Коли я знов опинилася в саду, Хуліана й слід прохолов. Я здерлася парканом, зістрибнула на вулицю. Безлюдні вулиці вмивалися дощем. Крокуючи пустинним проспектом, я вигукувала ім’я Хуліана, й ніхто мені не відповідав.
Була майже четверта ранку, коли я дісталася додому. У квартирі було повно диму, смерділо паленим папером. Хуліан побував тут. Я побігла відчиняти вікна. Знайшла на своєму письмовому столі маленький футляр від авторучки, яку подарувала йому кілька років тому в Парижі, авторучки, яка коштувала купу грошей через те, що колись нібито належала Вікторові Гюґо.
Дим ішов з парового котла центрального опалення. Я відчинила засувку і побачила, що Хуліан покидав туди всі примірники своїх романів. Я змогла лише прочитати назви на шкіряних корінцях; решта перетворилася на попіл. Подивилася на полицях: усі його книжки зникли.
Кількома годинами пізніше Алваро Кабестані викликав мене до свого кабінету. Його батько навряд чи повернеться; лікарі кажуть, йому вже недовго залишилося — як і мені тут працювати. Син Кабестані повідомив, що якийсь чоловік на ім’я Лаїн Куберт прийшов рано вранці й сказав, що бажає придбати всі примірники романів Хуліана Каракса. Син видавця відповів, що їх багато на нашому складі в Пуебло-Нуево, але попит на них такий, що він наполягає на вищій ціні, ніж та, яку запропонував Куберт. Куберт не спокусився й пішов собі. Тепер Алваро Кабестані хоче, щоб я знайшла, цього чоловіка — Лаїна Куберта — й пристала на його пропозицію.
Я відповіла дурневі, що Лаїна Куберта не існує: так звати героя одного з романів Каракса. Припускаю, того Куберта цікавила не можливість придбання цих книг, а адреса складу, де ми їх зберігаємо. Я згадала, що старий пан Кабестані мав звичку залишати примірник кожної книжки, виданої його фірмою, у бібліотеці в своєму кабінеті. Твори Хуліана Каракса не були винятком. Я прослизнула до бібліотеки Кабестані й забрала їх. Того ж вечора я навідалася до свого батька на Цвинтар забутих книжок і заховала книжки там, де знайти їх не міг би ніхто, а тим паче Хуліан.
Покинувши батьків будинок, я пішла вздовж Рамблас до Барселонети, а звідти на пляж, шукаючи те місце, звідки напередодні дивилася на море разом із Хуліаном. Удалині виднілося похоронне вогнище складу в Пуебло-Нуево. Жовтаві вогні осявали море, струмені диму здіймалися в небо, немов гарячі змії. На світанку пожежникам таки вдалося впоратися з вогнем, але від складу нічого не залишилося — лише каркас із металу та цегли.
Прийшовши туди, я побачила Луїса Карбо, який уже десять років працював там сторожем. Він, не вірячи очам своїм, витріщався на тліючі руїни. Його брови й волосся на руках було обпалене, а шкіра блищала, наче волога бронза. Він розповів, що полум’я зайнялося невдовзі після опівночі й зжерло десятки тисяч книжок, а коли настав світанок, сторож побачив лише море попелу. Луїс досі тримав у руках кілька книжок, які йому вдалося врятувати: збірка віршів Вердаґера [62]й два томи «Історії Французької революції» — ось і все, що вціліло.
Один з добровольців, які допомагали пожежникам, сказав мені, що на згарищі знайшли обгоріле тіло. Спершу їм здалося, що людина мертва, але потім вони помітили, що вона ще дихає, й відправили потерпілого до найближчого шпиталю Дель-Мар.
Я впізнала його по очах. Вогонь знищив його повіки. Вогонь знищив усю шкіру, все волосся. Його тіло було суцільною відкритою раною, яка червонила бинти. Я хотіла була взяти його за руку, але одна з медсестер попередила мене, що під бинтами майже не залишилося шкіри. Його поклали самого в палату в кінці коридору, з вікна якої видно було пляж. Йому впорскували морфій і думали, що він не виживе. Але коли приїхав священик, щоб провести останній обряд, я налякала падре своїм криком.
Медсестра, яка знайшла мене на підлозі всю в сльозах, спитала, чи знайома я з потерпілим. Я відповіла: так, він мій чоловік.
Минуло три дні, а Хуліан не вмирав. Лікарі казали, що це диво, якого не могли б зробити ніякі ліки. Що це невтримне бажання жити додає йому сил. Вони помилялися. То було не бажання жити. То була ненависть.
Тижнем пізніше, переконавшись, що до смерті уражене тіло не збирається вмирати, лікарі офіційно записали потерпілого під ім’ям Мікеля Молінера. У шпиталі він залишався одинадцять місяців. Завжди мовчазний, з обгорілими очима, позбавлений душевного спокою.
