— Я не впевнений, що зрозумів...
— Ти добре зрозумів мене. Я хочу, перш ніж відійду в інший світ, кохатися з жінкою, яка має зуби й не буде мочитися на мене. Мені байдуже, чи вона гарна, чи ні, — я напівсліпий, а в моєму віці дівчина, в якої є за що потриматися, — уже Венера. Чи ясно я висловлююся?
— Цілковито. Але не знаю, як мені знайти для вас жінку...
— Коли я був таким, як ти, існували послуги «дам легкої поведінки». Розумію, світ змінився, та змінився він за формою, а не за суттю. Знайди мені одну, дебелу та веселу, — і ми домовились. Якщо ж тебе цікавить моя спроможність зазнати втіхи від жінки, то можу сказати, що принаймні пощипати її за сідниці та потискати цицьки я здатен. Це перевага досвіду.
— Технічна сторона — це вже ваша справа, пане. Але я не можу привести сюди жінку просто зараз...
— Може, я й розбещений старий, але не йолоп. Це я розумію. Твоєї обіцянки мені наразі вистачить.
— А може, я скажу «так» лише для того, щоб дізнатися, де Хасінта Коронадо?
Старий лукаво всміхнувся до мене.
— Ти даєш слово, а проблему совісті залиши мені.
Я озирнувся. Хуаніто розпочинав друге відділення свого концерту. Цілком земна мрія цього старого здавалася єдиною річчю, яка мала сенс у цьому чистилищі.
— Даю слово. Зроблю, що зможу.
Старий широко, від вуха до вуха, посміхнувся. Я налічив три зуби.
— Блондинку, нехай і фарбовану. Із пишними формами. І нехай вона брудно лається, якщо це можливо. З усіх чуттів у мене найкраще працює слух.
— Побачимо. А тепер скажіть мені, де знайти Хасінту Коронадо.
31
— Що ти наобіцяв цьому Мафусаїлові?
— Ти чув.
— Сподіваюся, ти жартуєш.
— Я не можу ошукати старого, який однією ногою в могилі, хоч і вдає із себе молодця.
— Це робить тобі честь, Даніелю. Але як ти збираєшся провести шльондру в цей святий дім?
— Ну що ж, заплатимо їй утричі більше. Покладаю такі дрібниці на тебе.
Фермін покірно знизав плечима.
— Гаразд, слово є слово. Обміркуємо це. Але пам’ятай: наступного разу, якщо перемовини стосуватимуться подібних справ, вестиму їх я.
— Домовились.
Як і сказав хитрий старий диявол, ми знайшли Хасінту Коронадо на четвертому поверсі, на горищі, куди можна було дістатися лише сходами. Горище було притулком для кількох пацієнтів, яких доля з власної примхи позбавила розуму. Безсумнівно, це приховане крило свого часу правило за житло самому Бальтасарові Делофе, так званому Ласло де Вічерні. Саме звідси він керував діяльністю «Тенебраріуму» та розвивав мистецтво кохання у східному стилі, у пахощах парфумів та духмяних олій.
Якась жінка обвисла у плетеному кріслі, загорнута в ковдру. Її голову вкривало лише кілька пасом білястого волосся. Мабуть, то і є Хасінта Коронадо, подумав я.
— Пані Коронадо! — покликав я, підвищивши голос — на той випадок, якщо бідолаха глуха, недоумкувата або і те, й інше разом.
Літня жінка уважно, з обережністю, оглянула нас. Її очі здавалися непроникними, та я все одно помітив, як здивовано вона подивилася на мене, наче бачила раніше, але не могла пригадати, де саме. Я вже був побоювався, що Фермін знову поквапиться відрекомендувати мене як сина Каракса чи втне ще якусь штуку; але єдине, що він зробив, — став навколішки біля старої дами й узяв її тремтячу зморшкувату руку.
— Хасінто, я Фермін, а цей привабливий юнак — мій друг Даніель. Нас послав отець Фернандо Рамос. Він сьогодні не зміг прийти, бо має прочитати дванадцять мес — розумієте, так належить за святцями, — але він посилає вам своє благословення. Як ви почуваєтеся?
Літня жінка ласкаво всміхнулася до Ферміна. Мій друг погладив її обличчя та лоб. Їй, немов кішці, сподобався цей дотик. У мене клубок стояв у горлі.
— Дурне питання, чи не так? — продовжував Фермін. — Вам би хотілося бути далеко звідси, танцювати фокстрот... Ви схожі на танцівницю, це кожен вам скаже.
Ніколи ні з ким — навіть із Бернардою — Фермін не виявляв такої делікатності. Тон, вираз обличчя — це ж треба так щиро лестити!
— Які приємні речі ви говорите, — прошепотіла жінка.
Голос її заломився — адже вона вже давно ні з ким не говорила. Ні з ким і ні про що.
— Не настільки приємні, як ви самі, Хасінто. Чи можна поставити вам кілька запитань? Як у радіовікторині, розумієте?
