— Справи серйозні. Боже, допоможи нам! Ну ж бо, сідай. Я зроблю тобі чаю з липою.
Ми сіли до столу в задній кімнаті, де всюди книжки. Місто спало; книгарня, немов човен, гойдалася на хвилях тиші та тіней. Фермін передав мені паруючу філіжанку і якось дивно посміхнувся. Щось його, вочевидь, турбувало.
— Я можу поставити тобі особисте запитання, Даніелю?
— Звичайно ж.
— Благаю, тільки відповідай чесно, — сказав він і прочистив горло. — Як ти вважаєш, я міг би стати батьком? — Мабуть, помітивши здивований вираз мого обличчя, він швидко докинув: — Я не кажу про біологічний аспект — може, я й маю дещо рахітичний вигляд, але, на щастя, Провидіння наділило мене потенцією скаженого бика. Я говорю про інше. Чи міг би я стати хорошим батьком? Ну, ти розумієш, про що я кажу...
— Хорошим батьком?
— Так. Таким, як твій. Пан Семпере — чоловік із головою, серцем та душею. Чоловік, який уміє слухати дитину, поважати її, вести крізь життя, а не компенсувати через неї свої власні невдачі. Такого батька дитина любить не тільки за те, що він її батько. Таким батьком вона пишається. І вона хоче бути на нього схожою, коли виросте.
— Чому ти про це питаєш, Ферміне? Я гадав, ти не віриш у родинні цінності. Шлюб — це ярмо й таке інше, пам’ятаєш?
Фермін кивнув головою.
— Послухай, ці всі балачки годяться хіба що для дилетантів. Шлюб та родина — єдине, що ми маємо цінувати. Без цього все інше — лише лицемірство. Сміття та пусті слова. Якщо йдеться про справжнє кохання — те, про яке не кричать на кожному розі, те, з яким живуть усе життя...
— Ти став іншою людиною, Ферміне.
— Так. Бернарда спонукала мене стати кращим, ніж я був дотепер.
— Як це?
— Я хочу бути гідним її. Ти наразі не зрозумієш цього, бо ти ще молодий. Але згодом ти побачиш: іноді важить не те, що тобі дають, а те, чим заради тебе поступаються. Ми з Бернардою багато розмовляли. Ти ж знаєш, яка вона дбайлива. Вона цього не каже, але я гадаю, що єдина річ у житті, яка зможе зробити її щасливою на всі сто відсотків, — це материнство. А ця жінка потрібна мені. Вона для мене солодша за персики в сиропі. Задля неї я навіть готовий увійти до церкви, хоча не ходив туди тридцять два роки, та співати псалми святого Стефана чи якого там іще святого...
— Чи ти не поспішаєш, Ферміне? Ви нещодавно познайомились...
— Слухай, Даніелю, в моєму віці починаєш бачити, для чого існують ті чи інші речі та на що здатен сам. Лише задля трьох-чотирьох речей варто жити; решта — лайно. Я вже багато блазнював; досить із мене. Єдине, чого я тепер хочу, — це зробити Бернарду щасливою й одного дня померти в її обіймах. Я хочу знову стати поважним громадянином, розумієш? Не заради себе й не заради людства — особисто я не пожертвував би й мушиного плювка задля поваги цього хору мавп, який ми називаємо людством, — заради неї. Бо Бернарда вірить у всі ці речі — в радіо-опери, у священників, у святу Діву Марію тощо. Така вона вже є, і я хочу її — саме такою. Мені подобаються навіть волосинки, що ростуть на її підборідді. І я хочу стати таким, щоб вона могла пишатися мною. Щоб вона думала: мій Фермін — непересічна особистість, він нічим не гірший за Кері Ґранта, Гемінґвея та Манолете[34].
Я схрестив руки на грудях, зважуючи ситуацію.
— А з нею ти про це говорив? Про те, щоб завести дитину?
— Заради Бога, Даніелю! За кого ти мене маєш? Невже ти гадаєш, що я отак просто з мосту кажу жінкам, що хочу їх затягти у ліжко? Не те щоб я цього не хотів. Візьми оцю дурну Мерседітас: я б нагородив її трійнятами хоч зараз і почувався б на вершині світу, але...
— Ти принаймні казав Бернарді, що хочеш мати родину?
— Цього не потрібно казати, Даніелю. Це написано в людини на обличчі.
Я кивнув.
— Ну тоді, якщо моя думка чогось варта, я певен, що ти станеш чудовим батьком та чоловіком.
Його обличчя просіяло щастям.
— Ти насправді так вважаєш?
— Звичайно.
— Ти зняв величезний тягар з моєї душі. Бо що стосується мого власного батька, то спогади про нього й страх закінчити так, як він, примушують мене замислитися над стерилізацією.
— Не турбуйся, Ферміне. До того ж, напевно, не існує ліків, які могли б придушити твою дітородну потугу.
— Добра крапка в розмові, — розмірковував Фермін. — Ну гаразд. Іди поспи. Не буду тебе більше затримувати.
— Ти мене не затримуєш, Ферміне. У мене відчуття, що я знов не стулю повік.
