— Ходімо, — промовив я.
Ми пішли вперед; підлога скрипіла в нас під ногами. Позначки, які я зробив під час свого останнього візиту, були на місці. Не раз я втрачав власний слід, і ми були змушені повертатися назад у пошуках попередньої позначки. Беа дивилася на мене з якоюсь тривожною зачарованістю. Мій внутрішній компас підказував мені, що ми опинилися у вузлі спіралей, які повільно здіймалися до самісінького серця лабіринту. Зрештою мені вдалося по власних слідах пройти крізь заплутаний клубок коридорів та тунелів, і я увійшов до вузького проходу — проходу крізь темряву. Я став навколішки біля останньої полиці й пошукав свого старого приятеля, схованого за шерегами вкритих пилом томів, — пил блищав, наче іній, у світлі свічки. Я витяг книжку й передав її Беа.
— Дозволь відрекомендувати тобі Хуліана Каракса.
— «Тінь вітру», — прочитала Беа, торкаючись пальцями вигорілих літер на обкладинці. — А мені можна її взяти із собою?
— Ти можеш узяти будь-яку книжку, крім цієї.
— Але так нечесно. Після того, що ти розповів, я бажаю саме цю.
— Можливо, коли-небудь. Але не сьогодні.
Я забрав у неї книжку й поклав її назад у сховище.
— А я прийду без тебе та візьму її, а ти й знати не будеш, — глузуючи, сказала дівчина.
— Ти не знайдеш її й за тисячу років.
— Дарма ти так вважаєш. Я бачила твої позначки. Мені теж відома історія про Мінотавра.
— Ісак не впустить тебе.
— Помиляєшся. Я йому подобаюся дужче, ніж ти.
— Звідки ти знаєш?
— Я можу читати по очах.
І я мимоволі повірив їй та відвернув погляд.
— Вибирай будь-яку, крім цієї. Поглянь, ось ця інтригує: Ансельмо Торквемада. «Кастильський вепр, загадкова тварина. У пошуках походження іберійської свині». Гадаю, примірників цієї книжки продано більше, ніж будь-якої книжки Хуліана Каракса. Кожну частину свині можна використати.
— Але я хочу Каракса.
— «Тесс із роду д’Ербервіллів». Це оригінал. Ти достатньо самовпевнена, щоб читати Гарді[33] англійською?
Вона скосила на мене глузливий погляд.
— Відтак, вона — твоя!
— Чи ти не бачиш? Здається, ця книжка чекала тут на мене ще до мого народження.
Я здивовано поглянув на неї. Губи Беа склалися в усмішку.
— Що я такого сказала?
І я, ні про що вже не розмірковуючи, легенько поцілував її у вуста.
Була вже майже опівнічна година, коли ми дісталися будинку Беа. Більшу частину зворотного шляху ми йшли не розмовляючи, не наважуючись утілити наші думки у слова; ми навіть трималися трохи поодаль одне від одного, немов ховаючись. Беа крокувала прямо, стискаючи під пахвою свою «Тесс», а я йшов на крок позаду, досі відчуваючи смак її губ.
А ще я згадував, як подивився на мене Ісак, коли ми залишали Цвинтар забутих книжок. То був погляд, який я добре знав і тисячі разів бачив у свого батька, — погляд, який запитував мене, чи усвідомлюю я хоч трохи, що роблю. Протягом останніх годин я губився в іншому світі — у цілому всесвіті дотиків та поглядів, перед якими пасував і мій розум, і моя хлоп’яча сором’язливість. Тепер я мусив повернутися до дійсності — адже вона, дійсність, чатувала у сутінках кварталу Енсанче. Чари розвіювалися; єдине, що лишалося, — це болісне бажання та нетерплячість, яку важко описати. Проте одного побіжного погляду на Беа було достатньо, щоб зрозуміти: мої сумніви — легкий вітерець порівняно з бурею, що здіймалася в її серці.
Ми зупинилися біля дверей і нарешті подивилися одне на одного. Медоносний нічний сторож неспішно наближався до нас, мугикаючи болеро під ритмічне бряжчання зв’язки ключів.
— Певно, краще нам більше не зустрічатися, — запропонував я не надто переконливо.
— Не знаю, Даніелю. Я нічого не знаю. Ти справді хочеш, щоб ми більше не бачилися?
— Ні. Звичайно ж, ні. А ти?
Вона знизала плечима й ледь помітно всміхнулася.
