Хуліан обожнював мистецтво та інші речі, що вважалися непрактичними з точки зору добропорядних чоловіків, як-от Антоні Фортюні. У віці десяти років Хуліан повідомив, що хоче бути художником, як Веласкес. Він мріяв узятися за полотна, яких великий майстер не зміг написати за життя, оскільки (як стверджував Хуліан) мусив малювати безліч трудомістких портретів розумово відсталої королівської родини.
Софі, можливо, щоб розрадити свою самотність та віддати шану батьковій пам’яті, вирішила навчити сина гри на піаніно. Хуліан швидко вивчив основи гармонії та дійшов висновку, що воліє вигадувати власні твори, ніж слідкувати за музичними партитурами. Антоні Фортюні підозрював, що хлопчик трохи відсталий розумово — либонь, через дієту, на яку надто впливала французька кухня його матері. Адже добре відомо, що жирна їжа з великою кількістю масла призводить до розумових відхилень та врешті-решт до руйнування мозку. Фортюні заборонив Софі готувати на маслі. Однак це не допомогло.
У дванадцять років Хуліан почав утрачати свій гарячковий інтерес до малювання та Веласкеса, але радіти Фортюні було зарано: хлопцем оволодів іще шкідливіший порок. На вулиці Кармен він знайшов бібліотеку й почав увесь свій вільний час присвячувати відвідуванню святилища книжок, ковтаючи томи художньої літератури, поезії та історичних творів. За день до свого тринадцяти річчя він проголосив, що хоче бути Робертом Льюїсом Стівенсоном (хто це такий, Фортюні не знав, але здогадувався, що то якийсь іноземець). На той час капелюшник уже був цілком переконаний, що його син просто ідіот, але сподівався, що їм пощастить і Хуліана візьмуть працювати до каменярні.
Ночами Антоні Фортюні нерідко корчився у ліжку, не в змозі заснути: його мучила злість. У глибині серця він любить цю дитину, казав він собі. І він любить ту суку, що зраджувала його з першого дня, хоч вона на цю любов і не заслуговує. Він любить її всією душею, хай і по-своєму; вона не бачить цього, та головне, що це бачить Бог. І Антоні благав Господа подати йому знак, голос, частку Своєї присутності. Однак Бог — чи то завдяки Своїй безмежній мудрості, чи то через надмір молитов від стражденних душ, — не відповідав.
Поки Антоні Фортюні мучився цими невеселими думками, по той бік стіни потроху згасала Софі. Її життя загинуло у морі розчарувань та самотності. Крім того, її гризло відчуття провини. Вона не кохала чоловіка, якому служила, але відчувала, що належить йому, і думка покинути його, забравши сина, здавалася неймовірною. З гіркотою Софі згадувала справжнього батька Хуліана — і розпач оволодівав нею. Вона зненавиділа Антоні Фортюні. Образи та взаємні обвинувачення літали в повітрі, немов ножі, ранячи всіх, хто відважувався стати в них на шляху, — зазвичай це був Хуліан.
Капелюшник ніколи достеменно не пригадував, за що саме бив дружину останнього разу, — пам’ятав лише свою лють та відчуття сорому, яке приходило потім. Він присягався собі, що цього ніколи не трапиться знов, говорив навіть, що готовий сісти у в’язницю. Антоні Фортюні був упевнений, що з Божою допомогою нарешті стане кращою людиною. Але рано чи пізно його кулаки знов починали гамселити по ніжному тілі Софі, і Фортюні нарешті усвідомив, до чого він насправді прагнув. Якщо він не може, володіти нею як чоловік, він буде володіти нею як тиран.
Так у родині Фортюні минали роки. Серця тих, хто жив під одним дахом, мовчали — мовчали так довго, що врешті-решт слова, за допомогою яких люди висловлюють свої справжні почуття, забулися. Це була не родина — це були незнайомці, які невідь-чому мешкають під одним дахом. Утім, так живе багато родин у великому місті.
Було пів на третю, коли я повернувся до книгарні. Коли я увійшов, Фермін саркастично подивився на мене з верхньої сходинки драбини, стоячи на якій, він розставляв по місцях томи повного зібрання «Національних епізодів» славнозвісного дона Беніто[27].
— Кого я бачу? Ми вважали, що ти вже у Нью-Йорку, Даніелю.
— Я трошки спізнився. Де батько?
