Протягом кількох тижнів я приходила до будинку Алдаїв, благаючи, щоб мені дозволили хоч раз побачити мою дівчинку, але мене навіть у ворота не впускали. Тож щодня я влаштовувалася на протилежному боці вулиці, сподіваючись побачити Пенелопу; але я її так і не побачила — вона не виходила з будинку. Натомість пан Алдая викликав поліцію й за допомогою своїх могутніх друзів запроторив мене до психіатричної лікарні в Орті, запевняючи, що я — якась незнайома божевільна, яка завдає клопоту його родині. В Орті я провела два роки, замкнена, немов тварина. Та перше, що я зробила, коли вийшла звідти, — це знов пішла до будинку на проспекті Тібідабо, щоб побачити Пенелопу.
— І вам вдалося її побачити? — спитав Фермін.
— Будинок було зачинено та виставлено на продаж. У ньому ніхто не мешкав. Мені сказали, що сім’я Алдаїв поїхала до Арґентини. Я написала на адресу, яку мені дали, та листи повернулися нерозпечатаними...
— Що сталося з Пенелопою? Вам відомо?
Хасінта заперечливо похитала головою. Здавалося, вона ось-ось знепритомніє.
— Я ніколи її більше не бачила.
Літня жінка застогнала й розплакалася. Фермін обійняв її й почав заколисувати. Під старість Хасінта Коронадо всохла до розмірів маленької дівчинки, й поряд із нею навіть Фермін здавався гігантом.
У моїй голові роїлися запитання, але приятель зробив мені знак, що бесіду закінчено. Уставши, він оглядівся навколо себе в цій брудній холодній халупі, де Хасінта Коронадо проводила свої останні дні.
— Ну ж бо, Даніелю. Ми йдемо. Ти перший.
Виходячи, я на мить озирнувся й побачив, як Фермін став біля літньої жінки навколішки й поцілував її в чоло. Вона беззубо всміхнулася. Я почув його голос:
— Хасінто! Вам подобаються льодяники, чи не так?
На обхідному шляху до виходу ми пройшли повз справжнього пана Кольбато, власника похоронного бюро, та двох його блідих, наче мерці, помічників, які несли дешеву соснову труну, мотузку й щось, що підозріло нагадувало вживаний уже саван. На додачу до безкровної шкіри чоловіки мали виснажені, собачі вищири. Від процесії відгонило зловісним запахом формальдегіду й дешевого одеколону.
Фермін вказав на приміщення, де чекало тіло померлого, й благословив тріо. Люди поважно кивнули головами у відповідь і перехрестилися.
— Хай спочиває з миром, — пробурмотів Фермін, тягнучи мене до виходу.
Черниця, яка тримала гасову лампу, провела нас суворим, засуджуючим поглядом.
Коли ми нарешті опинилися поза стінами будинку, вулиця Монкада — цей безрадісний каньйон з каміння та темряви — здалася нам привабливою алеєю надії. Фермін глибоко, з полегшенням, зітхнув, і я зрозумів: не один я радію, залишивши притулок Св. Лусії позаду. Хасінтина розповідь вплинула на нашу свідомість більшою мірою, ніж ми передбачали.
— Послухай, Даніелю, як щодо крокетів із шинкою та парочки келихів іскристого вина тут, у Хампаньєти? — запропонував Фермін. — Лише задля того, щоб прибрати з рота цей неприємний присмак?
— Щиро кажучи, я не проти.
— Ти сьогодні не домовлявся з дівчиною про зустріч?
— Завтра.
— А, дідько... тебе важко обіграти, га? Ти швидко вчишся...
Ми ще й десяти кроків не зробили в напрямку галасливої таверни, розташованої на тій самій вулиці кількома метрами далі, коли в темряві матеріалізувалися три силуети. Двоє стали за нашими спинами, так близько, що я відчував їхній подих на потилиці. Третій, менший на зріст, але грізніший за перших двох, став на нашому шляху. Це був він. Він був одягнений у свій звичайний плащ і єлейно посміхався.
— Гляньте, хто це в нас тут? Невже це мій старий друг, людина тисячі облич! — вигукнув інспектор Фумеро.
Мені здалося, що я чую, як здригаються від жаху Фермінові кістки. Мій завжди балакучий приятель спромігся лише на глухий стогін. Двоє громил — либонь, агенти кримінальної поліції — схопили нас за барки, ладні вивернути нам руки, якщо ми тільки поворушимось.
