— О, він справжній чоловік, — пробурмотіла Бернарда.
— Коли можна його побачити? — спитав я.
— Тільки не зараз. Можливо, вранці. Йому слід трохи відпочити, щонайменше до завтра. Я б волів забрати його до шпиталю «Дель Мар», щоб йому про всяк випадок зробили томограму. Але, гадаю, ви можете бути впевнені: за кілька днів пан Ромеро де Торрес буде як нова копійка. Судячи з рубців на його тілі, цей чоловік виходив і не з таких халеп. Він справжній борець за життя. Якщо вам знадобиться копія висновку, щоб звернутися до поліції...
— У цьому немає потреби, — перервав я.
— Юначе, дозвольте вас попередити, що це може бути дуже серйозно. Слід негайно повідомити поліцію.
Барсело уважно дивився на мене. Я поглянув на нього, й він кивнув.
— Ще є час, докторе, не хвилюйтесь, — сказав пан Ґуставо. — Зараз важливо пересвідчитись, що з пацієнтом усе гаразд. Я сам повідомлю поліцію завтра вранці. Навіть представники влади вночі мають право на спокій і тишу.
Було очевидно, що лікар не поділяє мого наміру приховати цей випадок від поліції, але зрозумівши, що Барсело бере відповідальність на себе, Сольдевіла знизав плечима й попрямував до Бернардиної кімнати, де лежав Фермін.
Як тільки лікар зник за дверима, Барсело жестом наказав мені пройти до його кабінету. Бернарда, оніміла від шоку та чималенької порції коньяку, зітхнула.
— Бернардо, займись чимось. Зроби кави. Смачної та міцної.
— Так, пане. Зараз.
Я пішов за Барсело до його кабінету — печери, повитої хмарами тютюнового диму, які кружляли між стосами книжок. До наших вух долинуло безладне відлуння Клариної гри на піаніно. Було зрозуміло, що заняття з маестро Нері не дали результатів, принаймні у сфері музики.
Книгопродавець вказав мені на стілець і став набивати люльку.
— Я зателефонував твоєму батькові й повідомив, що з Ферміном стався незначний нещасний випадок, тож ти привіз його сюди.
— Він повірив?
— Не думаю.
— Зрозуміло.
Книгопродавець запалив люльку й сів у крісло за письмовий стіл. В іншому кінці помешкання Клара катувала Дебюссі[51]. Барсело підкотив очі.
— Що сталося з учителем музики? — спитав я.
— Його звільнено. Виявилося, що на піаніно недостатньо клавіш, щоб зайняти його руки.
— Зрозуміло.
— Ти впевнений, що тобі не перепало, як Фермінові? Ти на все даєш односкладні відповіді. Колись ти був балакучішим.
Двері кабінету відчинилися, і ввійшла Бернарда, тримаючи тацю з двома паруючими філіжанками кави та вазочкою з цукром. Коли вона йшла, її хитало з боку в бік, і я побоювався, що можу потрапити під душ з гарячої кави.
— Можна ввійти? Хочете краплину коньяку до кави, пане Ґуставо?
— Гадаю, пляшка «Лепанто» заслуговує сьогодні на відпочинок, Бернардо. Як і ти сама. Іди лягай спати. Ми з Даніелем побудемо тут. Оскільки Фермін у твоїй спальні, ти можеш скористатися моєю.
— Але...
— Це наказ. І не супереч мені. Щоб за п’ять хвилин ти вже спала.
— Пане Ґуставо...
— Бернардо, ти ризикуєш власною різдвяною премією.
— Як скажете, пане. Але я спатиму на покривалі. Це не обговорюється.
Барсело церемонно чекав, поки Бернарда піде. Він кинув собі аж сім кубиків цукру й заходився розмішувати каву ложечкою. За густими кружалами диму від голландського тютюну ледь виднілася його котяча усмішка.
— Як бачиш, я владарюю тут твердою рукою.
— Так, ви міцний горішок, пане Ґуставо.
— А ти солодкомовний співрозмовник. Скажи мені, Даніелю, — тепер, коли нас ніхто не чує... Чому ти не схотів повідомити поліцію про те, що сталося?
— Бо їй уже відомо.
