Я зітхнув на знак поразки й зізнався в усьому, до найменшої дрібниці. Я перелічив усе те, що сам уважав лише екзистенційними проблемами школяра-переростка, — і тут Фермін здивував мене своєю реакцією. Він міцно, від щирого серця, стиснув мене в обіймах.
— Ти закохався, — прошепотів він, плескаючи мене по спині від надлишку почуттів. — Бідолаха.
Того вечора ми зачинили крамницю точнісінько в кінці робочого дня й ані хвилиною пізніше — вчинок, на який мій батько відреагував суворим поглядом (через наші з Ферміном часті прогулянки батько почав підозрювати, що ми втрутилися в якусь «темну» справу). Фермін пробурмотів щось невиразне про якісь замовлення, що їх він начебто повинен виконати, й ми хутко зникли. Я казав собі, що рано чи пізно буду змушений розкрити батькові принаймні частину цієї плутанини, а яку саме частину — то вже інше питання.
Дорогою Фермін зі своїм гострим нюхом до різних історій повідомив мені коротку інформацію про місце, куди ми прямували. Згідно з легендою, яка оточувала це місце, притулок Св. Лусії — щось середнє між чистилищем та трупарнею, а санітарні умови там такі кепські, що годі й казати. Розташовувався цей заклад із сумнівною репутацією в руїнах давнього палацу на вулиці Монкада. Історія в цього палацу, м’яко кажучи, була незвичайна. З XI століття він служив за садибу різним заможним родинам, потім був в’язницею, салоном куртизанок, бібліотекою заборонених рукописів, казармою. майстернею скульптора, лікарнею для хворих на чуму та навіть жіночим монастирем. У середині XIX століття, коли палац практично розвалився, його перетворили на музей, де пишномовний імпресаріо, який називав себе Ласло де Вічерні, герцогом Пармським та приватним алхіміком династії Бурбонів, виставляв циркових потвор та інших монстрів. Його справжнє ім’я, як виявилося, було Бальтасар Делофе-і-Каральйот; позашлюбний син бувалого антрепренера та загиблої дебютантки, пан Бальтасар був відомий своїми численними любовними романами, репутацією професійного жигало та шахрая. Предмет його гордості становила найбільша в Іспанії колекція потворних людських ембріонів, які зберігалися у слоїках із рідиною для бальзамування. Значно менше пишався він іншою, ще більшою колекцією колекцією ордерів на арешт, виданих кількома європейськими та американськими установами правосуддя. Серед інших принад «Тенебраріуму» («Царина темряви» — так Делофе назвав палац) були спіритичні сеанси, ритуали некромантії, бої півнів, щурів, собак, могутніх жінок, дебілів (на учасників цих боїв робилися ставки), дім розпусти (який відповідно спеціалізувався на каліках та потворах), казино, консультація з юридичних та фінансових питань, цех із виробництва любовного зілля, місцеві народні та лялькові театри, паради екзотичних танцівників тощо. Пан Бальтасар ніколи не шкодував коштів на інсценізацію різдвяних вистав, у яких головні ролі грали каліки та повії. Слава про ці вистави дісталася найвіддаленіших куточків провінції.
«Тенебраріум» мав шалений успіх протягом п’ятнадцяти років, доки в місті не дізналися, що Делофе протягом одного тижня звабив дружину, дочку й тещу військового губернатора провінції. Для палацу настали найчорніші часи. Делофе цього разу не вдалося ошукати всіх і втекти з міста: кілька головорізів у масках схопили його на задвірках кварталу Св. Марії, повісили в парку Сьюдадела й підпалили труп; те, що лишилося від «приватного алхіміка династії Бурбонів», дісталося диким собакам, які блукали в районі. Упродовж двох десятиліть ніхто й не потурбувався про знищення колекції жахів, що належала безталанному Ласло. Урешті-решт «Тенебраріум» перетворили на благодійний заклад під патронатом одного з чернечих орденів.
— У нього й назва моторошна — «Сестри тортур Христових» чи щось подібне, — сказав Фермін. — Проблема в тому, що черниці одержимі ідеєю зберігати в таємниці все, що відбувається в стінах притулку, — це в них, либонь, совість промовляє. Отже, ми мусимо вигадати якусь хитрість, щоб проникнути всередину.