— Бачу з твого здивованого вигляду, — глузував Фумеро, — ти вважав, що я давно втратив твій слід. Невже ти думав, що такий шматок лайна, як ти, може виповзти з ринви й видавати себе за порядного громадянина? Я знав, що ти дурний, але аж настільки?.. Крім того, мені сказали, що ти пхаєш свого носа — оцього мерзенного носа — у речі, які тебе зовсім не стосуються. Це поганий знак. Що в тебе за справи з тими жалюгідними черницями? Невже ти з одною з них зустрічаєшся, га?
— Я поважаю сідниці своїх ближніх, інспекторе, особливо якщо ці ближні живуть монастирським життям. Якби ви теж навчилися шанувати інших, це пішло б на користь перистальтиці вашої прямої кишки. Присягаюся, ви б заощадили купу грошей на ліках, — просичав Фермін.
Фумеро видав короткий смішок, у якому промайнула злість.
— Слухай, ти, пане Сталеві Яйця! Якби всі дурисвіти скидалися на тебе, моя робота була б суцільним задоволенням. Скажи мені, як ти кличеш себе сьогодні, сучий сину? Ґері Купер[50]? Скажи мені, якого біса ти пхаєш свого величезного носа у притулок Святої Лусії, й я відпущу тебе лише з попередженням. Ну ж бо, говори. Що вас двох сюди принесло?
— Особиста справа. Ми приходили відвідати родича.
— Родича? Тільки не кажи, що твою кляту матір! Послухай, тобі пощастило зустрітися зі мною в гарний день, а то я б забрав тебе до відділку й дав іще один урок розпеченим лютівником. Будь чемним хлопчиком і розкажи своєму старому приятелеві інспектору Фумеро правду. Трохи співпраці — й ти позбавиш мене від необхідності биття цього маленького розумного хлопчика, якого ти вибрав за спонсора.
— Якщо хоч волосина впаде з його голови, присягаюся...
— Ти налякав мене до нестями. Я щойно наклав у штани.
Фермін судомно ковтнув, немов боячись видихнути рештки хоробрості.
— Чи це не ті самі матроські штанці, які твоя шановна мати, славетна кухарка, примусила тебе надіти? Кажуть, вони добре пасували до твоїх сідниць!
Обличчя інспектора Фумеро зблідло, очі втратили будь-який вираз.
— Що ти сказав, сучий сину?!
— Я сказав: здається, ти успадкував смак і шарм пані Івонни Сотосебайос, дами вищого світу...
Фермін не був наділений міцною статурою, і першого ж удару кулаком вистачило, щоб збити його з ніг у калюжу. Він лежав, скорчившись клубком, а Фумеро осипав його градом ударів. У живіт, по нирках, по обличчі... Я дорахував до п’яти й перестав. Двоє поліціянтів, чиї залізні руки тримали мене, запобігливо реготали.
Марно силкуючись вирватися з їхніх лап, я зустрівся очима з одним із них — і впізнав його. Це був той самий чоловік із газетою, якого ми кількома днями раніше бачили в барі на площі Саррія, а потім в автобусі — він тоді ще сміявся з Фермінових жартів.
— Не втручайся, — прошепотів він мені, — я змушений буду зламати тобі руку.
— Послухай, — кричав Фумеро до Ферміна, — якого біса ти збовтуєш лайно минулого?! Дай минулому спокій! Дивися та вчися, хлопче, — озирнувся він на мене, — ти наступний.
Дивлячись, як Фумеро знищує Ферміна своїми копняками, я не міг промовити ані слова. Мені досі боляче згадувати про жахливі удари, що безжально сипалися на мого друга. Усе, що я зробив, — принишк у зручних поліцейських обіймах, тремтячи та мовчки проливаючи малодушні сльози.
Коли Фумеро втомився буцати завмерле тіло, він відгорнув свого плаща, розстебнув штани й помочився на Ферміна. Мій друг не ворушився; він був схожий на купу старого мотлоху в калюжі.
Випустивши щедрий, паруючий каскад, Фумеро застебнув штани. Він важко дихав, обличчя вкривав піт. Один з поліціянтів подав йому носову хустку. Витерши чоло й шию, інспектор підійшов ближче й витріщився на мене.
Я подумав, що настала моя черга й зараз він мене вдарить. Я навіть зрадів: це допомогло б мені подолати пекучий сором.
Але удару не було. Фумеро поплескав мене по щоці — ото й усе.
— Ти не вартий бійки, хлопче. Я не брудню рук об боягузів. Проблема в твоєму приятелі: він завжди опиняється не на тому боці. Наступного разу я дам йому такого прочухана, що він і не оговтається. Тож глядіть мені!
50
Gary Cooper (1901 — 1961) — популярний актор, символ «золотого віку» Голівуду. (Прим. ред.)