— Ну, це ж предмет гордощів вітчизняної цукерничої промисловості. Генералісимус ковтає їх жменями, як зацукрований мигдаль. Скажіть мені, ви щось чули про дочку Алдаїв, Пенелопу?
Сторож однією рукою сперся на мітлу, а іншою обхопив підборіддя, мов той роденівський мислитель.
— Гадаю, ви помиляєтесь. У Алдаїв не було дочки. Лише хлопці.
— Ви впевнені? Мені відомо, що юна дівчина на ім’я Пенелопа Алдая мешкала у цьому будинку близько 1919 року. Можливо, вона була сестрою Хорхе?
— Гм... Я ж сказав, я тут лише з 1920-го.
— А що маєток? Кому він зараз належить?
— Наскільки мені відомо, він досі продається, хоча спершу збиралися його зруйнувати та побудувати школу. Відверто кажучи, найкраще, що можна з ним зробити, — це зрівняти його із землею.
— Чому ви так уважаєте?
Сторож пильно подивився на мене. Коли він посміхнувся, я помітив, що в нього не вистачає принаймні чотирьох верхніх зубів.
— Ті люди, Алдаї... З ними щось нечисто, якщо прислухатися до того, що кажуть люди.
— На жаль, я нічого такого не чув. А що саме кажуть люди?
— Бачите... Якісь звуки, якісь... ну... Особисто я не вірю в такі речі, зрозумійте мене правильно, але люди кажуть, що не один чоловік наклав у цьому будинку собі в штани.
— Тільки не кажіть, що там привиди, — я ледве стримав сміх.
— Можете сміятися. Але звідти йде дим...
— Ви самі бачили?
— Бачити не бачив, але чув.
— Чули? Що?
— Ну, однієї ночі, багато років тому, коли я проводжав молодого хазяїна Хоанета... тільки через те, що він сам наполіг, розумієте? Я не хотів іти туди... Я почув там щось дивне. Якісь схлипування.
Сторож відтворив ці звуки, як міг. Здавалося, наче туберкульозник мугикає народні пісні.
— Мабуть, то був вітер, — висловив я припущення.
— Мабуть, але я до біса налякався. Гей, а у вас є ще такі цукерки?
— А може, вам таблетку для горла? Вони тонізують після цукерок.
— Давайте, — погодився сторож, простягаючи руку.
Я дав йому цілу упаковку. Міцний смак лакриці, здавалося, розв’язав йому язика, й він продовжив свою дивну розповідь про особняк Алдаїв.
— Тільки між нами. Є одна історія. Колись Хоанет, син пана Міравеля, велетень, удвічі більший за тебе, — він зараз грає за національну гандбольну команду, тож можеш уявити... Словом, хтось із друзів Хоанета чув історії про будинок Алдаїв, і молодий хазяїн вирішив перевірити ці чутки. Хвастощі хвастощами, але сам туди піти він не наважився — діти багатіїв, хіба можна від них сподіватися великої хоробрості? Він мав намір завітати туди вночі, щоб похизуватися перед своєю дівчиною, і ледь не намочив штани. Ось ти дивишся на цей будинок удень — і не боїшся; але дивитися на нього вночі — зовсім інша справа. Хай там як, а Хоанет каже, що піднявся на другий поверх, — я, звичайно ж, відмовився йти, адже це незаконно, навіть якщо дім покинули вже років із десять, — і, говорить Хоанет, щось там було. Він стверджував, що почув якийсь голос з однієї кімнати, але коли він спробував увійти, двері зачинилися в нього перед носом. Що ти на це скажеш?
— Гадаю, то був протяг, — відповів я.
— Або щось інше, — зазначив сторож, знижуючи голос. — У якійсь радіопередачі я чув: у всесвіті повно таємниць. Уяви собі: нещодавно знайшли плащаницю, справжню, простісінько в центрі Толедо! Плащаницю було пришито до екрану в кінотеатрі, щоб мусульмани не знайшли. Бо вони, безсумнівно, схотіли б довести, що Ісус Христос був їхнім. Як це тобі подобається?
— Мені бракує слів.
— Точно. Таємниць забагато. Слід знести цей будинок й розвіяти попіл.
Я подякував йому за розмову і вже збирався був звертати на проспект, коли підвів очі й глянув на гору Тібідабо, яка здіймалася над серпанковими хмаринками. Мені закортіло піднятися фунікулером на гору й відвідати старий парк атракціонів, який увінчував її вершину, поблукати між каруселями та чудовими автоматами... Але я обіцяв учасно повернутися до книгарні.
