— Бачиш? Це вітер.
Беа похитала головою, але нічого не відповіла.
Ми пішли назад до вітальні, тримаючи руки над полум’ям свічки. Беа, затамувавши подих, ішла просто за мною.
— Що ти шукаєш, Даніелю?
— Зажди хвилинку.
— Ні, ходімо звідси. Просто зараз.
— Гаразд.
Ми попрямували до виходу, і саме тоді я помітив, що...
Великі різьблені двері в кінці коридору, які я марно намагався відкрити, були прочинені.
— Що сталося? — спитала Беа.
— Зачекай тут.
— Даніелю, будь ласка...
Я пішов коридором, тримаючи свічку, що мерехтіла під поривами холодного вітру. Беа зітхнула й неохоче пішла за мною.
Я зупинився перед дверима. Мармурові сходи, що вели вниз, ледь виднілися у темряві. Я почав спускатися.
Вражена, Беа стояла біля входу, тримаючи свічку.
— Будь ласка, Даніелю. Ходімо звідси негайно...
Та я спускався — крок за кроком, аж до останньої сходинки.
Таємнича атмосфера, яку підсилювало мерехтіння свічки позаду, здавалося, зникла, коли я побачив прямокутну кімнату з голими кам’яними стінами, вкритими розп’яттями. Від крижаного холоду мені перехопило подих. Переді мною лежала мармурова плита. Зверху я побачив два білих предмети; вони були різні за розміром, але тим не менш чимось схожі. Від них блимання свічки відбивалося яскравіше, ніж від решти речей у кімнаті, й я здогадався, що вони зроблені з дерева й вкриті лаком.
Я зробив іще кілька кроків уперед і лише тоді збагнув. Це були дві білі труни. Одна з них — найбільше шістдесят сантиметрів завдовжки. Я здригнувся. То був дитячий саркофаг. Я опинився у склепі.
Сам не усвідомлюючи, що роблю, я наблизився до мармурової плити, простягнув руку й торкнувся її; потім поклав руку на одну з трун, на більшу. Повільно, майже у трансі, я змахнув пил з її віка. У тьмяному червонавому світлі свічки відкрився напис.
Я завмер. Хтосьабо щосьрухалося в темряві.
Я відчув холодний вітер на спині й лише тоді відступив на кілька кроків.
— Забирайся звідси, — прошепотів голос із темряви.
Я відразу впізнав його. Лаїн Куберт. Голос диявола.
Я здерся по сходах і, як тільки дістався верху, схопив Беа за руку та якнайшвидше потягнув до виходу. Ми загубили свічку й бігли наосліп. Беа була налякана, не в змозі зрозуміти мою раптову тривогу. Вона нічого не бачила. Нічого не чула. Я не став зупинятися, щоб усе їй пояснити. Щомиті я очікував, що хтось вистрибне з темряви й заступить нам шлях, але парадні двері чекали на нас у кінці коридору — прямокутник світла, що сяяв крізь щілини одвірку.
— Замкнено, — прошепотіла Беа.
Я поліз до кишені по ключ. На долю секунди повернув голову. Дві блискучі плями неквапом наближалися з іншого кінця коридору. Очі. І я був упевнений: це мені не ввижається.
Пальці намацали ключ. Я відчайдушно засунув його в замок, відчинив двері й різко виштовхав Беа на вулицю. Мабуть, Беа передався мій страх, бо вона побігла до брами й не зупинялася, доки ми обоє, вкриті холодним потом, не опинилися на хіднику проспекту Тібідабо, важко дихаючи.
— Що сталося там, унизу, Даніелю? Там хтось був?
— Ні.
— Ти зблід.
— Я завжди блідий. Давай-но, ходімо.
— А що з ключем?
Я залишив його всередині, в замку, і в мене не було ані найменшого бажання повертатися й шукати його.
— Думаю, я загубив його по дорозі. Пошукаємо іншим разом.
Ми хутко пішли проспектом, перетнули вулицю й не вповільнювали ходи, доки не відійшли на добру сотню метрів. Я був удячний ночі: вона сховала сльози жаху, що бігли з моїх очей.
Ми пройшли вулицею Бальмес до площі Нуньєс-де-Арсе, де знайшли вільне таксі. Поїхали до Консехо-де-Сьєнто. Не говорили одне одному ані слова. Беа тримала мене за руку, й кілька разів я впіймав її тьмяний, непроникний погляд. Я нахилився до неї й поцілував, але вона не відповіла.
— Коли побачимося знову?
— Я зателефоную тобі завтра або післязавтра, — відповіла вона.
— Обіцяєш?
Вона кивнула головою.