— А ти постарайся. До речі, пам’ятаєш, ти згадував про поштову скриньку?
— Ти щось знайшов?
— Я казав, можеш покладатися на мене! Сьогодні пообідь я завітав до поштового відділення та перекинувся словами зі своїм старим приятелем, який там працює. Поштова скринька № 2321 зареєстрована на ім’я Хосе Марія Рекехо, адвоката з контори на вулиці Лева XIII. Я дозволив собі перевірити адресу й не здивувався, коли дізнався, що такої адреси не існує. Хоча, гадаю, це ти вже знаєш. Хтось багато років забирає листи, які надходять до цієї скриньки. Мені це відомо, бо деякі листи надходять як рекомендовані й потребують підпису та номера посвідчення особи на маленькій квитанції про одержання.
— І хто ж це? Один з підлеглих Рекехо? — спитав я.
— Так далеко я не заходив, але сумніваюся. Мені здається, що цей Рекехо не більш реальний, ніж фатімська Мадонна[35]. Єдине, що можу тобі сказати точно: ім’я людини, яка забирає пошту, — Нурія Монфорт.
Я відчув, як у мене в жилах захолола кров.
— Нурія Монфорт? Ти впевнений, Ферміне?
— Я на власні очі бачив квитанцію. Там значилось її ім’я та номер посвідчення особи... Судячи з твого зблідлого обличчя, це відкриття неабияк дивує тебе.
— Неабияк.
— Цікаво, що за одна ця Нурія Монфорт? Службовець, із яким я спілкувався, сказав, що добре її пам’ятає, бо вона приходила лише два тижні тому, щоб забрати пошту. І, на його неупереджений погляд, вона спокусливіша, ніж Венера Мілоська, бо має більші груди. Я довіряю його оцінці, бо до війни він був професором естетики, але оскільки він віддалений родич Ларґо Кабальєро[36], тож не дивно, що тепер він облизує поштові марки.
— Я був сьогодні в цієї жінки вдома, — пробурмотів я.
Фермінї спантеличено глянув на мене.
— У Нурії Монфорт? Я починаю думати, що помилявся щодо тебе, Даніелю. Ти став справжнім гульвісою.
— Це не те, що ти думаєш, Ферміне.
— Тоді це твоя втрата. Я у твоєму віці був як мюзик-хол «Ель-Моліно»: вранці одна вистава, пообідь друга, вночі третя.
Я дивився на цього маленького, виснаженого, кістлявого чоловічка з великим носом та жовтою шкірою — і усвідомлював, що він стає моїм найкращим другом.
— Ферміне, можна тобі щось розповісти? Це не йде мені з голови вже кілька днів.
— Звичайно. Будь-що. Тим паче якщо це стосується тієї апетитної лялечки.
Удруге за останні години я почав розповідати історію Хуліана Каракса й таємницю його смерті. Фермін дуже уважно слухав, занотовуючи щось у записнику й перериваючи мене то тут, то там, щоб з’ясувати подробиці, доречність яких вислизнула з-під моєї уваги. Я прислухався до себе й почав розуміти, що білих плям у цій історії забагато — більше, ніж я думав. Я намагався збагнути, чому Нурія Монфорт брехала мені. Який у цьому був сенс? Чому вона вже багато років забирає пошту, адресовану адвокатській конторі, яка не існує? Я й сам не помітив, як висловив свої сумніви вголос.
— Невідомо, чому ця жінка збрехала тобі, — сказав Фермій. — Але якщо вона бреше сьогодні, вона могла робити це й раніше.
Я зітхнув, цілковито розгублений.
— Що ти порадиш, Ферміне?
Фермін Ромеро де Торрес зітхнув та знову натягнув на обличчя маску Сократа.
— Я скажу тобі, що слід робити. Цієї неділі, якщо ти не заперечуєш, ми завітаємо до школи Святого Ґабріеля — начебто випадково — і порозпитуємо про походження цієї дружби між Караксом і тим хлопчиком, багатієм...
34
Manolete (пестлива форма від імені Мануель) — мається на увазі найвідоміший іспанський тореадор, мало не національний герой того часу — Мануель Лавреано Родріґес Санчес (1917— 1947). (Прим. перекл.)
35
Fatima — невелике селище у Португалії, неподалік Лісабона. У 1917 році поблизу селища трьом дітлахам нібито явилася Діва Марія. Незабаром там було збудовано велику церкву, й селище стало одним з найвідоміших місць прощі католиків. Фермін, переконаний атеїст, хоче сказати, що насправді Рекехо — це вигадана особа, як вигаданим було й явлення Мадонни у Фатімі. (Прим. перекл.)
36
Largo Caballero — Ларго Кабальєро, Франсіско (1869—1946), лідер Іспанської соціалістичної робітничої партії у 1930-ті роки, керівник профспілкового руху в країні. На першому етапі громадянської війни обіймав посади прем'єр-міністра і військового міністра (вересень 1936 — травень 1937). Після поразки Республіки емігрував до Парижа. Під час Другої світової війни був ув'язнений у німецькому концтаборі. (Прим. перекл.)