Крокуючи в напрямку станції, я уявляв, як Хуліан Каракс ішов тим самим шляхом, розглядаючи поважні фасади, які навряд чи дуже змінилися відтоді. Можливо, він навіть чекав на блакитний трамвай, що підкрадався до небес... Діставшись кінця проспекту, я витяг фотокартку Пенелопи Алдаї, яка всміхалася на подвір’ї родинного гнізда. У її очах сяяла надія на майбутнє. «Пенелопа, яка Тебе кохає».
Я уявив Хуліана Каракса у моєму віці — уявив, як він тримав у руках цей знімок, можливо, під тим самим деревом, що зараз надало притулок мені. Я майже бачив, як він довірливо всміхається, гадаючи, що майбутнє буде таким само широким та світлим, як цей проспект. І на мить мені здалося — немає страшніших привидів, ніж привиди втрачених надій. Невже й те світло надії, яка зараз усміхається мені, — тільки позичене світло, що існує лише доти, доки я тримаю його в своїх очах?..
18
Коли я дістався додому, книгарню вже було відчинено — це зробив або Фермін, або батько. Я піднявся нагору, до квартири, щоб трохи попоїсти. Батько залишив для мене на столі тости з джемом і термос із міцною кавою. Я змів усе й за десять хвилин був уже внизу, немов народжений наново. Увійшов до крамниці крізь двері задньої кімнати, що межувала з передпокоєм будинку; тут стояла моя шафа. Я натягнув синій фартух, який зазвичай носив, щоб захистити одежу від пилу. Унизу шафи я тримав стару бляшану коробку з-під печива — скриньку скарбів. Там у мене була справжня кунсткамера — всілякий непотрібний мотлох, викинути який я не міг себе змусити: годинники, авторучки, які не підлягали ремонту, старі монети, кульки для дитячої гри, коробки з гільзами, що їх я колись знайшов у парку Лаберинто, збляклі поштові листівки із зображенням Барселони на зламі століть... І серед усіх цих дрібничок досі валявся клаптик газети, на якому Ісак Монфорт записав адресу своєї дочки Нурії тієї ночі, коли я повернувся до Цвинтаря забутих книжок, щоб сховати «Тінь вітру». Якийсь час я уважно розглядав цей клаптик у промінні, сповненому часточок пилу, яке сочилося між полицями та нагромадженими одна на одну скринями; потім закрив бляшанку й поклав адресу в гаманець. Ухваливши рішення зайняти і розум, і руки більш звичною для них роботою, я увійшов до крамниці.
— Доброго ранку, — привітався я.
Фермін саме займався сортуванням вмісту різноманітних пакунків, які надійшли від колекціонера із Саламанки[29], а батько намагався розшифрувати якийсь німецький каталог лютеранських апокрифів.
— Доброго ранку, і нехай Всевишній дарує нам іще ліпший вечір, —проспівав Фермін.
Без сумніву, це був прихований натяк на мою зустріч із Беа, тож я не став розвивати цю тему, а натомість узявся до неминучої щомісячної марудної праці —заповнення конторської книжки: перевірку прибутків та бланків замовлень, податків та платежів. Музика з радіоприймача акомпанувала безтурботній монотонності нашої роботи. Режисери радіопрограм укотре надали нам нагоду насолодитися піснями славетного естрадного співака Антоніо Мачіна, вельми популярного на той час. Карибські наспіви нервували мого батька, але він терпляче зносив їх, бо вони нагадували Фермінові його улюблену Кубу. Ця сцена повторювалася із тижня у тиждень: батько вдавав, що не слухає, а Фермін майже не підтанцьовував, коли виконували дансон[30], і заповнював рекламні паузи розповідями про свої пригоди в Гавані.
Двері книгарні були прочинені, й солодкий аромат свіжого хліба та кави, що просочувався знадвору, покращував нам настрій. Через якийсь час наша сусідка Мерседітас, яка саме поверталася з ринку Бокерія, зупинилася біля вікна й зазирнула всередину, а потім і ввійшла.
— Доброго ранку, пане Семпере, — проспівала вона.
Батько почервонів та всміхнувся до неї. У мене було відчуття, що Мерседітас подобається йому, але чернеча манера поведінки тримала його в непохитному мовчанні. Фермін краєчком ока захоплено поглядав на гостю, кумедно похитуючи стегном у такт музики та облизуючи губи, наче до нас завітала не Мерседітас, а пиріг з варенням.