— Інакше кажучи, вона тобі відмовила?
— Ще не народилася жінка, яка могла б відмовити Фермінові Ромеро де Торресу! — вигукнув Фермін, як справжнісінький тореро. — Згідно з теорією Фройда, чоловік нагрівається як лампочка: червоногарячий в одну мить — і знов холодний. Жінка ж нагрівається мов та праска: повільно, але дедалі дужче, і врешті-решт стає смачненька, як гуляш. І коли вона розігріється, їй немає впину. Наче сталеплавильна піч у Біскаї!
Я зважив термодинамічну теорію Ферміна.
— То саме цим ти займаєшся з Бернардою? Нагріваєш праску?
Фермін підморгнув мені.
— Це не жінка — вулкан, що ось-ось вивергнеться. У неї лібідо, як вогненна магма, а серце янгола, — відповів він, облизуючи губи. — Вона нагадує мені мою соковиту мулатку з Гавани, яка була дуже побожна та поклонялася всім святим. Утім, глибоко в душі я — старомодний парубок, який не схильний цинічно використовувати жінок. Тож наразі я задовольняюся цнотливим поцілунком у щоку. Я не поспішаю, розумієш? Гарні речі можуть почекати. Існують мужлаї, які вважають, якщо торкнулися жінки ззаду й вона не заперечує — вони її підчепили. Дилетанти. Серце жінки — лабіринт хитрощів, надто складний для неотесаних умів. Якщо ти насправді хочеш, щоб жінка належала тобі, ти маєш мислити, як мислить вона. Перше, що ти маєш зробити, — завоювати її душу. А решта стане тобі за винагороду.
Я урочисто поплескав у долоні.
— Ферміне, ти поет!
— Ні, я з Ортеґою та прагматиками. Поезія бреше — бреше у свій чарівний грішний спосіб. А те, що я сказав, простіше, ніж шматок хліба з помідором. Покажіть мені Дон Жуана — і я покажу вам перевдягненого невдаху. Я прагну сталості та тривалості. Ось побачиш, я зроблю з Бернарди щасливу жінку!
Я посміхнувся та кивнув головою. Його ентузіазм, висловлений у такий досконалий спосіб, був заразливим.
— Бережи її, Ферміне. Зроби це заради мене. У Бернарди не серце, а золото. І вона вже зазнала чимало розчарувань.
— Гадаєш, я цього не розумію? Розчарування вкарбувалися в її чоло, наче печатка товариства вдів війни. Повір мені: я знаюся на тому, як розраджувати скривджених. Я зроблю її найщасливішою, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті!
— Даєш слово?
Із холоднокровністю рицаря-тамплієра він простягнув мені руку. Я потиснув її.
— Так. Слово Ферміна Ромеро де Торреса.
Того вечора справи у крамниці йшли повільно: завітало лише кілька випадкових відвідувачів. Обміркувавши ситуацію, я вирішив відпустити Ферміна до кінця дня.
— Ну ж бо, йди до Бернарди. Запроси її до кіно чи пройдіться рука об руку по крамницях, що на вулиці Пуертаферріса. Їй це сподобається.
Фермін не вагаючись скористався з моєї пропозиції. Він поквапився до задньої кімнати причепуритися — там він зберігав парадне вбрання й несесер із різними парфумами та притираннями, яким би позаздрила сама Вероніка Лейк. Коли він вийшов звідти, то був схожий на кінозірку, хоча до ідеальної статури йому, далебі, бракувало десь кілограмів тридцяти. На Фермінові був костюм мого батька та повстяний капелюх; капелюх, щоправда, був на два розміри більший, ніж потрібно, але цю проблему Фермін легко розв’язував, підкладаючи під тулію кульки з газетного паперу.
— Ферміне, — озвався я, — поки ти ще тут, можна попросити тебе про послугу?
— Проси про що завгодно!
— Будь ласка, нехай наша розмова залишиться між нами. Добре? Жодного слова батькові.
Він радісно посміхнувся.
— Про твої залицяння до тієї дівчини, еге ж?
— Таж ні, Ферміне! Які там залицяння! Залицяння — це твоя парафія.
— Моя парафія, кажеш? Що ж, я справді чимало знаю про дівчат. Якщо з’явиться запитання щодо... гм... технічного боку — ти знаєш, до кого звернутися. Таємниця гарантована. У тому, що стосується таких питань, я все одно що лікар. Не треба соромитися.
— Гаразд, я запам’ятаю це. І ще одне. Мені потрібно дізнатися, кому належить поштова скринька на головному поштамті, що на Віа-Лаєтана. Номер скриньки 2321. І, якщо можливо, — хто забирає пошту, яка надходить туди. Як гадаєш, ти зможеш мені допомогти?
