже про нову продавщицю; яка щойно приїхала з Реуса: така апетитна, що її саму хочеться з’їсти! Звати Марія Віртудес [37], але ім’я — це одне, а сутність — зовсім інше... Тож я залишаю вас удвох, гаразд?
35
Fatima — невелике селище у Португалії, неподалік Лісабона. У 1917 році поблизу селища трьом дітлахам нібито явилася Діва Марія. Незабаром там було збудовано велику церкву, й селище стало одним з найвідоміших місць прощі католиків. Фермін, переконаний атеїст, хоче сказати, що насправді Рекехо — це вигадана особа, як вигаданим було й явлення Мадонни у Фатімі. (Прим. перекл.)
36
Largo Caballero — Ларго Кабальєро, Франсіско (1869—1946), лідер Іспанської соціалістичної робітничої партії у 1930-ті роки, керівник профспілкового руху в країні. На першому етапі громадянської війни обіймав посади прем'єр-міністра і військового міністра (вересень 1936 — травень 1937). Після поразки Республіки емігрував до Парижа. Під час Другої світової війни був ув'язнений у німецькому концтаборі. (Прим. перекл.)