— Можеш дзвонити додому або до книгарні. За тим самим номером. У тебе ж він є, правда?
Вона знов кивнула.
Я попросив водія зупинитися на розі Мунтанер та Діпутасьйон. Запропонував Беа провести її до дверей, але вона відмовилася й пішла геть, не дозволивши ні поцілувати її, ні навіть потримати за руку.
Я визирнув з таксі. Беа бігла до дверей. Світло в помешканні Аґіларів було увімкнене, й я побачив свого приятеля Томаса, який поглядав на мене з вікна спальні, де ми провели так багато вечорів разом, розмовляючи та граючи в шахи. Із вимушеною посмішкою, яку він навряд чи побачив, я помахав йому рукою, та він не привітався у відповідь — залишався непорушним, мов приклеєним до шибки, холодно дивлячись на мене. За кілька секунд він відійшов, і у вікні стало темно. «Він чекав на нас», — подумав я.
35
Діставшись додому, я знайшов на столі залишки вечері на двох. Батько вже пішов спати; мені було цікаво, чи вистачило в нього сміливості запросити Мерседітас на обід. Я навшпиньки прокрався до своєї кімнати й увійшов, не вмикаючи світла.
У кімнаті хтось був. Хтось лежав у ліжку в темряві — немов мрець, зі схрещеними на грудях руками. Я відчув спазм у шлунку, але за мить почув знайоме хропіння й упізнав профіль із незрівнянним носом. Увімкнув світло на столику біля ліжка й побачив Ферміна Ромеро де Торреса, який лежав, розпластавшись у ліжку, загубившись у благословенних снах, тихо постогнуючи від задоволення.
Я голосно зітхнув, і Фермін розплющив очі. Побачивши мене, він наче здивувався — вочевидь, уві сні він перебував у дещо іншому товаристві. Протерши очі, Фермін озирнувся навколо.
— Сподіваюсь, я тебе не налякав. Бернарда каже, що коли сплю, я схожий на іспанського Бориса Карлоффа [54].
— Що ти робиш у моєму ліжку, Ферміне?
Він солодко замружився.
— Сню про Керол Ломбард. Ми були в Танжері в якихось турецьких лазнях, я намащував її олією — тією, що продають для дитячих сідниць... Ти коли-небудь намащував жінку олією з голови до ніг?
— Ферміне, вже пів на першу ночі, я ледь тримаюсь на ногах.
— Будь ласка, вибач, Даніелю. Це твій батько наполіг на тому, щоб я піднявся нагору й повечеряв з ним. Після вечері я відчув надзвичайну сонливість. Яловичина має на мене наркотичний вплив, розумієш. Твій батько запропонував, щоб я трохи полежав. Він сказав, що ти не заперечуватимеш...
— Я не заперечую, Ферміне. Ти просто застав мене зненацька. Залишайся в ліжку й повертайся до Керол Ломбард; вона, певно, чекає на тебе. І вкривайся добре. Ніч стоїть вітряна, якщо не вкриєшся, застудишся. Я піду до їдальні.
Фермін покірно кивнув. Синці в нього на обличчі починали жовтішати; голова з рідким волоссям та обличчя, вкрите дводенною щетиною, — усе це разом було схоже на стиглий фрукт, що впав з дерева. Я витяг із шухляди ковдри й дав одну Фермінові, потім вимкнув світло й повернувся до їдальні, де на мене чекало улюблене батьківське крісло. Загорнувся у ковдру, скрутився, як міг, калачиком, переконаний, що не стулю повік. Образи двох білих трун врізалися в мою пам’ять. Я заплющив очі й спробував відігнати примару. Уявив собі Беа у світлі свічок, як вона лежить оголена на ковдрах у ванній кімнаті... Віддався цим мріям. Мені вже вчувався віддалений шум моря, і я сам здивувався: невже я таки засинаю?.. Мабуть, я плив до Танжеру... Ні, то Фермін хропе... Ніколи досі не було в мене такого солодкого й глибокого сну, як тієї ночі.
Настав ранок, і пішов дощ. Вулиці затопило; злива злісно гамселила у вікна. Телефон задзвонив о пів на восьму. Я вистрибнув з крісла й схопив слухавку; серце моє калатало як скажене. Фермін у халаті та кімнатних черевиках і мій батько з кавником у руці обмінялися поглядами, до яких я вже почав звикати.
— Беа? — прошепотів я у слухавку, повернувшись до них спиною.
54
Boris Karloff — псевдонім англійця Вільяма Генрі Пратта (1887—1969), відомого голівудського актора, який знімався переважно у фільмах жахів. Особливо популярним був створений ним образ потвори у фільмі «Франкенштейн» (1931). (Прим. перекл.)