— А як я здогадаюся, що знайшов саме те місце?
— Здогадаєшся.
Я кинув на неї швидкий погляд, благаючи, щоб усе це не було лише жартом.
— Якщо ти не прийдеш, я зрозумію, — додала Беа. — Зрозумію, що ти не хочеш мене більше бачити.
Не давши мені й хвилини на відповідь, вона крутнулася на підборах і поспішила у напрямку Рамблас.
Я залишився з карткою в руці — слова завмерли на губах, очі стежили за Беа, доки її силует не розтанув у напівтемряві, що передувала бурі. Розгорнув картку. Усередині синіми чорнилами від руки було написано добре відому мені адресу:
Проспект Тібідабо, 32.
27
Буря не стала чекати, доки впаде ніч. Перші спалахи блискавки наздогнали мене, коли я поспішав на 22-й автобус. Я вскочив у автобус; коли він обігнув площу Моліна й виїхав на вулицю Бальмес, місто вже ховалося за завісою рідкого оксамиту. Я згадав, що лишив удома парасольку.
— Саме це я називаю хоробрістю, — зауважив кондуктор, коли я попросив зупинити автобус, збираючись стрибнути прямісінько в пелену дощу.
Тепер я стояв десь у кінці вулиці Бальмес, перебуваючи у владі бурі й невідомості. На протилежному боці у водному міражі мигтів проспект Тібідабо. Я порахував до трьох і побіг. Кількома хвилинами пізніше, промоклий до нитки, я, тремтячи від холоду, зупинився, щоб перевести подих. Я намагався огледіти решту шляху, але примарні обриси вілл були повиті млою. Проте я побачив між ними темну башту будинку Алдаїв — здавалося, вона стала на якір між дерев, гілки яких несамовито хиталися від вітру. Відкинувши мокре волосся з очей, я побіг до башти, перетинаючи безлюдний проспект.
Маленька хвіртка у брамі розгойдувалася під поривами вітру, за нею звивиста стежка вела до будинку. Я прослизнув у хвіртку та попрямував до будівлі; крізь памолодь я міг розгледіти підніжжя повалених статуй. Наблизившись до особняка, я помітив, що одну зі статуй — фігуру янгола кари — було скинуто у центральний фонтан. Почорнілий мармур блищав, немов примара, під водою, яка вже струменіла через край басейну. Рука грізного янгола здіймалася над водою; перст обвинувачення, гострий, немов багнет, був спрямований просто на вхідні двері будинку.
Різьблені дубові двері були прочинені. Я штовхнув їх і насмілився зробити кілька кроків гротоподібним передпокоєм, на стінах якого блимали тіні світла від свічок.
— Я думала, ти не прийдеш, — сказала Беа.
У затіненому коридорі її силует ледь обрисовувався на тлі блідого світла з галереї, що відкривалася вдалині. Дівчина сиділа на стільці біля стіни. Поряд на підлозі стояла свічка.
— Зачини двері, — наказала вона, не підводячись із місця. — Ключ у замку.
Я послухався. Замок рипнув — від цього звуку холонула кров. Я почув кроки
Беа, що наближалися до мене ззаду, і за мить відчув дотик її рук до моєї промоклої одежі.
— Ти весь тремтиш. Із холоду чи з переляку?
— Сам не знаю. Навіщо ми тут?
Вона всміхнулася у темряві й узяла мене за руку.
— Невже не знаєш? Я думала, ти здогадаєшся...
— Це будинок Алдаїв — ось усе, що мені відомо. Як тобі вдалося потрапити всередину? І звідки ти знала?..
— Ходімо, запалимо камін, зігрієшся.
Вона провела мене коридором до галереї, що нависала над патіо [43]. Мармурові колони здіймалися до кесонної стелі, яка вже осипалася. Стіни були голі, та можна було здогадатися, де саме колись висіли картини та дзеркала; на підлозі залишилися сліди від меблів. У каміні було кілька дерев’яних колод. Біля коцюби лежала купа старих газет. Від каміна пахло вугіллям. Беа стала навколішки й почала прилаштовувати газети між колодами, потім витягла сірники й підпалила папір, який умить зайнявся, утворивши вогняний вінець.
«Вона, либонь, думає, що я вмираю з нетерплячки? — чомусь подумав я і спробував надати обличчю байдужного виразу. — Якщо вона грається зі мною, в неї всі шанси програти».
Але Беа переможно всміхнулася — певно, тремтіння моїх рук спростовувало мою гру.
— Ти часто сюди приходиш? — спитав я.
— Уперше. Заінтригований?
— Трохи.
Витягши з полотняної сумки чисту ковдру, Беа розстелила її. Ковдра пахла лавандою.
— Ну ж бо, сідай тут, біля вогню. Підхопиш запалення легенів, а я буду винна.