Фермін записав номер скриньки кульковою ручкою на нозі під шкарпеткою.
— Дрібниці! У тому, що стосується офіційних закладів, я незамінний помічник. Дай мені кілька днів, і я підготую тобі повний звіт.
— І про це теж, будь ласка, ні слова батькові.
— Не турбуйся. Я мовчатиму як риба.
— Я дуже вдячний тобі. А зараз іди, розважайся.
Я попрощався по-військовому й якийсь час дивився, як Фермін іде вулицею. Вигляд він мав життєрадісний, немов півень на шляху до курника.
І п’яти хвилин не минуло, як я почув дзенькіт дверного дзвоника. Підвів очі від колонок цифр. Щойно увійшов чоловік, схований за сірим плащем та повстяним капелюхом, як у Ферміна. Гість мав тоненькі вуса та скляні блакитні очі; він посміхався вимушеною посмішкою, наче комівояжер. Я пошкодував, що нема Ферміна — найкращого спеціаліста з випроваджування мандрівних продавців камфори та іншого мотлоху. Відвідувач знову подарував мені слизьку посмішку, недбало беручи одну книжку зі стосу, що громадився біля входу, — ми ще не встигли його розібрати та призначити ціни всім книжкам. Кожна риса у вигляді гостя просто-таки кричала про зневагу до всього, що він бачить. «Такий навіть не привітається задарма», — подумав я.
— Багато слів, так? — спитав він, киваючи на книжку, що тримав у руках.
Я знизав плечима.
— Це книжка; книжки складаються зі слів, пане. Чим можу прислужитися?
Чоловік поклав книжку назад до стосу, байдужно киваючи й ігноруючи моє запитання.
— Читання — справа для тих, у кого є багато вільного часу й кому нема що робити. Наприклад, для жінок. Ті, хто мусить працювати, не мають часу на вигадки. Ми надто зайняті зароблянням грошей. Ти згоден?
— Не знаю, пане. Можливо. Ми, як бачите, торгуємо лише книжками.
Чоловік підійшов до прилавка, і його очі зупинилися на мені. Його манери здалися мені дещо знайомими, хоча я не міг сказати, де я з ним зустрічався. Він нагадував одне з тих зображень на старомодних картах для ігор чи ворожіння — зображень, які наче зійшли з інкунабули[28]; вигляд він мав водночас святковий і жалобний, немов саме уособлене прокляття вдяглося в ошатне вбрання.
— То чим я можу...
— Насправді, — перервав він мене, — це я прийшов зробити тобі послугу. Ти власник цього закладу?
— Ні. Власник — мій батько.
— А прізвище?
— Моє чи батьківське? — не подумавши, запитав я.
Чоловік саркастично посміхнувся.
— Я припускаю, що вивіска «Семпере та син» стосується вас обох?
— Дуже розумно з вашого боку. Чи можна запитати про причину вашого візиту, якщо книжки вас не цікавлять?
— Причина мого візиту, якщо тобі цікаво, — люб’язність. Я хочу застерегти тебе. Мені відомо, що ви працюєте з небажаними особами, з перевертнями та злочинцями.
Я здивовано витріщився на нього.
— Перепрошую?
Чоловік пронизав мене поглядом.
— Ідеться про підозрілих осіб, імовірно, грабіжників.
І не кажи мені, що ти не розумієш, про кого саме я кажу.
— Боюся, не маю найменшої гадки. І малоймовірно, що бажаю вас слухати далі.
Чоловік різко, майже вороже хитнув головою.
— Що ж, мусиш потерпіти. Чи відомо тобі про діяльність Федеріко Флавії?
— Пан Федеріко — місцевий слюсар і годинникар, чудова людина. Дуже сумніваюся, що він злочинець.
— У мене є докази, що цей старий голубець нерідко відвідує вашу книгарню. Гадаю, він купує переважно дешеві любовні романи та порнографію.
— Можна запитати, яке вам діло до того, що купує пан Федеріко?!
У відповідь чоловік витяг портмоне, розкрив його та поклав на прилавок. Я побачив потерту поліційну картку відділу безпеки. На фотокартці — мій небажаний відвідувач, тільки трохи молодший. Я прочитав: «Головний інспектор Франсіско Хав’єр Фумеро».
28
Інкунабули — від лат. incunabulum —книги, які були надруковані у перші десятиліття після винаходу друкарського пресу, до 1501 року, й нагадували за формою рукописи. (Прим. перекл.)