Стара лише кліпнула очима у відповідь.
— Припускаю, що це означає згоду. Чи ви пам’ятаєте Пенелопу, Хасінто? Пенелопу Алдаю?
Очі Хасінти раптом засяяли, й вона кивнула головою.
— Моя дівчинка, — пробурмотіла вона.
Здавалося, жінка зараз розридається.
— Саме вона. Ви пам’ятаєте, правда? Ми друзі Хуліана. Хуліана Каракса, того, який розповідав жахливі історії. Його ви теж пам’ятаєте, чи не так?
Очі жінки сяяли, немов слова Ферміна, дотики його рук на мить повертали її до життя.
— Падре Фернандо зі школи Святого Ґабріеля розповів нам, що ви обожнювали Пенелопу. Падре вас дуже любить і щодня про вас згадує. А якщо він не може навідуватися частіше, то це лише через нового єпископа — честолюбця, який обтяжив його такою кількістю мес, що падре втрачає голос.
— Ви впевнені, що не голодні? — раптом занепокоєно спитала літня дама.
— Я наївся, як слон, Хасінто. Правду кажучи, в мене суто чоловіче травлення — я спалюю всі калорії. Але повірте, під цим вбранням — самі м’язи. Ось торкніться, торкніться. Як Атлант, тільки волохатіший.
Хасінта кивнула й заспокоїлася. Вона очей не могла відірвати від Ферміна. Про мене жінка цілком забула.
— Що ви можете розповісти нам про Пенелопу та Хуліана?
— Усе. Вони забрали її в мене, — відповіла Хасінта. — Мою дівчинку.
Я зробив крок уперед і вже збирався був щось сказати, але Фермін кинув на мене погляд, у якому читалося: «мовчи».
— Хто забрав у вас Пенелопу, Хасінто? Ви пам’ятаєте?
— Отець, — відповіла жінка, перелякано підіймаючи очі, немов думала, що нас можуть почути.
Фермін, здавалося, оцінив виразність руху старої жінки й услід за нею подивився на стелю, наче зважуючи імовірність небезпеки.
— Ви кажете про Отця нашого небесного чи маєте на увазі батька Пенелопи, пана Рікардо?
— Як ся має Фернандо? — раптом запитала стара.
— Падре? Чудово. Одного дня він стане папою й закладе вам пам’ятник у Сікстинській каплиці. Він переказує вам найкращі побажання.
— Розумієте, він єдиний, хто відвідує мене. Він приходить сюди, бо знає, що більше в мене нікого немає.
Фермін скосив на мене погляд, наче йому зайшла, та сама гадка, що й мені. Хасінта Коронадо була при власному розумі, й цього розуму в неї було куди більше, ніж здавалося. Її тіло старіло, а душа страждала в цьому жалюгідному місці. Я подумав: а скільки ще тут замкнено таких, як вона чи як той старий, що допоміг її знайти?
— Він приходить, бо любить вас, Хасінто, — лагідно промовив Фермін. — Він добре пам’ятає, як ви піклувалися про нього, як годували його в дитинстві. Він розповідав нам про це. Ви пам’ятаєте, Хасінто? Пам’ятаєте ті дні, коли забирали зі школи Хорхе? Пам’ятаєте Фернандо та Хуліана?
— Хуліана...
Вона неспішно прошепотіла ім’я, але посмішка викрила її.
— Ви пам’ятаєте Хуліана Каракса, Хасінто?
— Я пам’ятаю той день, коли Пенелопа сказала, що одружиться з ним...
Ми з Ферміном здивовано перезирнулися.
— Одружиться? Коли це сталося, Хасінто?
— У той самий день, коли вона вперше побачила його. Пенелопі було тринадцять, і вона не знала ані його імені, ані хто він такий.
— То звідки вона знала, що одружиться з ним?
— Бо бачила його. У своїх снах.
У дитинстві Марія Хасінта Коронадо була переконана, що світ закінчується за околицями Толедо й що поза міською межею не існує нічого, крім темряви та вогненного океану. Хасінті зайшла ця гадка після сну, що наснився їй, коли дівчинці було лише чотири роки і вона лежала в лихоманці — та лихоманка ледь не вбила її. Цей сон був одним з багатьох, і всі вони почали приходити до Хасінти після тієї загадкової лихоманки, яку дехто пояснював укусом величезного червоного скорпіона, що якось з’явився в будинку, хоча ніхто його не бачив. А дехто казав, що все це — капості божевільної черниці, яка вночі пробиралася в домівки та труїла дітей. Цю черницю кілька років по тому було страчено на ґарроті[48]; при цьому вона читала молитви задом наперед, очі її вилазили з орбіт, а над містом ширилася червона хмара, вивергаючи рої дохлих тарганів.
48
Ґаррот — особливий різновид страти в Іспанії та на Кубі: засудженого прив'язували до стовпа й удавлювали залізним кільцем. (Прим. ред.)