Тепло вогню наче повернуло мене до життя. Беа мовчки, мов зачарована, дивилася на полум’я.
— Ти розкриєш мені таємницю? — врешті-решт спитав я.
Беа зітхнула та підтягла один зі стільців ближче. Я залишився біля вогню, дивлячись, як від мого вбрання здіймається пара. «Немов душа злітає», — подумав я.
— Те, що ти називаєш будинком Алдаїв, насправді має власну назву. Ця вілла зветься «Янгол Імли», але навряд чи комусь відомо про це. Фірма мого батька намагається продати цю власність уже п’ятнадцять років, але даремно. Того дня, коли ти розповідав мені історію Хуліана Каракса та Пенелопи Алдаї, я про цю віллу й не згадала. Пізніше, вночі, вже вдома, я додала два до двох і пригадала, що колись чула, як батько розповідав про родину Алдаїв і про цей будинок. Учора я завітала до кабінету батька, і його секретар Касасус розповів мені про будинок. Тобі відомо, що це була не офіційна їхня резиденція, а лише один з літніх будиночків?
Я похитав головою.
— Головною резиденцією Алдаїв був особняк, зруйнований у 1925 році. На його місці, на перехресті вулиць Брух та Мальйорка, зведено багатоповерховий будинок. Той особняк у 1896 році збудувала фірма «Пуїґ та Кадафалх» на замовлення дідуся Пенелопи й Хорхе, Сімона Алдаї. Раніше на тому місці були лише поля та зрошувальні канали. А «Янгола Імли» вже на початку століття купив старший син пана Сімона, Рікардо Алдая. Відомо, що він його придбав у досить ексцентричної особи за смішні гроші, бо будинок мав погану репутацію. Касасус сказав мені, що цей будинок — «проклятий». Навіть продавці не наважуються показувати його людям — шукають будь-якого приводу, щоб тільки не приходити сюди...
28
Отже, поки я грівся біля вогню, Беа розповідала історію того, як «Янгол Імли» став власністю родини Алдаїв. Ця історія мала всі риси трагічної мелодрами — щось подібне цілком могло б вийти з-під пера Хуліана Каракса. Особняк збудувала 1899 року архітектурна компанія «Наулі, Марторель і Берґада» для екстравагантного каталонського фінансиста на ім’я Сальвадор Хауса, який прожив у будинку лише рік. Сальвадор Хауса, попри те що осиротів у шість років, виріс і зумів стати магнатом; більшу частину свого капіталу він нажив на Кубі та в Пуерто-Рико. Подейкували, наче пан Сальвадор був однією з тих таємничих постатей, які стояли за змовою, що спричинилася до війни зі Сполученими Штатами — війни, в якій було втрачено Кубу й інші іспанські колонії. Додому з Нового Світу він повернувся не лише з грішми: привіз із собою дружину-американку — тендітну дівчину з вищого світу Філадельфії, яка не розуміла жодного слова іспанською, — та служницю-мулатку, яка працювала на нього з перших років його перебування на Кубі; служниця подорожувала з кліткою, де сиділа макака у строкатій сукні, та сімома валізами багажу. Хауси влаштувалися в кількох кімнатах готелю «Кельн», і пан Сальвадор узявся до будівництва резиденції, яка б задовольнила його вибагливий смак.
Ніхто ні на мить не сумнівався, що служниця — темношкіра красуня, наділена чудовими очима та фігурою, від якої, як пишуть у жовтій пресі, «мліло серце», — коханка магната, його, так би мовити, провідник до безкрайого світу заборонених насолод. Крім того, ходили чутки, наче вона чаклунка. Ім’я її було Марізела — принаймні так називав її Хауса. Невдовзі загадкова особа Марізели стала мало не найулюбленішою темою обговорення на світських вечірках, які влаштовували родовиті пані, щоб попити чаю, вбити час та пережити осінню негоду. На таких вечірках поширювалися плітки, ніби пан Сальвадор із Марізелою не просто чинять перелюб, а ще й роблять це в позиції «жінка зверху»: вона — «вершниця», він — «кінь». Та це ж гірше за всі смертні гріхи! — обурювались пані й неодноразово писали до єпископа скарги з проханням особистого благословення й захисту для незіпсованих, чистих душ усіх поважних родин Барселони. На додачу до всього, Хауса мав нахабство по неділях уранці роз’їжджати Барселоною в екіпажі разом зі своєю дружиною та Марізелою, виставляючи цю ганебну гріховність напоказ, простісінько перед очі всіх доброчесних юнаків, які об одинадцятій годині, як належить, прямували вулицею Ґрасіа до недільної меси. Навіть у газетах писали про гордовитий погляд поставної Марізели, яка «позирала на мешканців Барселони, немов королева джунглів на купку пігмеїв».