— Маленькі янголята, — втрутився Фермін.
— То що ви пам’ятаєте про мого батька? — не вгавав я.
— Ну, це було так давно... Найкращим другом твого батька на той час був не Хорхе Алдая, а хлопець на ім’я Мікель Молінер. Родина Мікеля була майже такою ж заможною, як і родина Алдаїв, і я наважуся сказати, що Мікель був найексцентричнішим учнем, якого будь-коли бачила ця школа. Директор уважав, що Мікель одержимий дияволом, бо хлопець під час меси цитував Маркса німецькою мовою.
— Чим не ознака одержимості, — погодився Фермін.
— Мікель та Хуліан чудово ладнали. Бувало, ми троє збиралися разом під час обідньої перерви, й Хуліан розповідав нам історії. Іноді він розповідав про свою родину та родину Алдаїв... — Священик, здавалося, якийсь час вагався, та за кілька хвилин продовжив. — Навіть після закінчення школи ми з Мікелем не втратили зв’язку. Тоді Хуліан уже поїхав до Парижа. Знаю, що Мікель за ним сумував. Він часто говорив про нього, пригадуючи таємниці, які йому колись довірив Хуліан... Пізніше, коли я вступив до семінарії, Мікель сказав мені: «Ти перекинувся у стан ворогів». Тоді він, либонь, пожартував, але наші шляхи насправді розійшлися.
— А чи не чули ви, що Мікель одружився із жінкою на ім’я Нурія Монфорт?
— Мікель? Одружився?
— Вас це дивує?
— Не те щоб дивувало, але... Не знаю. Відверто кажучи, я багато років нічого не чув про Мікеля. З початку війни.
— Він ніколи не згадував цього імені — Нурія Монфорт?
— Ні, ніколи. І він не казав, що має на думці одруження, ніколи не згадував, що в нього є наречена... Послухайте, я не впевнений, що можу обговорювати все це з вами. Це особисті речі, які розповідали мені Хуліан та Мікель. І вони сподівалися, що все залишиться між нами.
— Невже ви відмовите синові в єдиній можливості дізнатися про минуле батька?! — вигукнув Фермін.
Отець Фернандо, здавалося, розривався між сумнівами та раптовим бажанням пригадати, відродити в пам’яті ті втрачені дні.
— Справді, минуло вже багато років, гадаю, колишні таємниці вже втратили своє значення... Я досі пам’ятаю той день, коли Хуліан розповів нам, як він познайомився з Алдаями. Відтоді його життя змінилося назавжди, хоча він і не відразу це збагнув...
...Якось увечері у жовтні 1914, року, напроти крамниці капелюхів Фортюні, що на вулиці Св. Антоніо, пригальмувала якась дивина, що її багато хто взяв за привид на колесах. З автомобіля випливла велична та самовпевнена персона. Це був пан Рікардо Алдая — на той час один з найбагатших людей не лише в Барселоні, але й у цілій Іспанії. До його текстильної імперії належали промислові цитаделі та торговельні колонії вздовж усіх річок Каталонії. У правиці пана Алдаї зосереджувалися віжки управління банками та нерухомістю у половині провінції, а ліва рука його володіла важелями впливу на провінційну раду, мерію, різноманітні відомства, церковні парафії та портову митну службу.
Того вечора чоловікові з розкішними вусами та королівськими бакенбардами, якого боялися всі в окрузі, знадобився капелюх. Він увійшов до крамниці пана Антоні Фортюні та, швидко окинувши оком усе приміщення, звернув увагу на капелюшника й на його помічника, юного Хуліана. Гість промовив:
— Мені сказали, що, незважаючи на непоказний вигляд вашої крамниці, найкращі капелюхи в Барселоні роблять саме тут. Осінь, безперечно, похмура, тож мені знадобляться шість циліндрів, дюжина котелків, кілька мисливських капелюхів та щось пристойне для появи в мадридському кортесі[39]. Ви записуєте? Чи ви гадаєте, що я буду повторювати?