Я щодня приходила до нього. Незабаром медсестри почали ставитися до мене менш офіційно й уже запрошували пообідати з ними в ординаторській. То були самотні жінки, сильні жінки, які чекали, поки з фронту повернуться їхні чоловіки. Дехто справді повертався.
Сестри навчили мене промивати Хуліанові рани, робити перев’язку, міняти простирадла й перестилати ліжко, коли на ньому лежить нерухоме тіло. Вони також допомогли мені звикнути до думки, що Хуліана — того Хуліана, якого я знала раніше, — вже нема.
Три місяці по тому зняли бинти з його обличчя, точніше, з того, що від нього залишилося. Ані губ, ані щік. Обвуглена лялька з величезними очницями. Сестри мені не зізнавалися, але його зовнішність збуджувала в них страх, змішаний з огидою. Лікарі казали: коли рани загояться остаточно, потроху виросте шкіра — шорстка пурпурова шкіра, як у рептилій. Але робити прогнози щодо розумового стану Хуліана не наважувався ніхто. Усі визнавали: у полум’ї він утратив розум. Він взагалі вижив, говорили лікарі, тільки завдяки наполегливому піклуванню дружини, яка залишалася стійкою, тоді як багато інших утекли б від жаху. Але я... дивилася йому в очі й знала, що Хуліан досі тут. Він живий. Він мучиться. Він чекає.
Він утратив губи, але голосові зв’язки значної шкоди не зазнали — опіки язика та гортані загоїлися кількома місяцями раніше. Лікарі вважали, що Хуліан не розмовляє, бо він збожеволів.
Якось удень — десь через півроку після пожежі — ми були в палаті наодинці. Я нахилилася над Хуліаном та поцілувала в чоло.
— Я кохаю тебе, — сказала я.
Його очі почервоніли від сліз, а з безгубого вищиру пролунав злий, різкий звук. Я хотіла втерти сльози хусточкою, але звук повторився.
— Покинь мене, — промовив він. — Покинь мене.
Через два місяці після пожежі на складі видавництво збанкрутіло. Старий Кабестані, який помер торік, — невиправний оптиміст до останнього подиху — передбачав, що його син знищить компанію щонайбільше за шість місяців. Я шукала роботу в інших видавництвах, але війна знищила все. Казали, що воєнні дії невдовзі припиняться, й життя покращиться. Але попереду було ще два роки війни. Два найгірші роки.
Через рік після пожежі лікарі сказали мені: вони зробили для мого чоловіка все, що можна було зробити у шпиталі. Що ситуація дуже складна, тож їм потрібні палати. Вони порадили відвезти Хуліана до санаторію, наприклад, до притулку Св. Лусії, але я відмовилася. У жовтні 1937 року я забрала його додому. Він не озивався до мене жодним словом.
Щодня я казала, що кохаю його. Я вмощувала його, загорнутого у ковдру, у фотелі біля вікна. Давала йому фруктові соки, тости, молоко, коли вдавалося все це добути. Щодня я кілька годин читала йому — Бальзака, Золя, Діккенса...
Він почав набирати сил. Незабаром після повернення додому вже ворушив пальцями рук, нахиляв голову. Іноді, коли я поверталася, бачила, що ковдра лежить на підлозі, а речі перекинуто. Якось я побачила, як він повзе по підлозі.
Однієї ночі — через півтора року після пожежі — я прокинулася від того, що хтось сидів на ліжку й гладив мене по голові. Я посміхнулася крізь сльози. Він таки знайшов одне з моїх дзеркал, хоча я всі їх заховала. Ламаним голосом він озвався до мене. Він сказав, що таки перетворився на одного зі своїх вигаданих монстрів, на Лаїна Куберта. Я хотіла була його поцілувати, щоб довести, що його зовнішність не лякає мене, але він не дозволив. Він ледве дозволяв торкатися себе.
Але з кожним днем до нього поверталася сила. Він сновигав квартирою, поки я блукала в пошуках їжі. Заощаджень, що їх залишив мені Мікель, спершу вистачало, щоб не померти з голоду, але невдовзі я вже мусила продавати коштовності та старі речі. Коли не лишилося більше нічого, я взяла авторучку Віктора Гюґо, яку купила в Парижі, й вирішила продати — звичайно, тому покупцеві, який запропонує найвищу ціну. Біля військового управління я знайшла крамницю, де торгували такими речами. На продавця, здавалося, не справила великого враження моя урочиста клятва, що авторучка належала Вікторові Гюґо, але цінність виробу він тим не менш визнав і погодився заплатити мені скільки міг — беручи до уваги скрутні часи, звичайно. Зізнаючись Хуліанові, що продала ручку, я побоювалася, що він розлютиться. Але він сказав, що я зробила добре: він-бо ніколи на такий подарунок не заслуговував.
62
Verdaguer — Вердаґер, Хасінт (1845—1902), каталонський поет, священик. Позбавлений сану як єретик. Автор містичних поезій та лірики в дусі народних пісень. (Прим. ред.)