Фермін розповів, що мешканці притулку Св. Лусії — здебільшого приречені, покинуті, божевільні, нужденні старі люди, які раніше населяли «дно» Барселони. На їхнє щастя, вони недовго жили після того, як потрапляли до притулку; ані умови закладу, ані товариство до довгого життя не заохочували. Згідно з Ферміновими словами, померлих виносили досвіту й везли в останню путь до загальної могили в критому фургоні, що його пожертвувала компанія з міста Оспіталет, яка спеціалізується на пакуванні м’яса та досить підозрілих делікатесів і яка час від часу вплутується в темні справи.
— Ти все вигадуєш! — запротестував я, пригнічений всіма цими жахливими подробицями.
— Моя фантазія не заходить так далеко, Даніелю. Ось почекай, сам побачиш. Я колись, років із десять тому, мав нещасливу оказію відвідати цей будинок і можу тобі сказати: атмосфера там така, наче для розробки інтер’єру найняли твого приятеля Хуліана Каракса. Сором, що ми не принесли лаврового листя, щоб заглушити запахи. Але в нас достатньо проблем і так. Як нам дістатися всередину?
Ми звернули на вулицю Монкада. Денне світло зникало у темному коридорі, який утворювали два ряди старезних будинків, здебільшого переобладнаних під склади та майстерні. Дзвони меси, що долинали з церкви Санта-Марія-дель-Мар, змішувалися з відлунням наших кроків.
Незабаром гострий, гіркий запах просочився у холодне зимове повітря.
— Чим це так смердить?
— Ми прийшли, — доповів Фермін.
30
Вхідні двері з підгнилого дерева привели нас до внутрішнього подвір’я, освітленого газовими ліхтарями, що мигтіли над горгуліями[47] та статуями янголів, риси яких майже стерлися на старезному камінні. Сходи вели на другий поверх; прямокутник світла означав, що це головний вхід до притулку. Газова лампа, що освітлювала отвір, наче надавала брунатно-жовтого кольору густим міазмам, які виходили зсередини.
Кістлява, хижа фігура холодно розглядала нас із напівтемряви дверей; її одяг та очі були однаково безбарвні. Жінка тримала паруючу дерев’яну цеберку, і звідти йшов сморід, який важко описати.
— Слався, Маріє, безгрішна й сповнена благодаті! — вигукнув Фермін у захопленні.
— А де труна? — непривітно озвалася жінка згори.
— Труна?! — ошелешено вигукнули в унісон ми з Ферміном.
— Ви не з похоронного бюро? — запитала черниця, явно втрачаючи терпіння.
Я не знав, чи то був коментар до нашої зовнішності, чи щире питання, але обличчя Ферміна аж засяяло: він відчув сприятливу нагоду.
— Труна у фургоні Але спершу ми б хотіли оглянути клієнта. Просто формальності.
Я відчув, що мене ось-ось знудить.
— Я гадала, пан Кольбато приїде особисто, — промовила черниця.
— Пан Кольбато перепрошує, але в нього в останню мить виникла несподівана проблема. Надто трудомістке бальзамування. Циркового силача.
— Ви працюєте з паном Кольбато в похоронному бюро?
— Ми його права та ліва руки відповідно. Вілфред Волохатий, до ваших послуг. А біля мене — мій учень і послідовник Сансон Карраско.
— Радий знайомству, — привітався я.
Черниця кинула на нас швидкий погляд і кивнула, байдужа до пари страхопудів, що відбилися в її очах.
— Ласкаво просимо до притулку Святої Лусії. Я сестра Ортенсія, так мене тут називають. Ідіть за мною.
Не промовивши жодного слова, ми пішли за сестрою Ортенсією заплутаними коридорами, сморід у яких нагадував запах тунелів метро. До коридору примикали дверні отвори без дверей; у них можна було побачити освітлені свічками зали з рядами ліжок, приставлених до стін і накритих москітними сітками, які коливалися в повітрі, наче савани. Я чув стогони й бачив під сітками людські фігури.
— Сюди, — кивнула сестра Ортенсія, яка крокувала попереду.
Ми увійшли до широкого підвалу, який легко було уявити як театральний кін «Тенебраріуму». У темряві спочатку здалося, що ми потрапили до зали воскових фігур: фігури з мертвими, скляними очима, які у спалахах свічки сяяли, мов олов’яні монети, сиділи, спершись на стіну, або лежали в кутках. Я подумав: певно, це ляльки або залишки експонатів старого музею, — аж тут-таки зрозумів, що фігури рухаються, хоча й дуже повільно, мало не крадькома. Неможливо було сказати, скільки їм років і якої вони статі. Дрантя, що вкривало їхні тіла, було кольору попелу.