— Оскільки ти не з’явився, він пішов розносити решту замовлень. Він попросив сказати тобі, що сьогодні ввечері піде до Тіани, щоб оцінити приватну бібліотеку, яка належить удові. Твій батько — спритний вовку ягнячій шкурі, Даніелю. Він сказав, щоб ми його не чекали та закривали книгарню.
— Він був роздратований?
Фермін із котячою грацією спустився з драбини та похитав головою.
— Зовсім ні. Твій батько святий, чи ти не знаєш? Крім того, він радіє, що ти зустрічаєшся з молодою дівчиною.
— Що?!
Фермін підморгнув мені й цмокнув губами.
— Ага, чортеня, ти заривав талант у землю! А що за дівчина! Така вродлива, що рух планет зупиняється! Найвищий клас! Либонь, гарні школи відвідувала. А в очах вогонь — просто-таки іскри крешуться з тих очей, кажу тобі — іскри, наче вогнище в Іванову ніч... Ет, якби Бернарда не вкрала мого серця...
— Ферміне, — перервав його я, — що ти, в біса, верзеш?
— Як це — що? Розповідаю про твою наречену.
— У, мене немає нареченої, Ферміне.
— Ну, зараз хлопці називають дівчат якось інакше, «цукерками» абощо...
— Ферміне, повтори ще раз, будь ласка! Про що ти кажеш?
Фермін Ромеро де Торрес поглянув на мене збентежено.
— Хвилинку. Сьогодні ввечері, десь годину чи півтори тому, сюди завітала розкішна молода панна і запитала тебе. Твій батько та твій покірний слуга були у крамниці й бачили її, і можу тебе запевнити без тіні сумніву, що ця дівчина — не примара. Я можу навіть описати, як вона пахла. Лавандою, тільки ніжніше. Наче маленьку цукрову булочку щойно витягли з духовки.
— І що, ця маленька цукрова булочка сказала, що вона моя наречена?
— Ну, не зовсім так, але вона посміхнулася — злегка так, розумієш? — і сказала, що у вас побачення у п’ятницю ввечері. Усе, що нам із твоїм батьком залишалося зробити, — додати два до двох.
— Беа, — промимрив я.
— Отже, вона існує, — сказав Фермін із полегшенням.
— Так, але вона не моя наречена.
— Ні?! Тоді я не знаю, чого ти чекаєш.
— Вона сестра Томаса Аґілара.
— Твого друга-винахідника?
Я кивнув.
— Тим паче. Навіть якщо вона племінниця папи, вона — бомба. На твоєму місці я б не вагався.
— У Беа вже є наречений. Військовий, лейтенант.
Фермін роздратовано зітхнув.
— Ага, він в армії — у притулку найнижчих мавпячих інстинктів. Це ще ліпше. Ти можеш наставляти йому роги, не відчуваючи провини.
— Ферміне, ти мариш. Беа одружується, коли цей лейтенант закінчить службу.
Фермін посміхнувся.
— А от я маю таке відчуття, що вона не збирається одружуватися. Не думаю, що ця пташка має намір найближчим часом вискочити заміж.
— Що ти взагалі розумієш, Ферміне?
— На жінках та на інших справах світу цього я розуміюся значно краще за тебе. Як каже Фройд; жінки думають одне, говорять інше, а бажають третього. Якщо поміркувати, це не так уже й погано. Адже чоловіки теж — і це більш ніж очевидно — чинять усупереч наказам своїх дітородних органів та органів травлення.
— Припини свої нотації, Ферміне. Я розумію, до чого ти ведеш. Якщо в тебе є що сказати, просто скажи.
— Гаразд. Ця гарненька малеча — не така вже й ґречна дівчинка.
— То яка ж вона? Який висновок робить фахівець?
Фермін наблизився до мене й промовив конфіденційним тоном, загадково звівши брову:
— Пристрасна. І тим краще для неї.
Як завжди, Фермін мав рацію.
Відчуваючи поразку, я вирішив, що найкращий захист — це наступ.
— Коли ми вже говоримо про пристрасть, розкажи-но мені про Бернарду. Ви вже цілувалися?
— Даніелю, не знущайся з мене. Дозволь мені нагадати, що ти маєш справу з професіоналом у мистецтві зваблювання, а ці ранні поцілуночки мають сенс хіба що для аматорів у кімнатних черевиках. Справжню жінку завойовуєш потроху. У цьому питанні, як і на арені для бою биків, потрібен передусім мозок.
27
Benito — Перес Ґальдос Беніто(1843—1920), класик іспанської літератури, видатний письменник і драматург. (Прим. перекл.)