Це стало початком великої прибуткової справи: капелюшник із сином подвоїли зусилля, щоб виконати замовлення пана Рікардо Алдаї. Хуліан, який читав газети, добре знав суспільне становище Алдаї, тож розумів, що не може підвести батька у вирішальний момент його кар’єри. Відтоді як нога магната переступила поріг крамниці, капелюшник мало не літав від радощів. Алдая пообіцяв йому, що порекомендує його крамницю всім своїм друзям, — якщо, звичайно, виконання замовлень задовольнить багатія. Це означало, що капелюшна крамниця Фортюні з поважного, але скромного підприємства перетвориться на надзвичайно успішний бізнес. Подумати лишень: вироби Фортюні вкриватимуть голови членів парламенту, мерів, кардиналів та міністрів!
Той тиждень, здавалося, пролетів, як уві сні. Хуліан не ходив до школи, а працював на заднику крамниці по вісімнадцять-двадцять годин щодоби. Його батько, виснажений власним ентузіазмом, повсякчас обіймав його й навіть цілував, сам не усвідомлюючи, що робить. Фортюні зайшов іще далі: вперше за чотирнадцять років він подарував своїй дружині Софі сукню та пару нових черевиків. Капелюшника важко було впізнати. У неділю він не пішов до церкви, а того ж вечора, сяючи від гордощів, укотре обійняв Хуліана і сказав зі сльозами на очах:
— Дідусь би нами пишався!
У мистецтві створення капелюхів, яке нині занепадає, один з найскладніших процесів — як з технічного, так і з політичного боку, — це правильно зняти мірки. Пан Рікардо Алдая мав череп, який (згідно із класифікацією Хуліана) мав форму нерівної дині. Як тільки Фортюні побачив голову багатія, то збагнув, із якими труднощами зіткнувся. І того ж вечора, коли Хуліан сказав, що вона (голова) за рельєфом нагадала йому певні піки гір Монсеррат, Фортюні не міг із ним не погодитися.
— Вибач, тату, — сказав Хуліан, — але ж ти знаєш: коли йдеться про вимірювання, я роблю це краще за тебе, бо ти починаєш нервувати. Дозволь мені це зробити.
Капелюшник охоче погодився, й наступного дня, коли Алдая приїхав своїм «мерседес-бенцом», Хуліан привітав його та провів до майстерні. Коли Алдая зрозумів, що вимірювання робитиме чотирнадцятирічний хлопчак, він оскаженів.
— Що коїться? Дитина? Це жарт? Ви водите мене за носа?
Хуліан, який хоч і усвідомлював соціальний статус клієнта, але анітрохи не лякався, відповів:
— Пане, не знаю, що там із вашим носом, але я його чіпати не збираюся. А ось те, що ви називаєте головою, нагадує мені арену для бою биків, і якщо ми не поквапимось зробити для неї кілька капелюхів, її прийматимуть за рельєфну мапу Барселони.
Почувши ці слова, Фортюні хотів провалитися крізь землю. Алдая ж якийсь час мовчки не зводив очей з Хуліана, а потім, усім на подив, засміявся — засміявся так, як не сміявся вже багато років.
— Твоя дитина далеко піде, Фортюнато, — промовив Алдая, який ще невстиг добре запам’ятати прізвище капелюшника.
Ось так виявилося, що пан Рікардо Алдая по горло ситий тим, що його страхаються та підлещуються до нього, тим, що люди охоче кидаються під ноги, немов ті підстилки, коли він проходить поряд. Він зневажав підлабузників, боягузів, усіх, хто виявляв будь-яку слабкість — фізичну, розумову, моральну. Коли він натрапив на простого хлопця, на підмайстра, який мав сміливість посміятися з нього, Алдая вирішив, що йому пощастило, і подвоїв замовлення. Того тижня він із радістю щодня з’являвся в майстерні, тож Хуліан міг спокійно робити вимірювання та приміряти різні моделі. Гроза каталонського світського товариства до кольок у животі сміявся із жартів та історій, які розповідав йому Хуліан. Антоні Фортюні був сам не свій зі здивування: Хуліан, до якого він ніколи й не озивався, демонструє таке приголомшливе почуття гумору! Справді, Хуліан виявився незнайомцем для власного батька.
Наприкінці тижня Алдая відвів капелюшника вбік, у куточок крамниці, та приватно заговорив до нього.
— Подивись, Фортюнато, у цього твого сина величезний талант, а ти замкнув його у другорядній крамничці, де він нудьгує до смерті, припадає пилом.