— Мене цікавить, що скажеш ти. Знаєш, я тобі збрехала. Там, під аркадою.
— Про що?
— Про те, що не хотіла сьогодні з тобою зустрічатися.
Нічний портьє навис над нами й самовдоволено посміхнувся, явно байдужий до сцени, яка перед ним розгорталася. Йому, досвідченому в таких справах, уже всі слова, мабуть, здавалися банальними.
— Не поспішайте, — сказав він. — Я посмалю за рогом, а ви покличте мене, коли буде потрібно.
Я почекав, доки сторож піде геть.
— Коли я знову тебе побачу?
— Не знаю, Даніелю.
— Завтра?
— Будь ласка, Даніелю! Я не знаю.
Я кивнув головою.
Вона торкнулася мого обличчя.
— Тобі краще піти.
— Принаймні ти знаєш, де мене шукати.
Вона кивнула.
— Я чекатиму.
— Я теж.
Я йшов геть, але повсякчас озирався, не в змозі відвести від неї погляду. Нічний сторож, спеціаліст у таких справах, уже наближався, щоб відімкнути для неї вхідні двері.
— Ти диявол, — прошепотів він не без захоплення, проходячи повз мене. — Яка красуня!..
Я почекав, поки Беа ввійде до будинку, а потім припустив геть, досі озираючись на кожному кроці. Мене захопило абсурдне переконання: все можливо. Навіть ворожий вітер на безлюдних вулицях ніс у собі аромат надії.
Зграя голубів скупчилася в центрі Каталонської площі, вкривши її колихливою ковдрою з білого пір’я. Я хотів був обійти їх, але помітив, що голуби поважно розходяться, даючи мені дорогу, а не пурхають настрахано вбік. Я крокував уперед — голуби розступалися переді мною, а потім знов скупчувалися білою ковдрою. Діставшись середини площі, я почув кафедральні дзвони, які били опівнічну годину. На хвилину я зупинився, оточений океаном сріблястих крил, та подумав: щойно минув найдивовижніший день у моєму житті!
22
У вікнах книгарні досі горіло світло. Я перетнув вулицю й попрямував до вітрини. Батько, певно, засидівся допізна, розбираючи кореспонденцію, а може, й зумисне знайшов якийсь привід, щоб дочекатися мене та розпитати як слід про моє побачення з Беа. Я бачив силует людини, яка складала книжки докупи, й упізнав худий нервовий профіль Ферміна, зосередженого на роботі. Я злегка постукав по шибці кісточками пальців. Фермін звів погляд, приємно здивувався й показав мені жестом, аби я заходив через чорний хід.
— Досі працюєш, Ферміне? Уже пізно.
— Насправді я просто вбиваю час, доки надійде моя черга йти до бідолашного пана Федеріко. Я маю змінити на посту Елоя, того, що з крамниці оптики. Я все одно сплю дуже мало — дві-три години щонайбільше. Дивись, про тебе теж не скажеш, що ти багато спиш, Даніелю. Уже по опівночі. Я роблю висновок, що твоє побачення з панночкою пройшло вельми успішно.
Я знизав плечима.
— Правду кажучи, не знаю.
— Вона дала залізти собі під спідницю?
— Ні.
— Добрий знак. Ніколи не довіряй дівчатам, які відразу дозволяють себе мацати. Але ще менше довіряй тим, яким спершу потрібен священик. Добре філе — даруй за прозаїчне порівняння — має залишатися трішечки недосмаженим. Звичайно ж, якщо трапляється нагода, не будь занадто сором’язливим, хапай здобич. Але якщо шукаєш чогось серйозного, наприклад, таких стосунків, як у нас із Бернардою, пам’ятай золоте правило...
— То у вас серйозно?
— Більш ніж серйозно, Даніелю. Справа йде до вівтаря. А щодо твоєї крихітки — Беатріс, здається? — відразу помітно, що вона варта мільйона, але суть не в тому. Подумай: чи кохаєш ти її, чи вона просто хвилює твоє чоловіче єство?
— Не маю ані найменшого уявлення, — зізнався я. — Я б сказав — і те, й друге.
— Послухай, Даніелю: кохання — це наче розлад травлення. Чи нема в тебе дивного відчуття у шлунку — такого, наче ти проковтнув цеглину? Чи ти просто відчуваєш загальне збудження, таку собі лихоманку?
— Більше схоже на цеглину, — відповів я, — хоча лихоманки теж не відкидаю.