— Ти маєш на увазі...
Я кивнув.
— У яку халепу ви двоє вскочили, дозволь спитати?
Я зітхнув.
— Може, я стану в пригоді?
Я звів погляд. Барсело всміхався до мене без злоби, навіть без своєї звичної іронії.
— Це часом не стосується книжки Каракса, яку ти колись відмовився мені продати?
Запитання захопило мене зненацька.
— Я міг би допомогти, — запропонував Барсело. — У мене є дві речі, яких вам обом бракує: гроші та здоровий глузд.
— Повірте, пане Ґуставо, я вже й так багато людей уплутав у цю історію.
— Тоді ще один погоди не зробить. Ну ж бо, довірся мені. Уяви, що я твій духівник.
— Я не сповідався вже багато років.
— Воно й видно з твого обличчя.
33
Ґуставо Барсело вмів слухати, як лікар або Папа Римський: здавалося, він водночас споглядає та розмірковує. Він дивився на мене, поклавши зчеплені руки під підборіддя, а лікті на стіл, ніби молився. Його очі були широко розплющені, час від часу він кивав головою, неначе виявляв у потоці моєї розповіді симптоми й складав власний діагноз. Щоразу, коли я зупинявся, книгопродавець допитливо здіймав брови, потім махав рукою, мовчки прохаючи, щоб я далі пояснював мою заплутану історію, яка, здавалося, надзвичайно його розважала. Час від часу він брав авторучку й щось занотовував, а то просто дивився у простір, ніби шукав у моїх словах підтексту. Подекуди він облизував губи й іронічно посміхався — не знаю, чи ця посмішка була компліментом моїй винахідливості, чи коментарем до нерозсудливості моїх припущень.
— Послухайте, якщо ви вважаєте, що все це безглуздя, я замовкну.
— Навпаки. Дурні балакають, боягузи мовчать, мудрі люди слухають.
— Чиї це слова? Сенеки?
— Ні. Бравліо Реколона — у нього м’ясна лавка на вулиці Авіньйон і надзвичайний талант не тільки у виготовленні ковбас, але й у складанні мудрих афоризмів. Будь ласка, продовжуй. Ти розповідав про цю веселу дівчинку...
— Беа. Але це моя особиста справа, вона тут ні до чого.
Барсело щиро намагався не розсміятися.
Я вже зібрався був продовжити розповідь про мої пригоди, коли у двері кабінету просунув голову лікар Сольдевіла. Він здавався стомленим.
— Перепрошую, — захекано озвався він, — але я вже йду. З пацієнтом усе гаразд, він у піднесеному настрої, справжній живчик, якщо дозволите так висловитися. Цей ідальго переживе нас усіх. Він навіть каже, що заспокійливе вдарило йому в голову й він дістав насолоду. Відпочивати він відмовляється, натомість дуже хоче перекинутися з паном Даніелем кількома словами щодо справ, яких він мені не розкрив, оскільки у клятву Гіппократа вірить не більше, ніж в апокрифи.
— Ми зараз до нього навідаємось. Будь ласка, вибачте бідоласі його ексцентричність. Він, вочевидь, досі в шоковому стані.
— Можливо, але я б не виключав і певну безсоромність. Він щипає сестру за сідниці й декламує їй куплети про її круті стегна.
Ми провели лікаря з медсестрою до дверей і щиро подякували їм.
Увійшовши до спальні, ми побачили, що Бернарда все ж таки не послухалася наказу Барсело й тепер лежала в ліжку поряд із Ферміном. Тривога, коньяк та втома нарешті звалили її з ніг. Перебинтований, перев’язаний та загіпсований, Фермін ніжно обіймав Бернарду та гладив по голові. На його обличчя боляче було дивитися: воно перетворилося на суцільний синець. Неушкодженими залишилися два вуха, схожі на вітрила, й величезний ніс, по обидва боки якого кліпали очі — очі пригніченої миші. Але усмішка Ферміна — зубів бракує, губи поранені! — сяяла тріумфом.
Правою рукою Фермін зробив привітальний жест, схрестивши пальці на знак перемоги.
— Як ти? — запитав я.
— Помолодшав на двадцять років, — тихо, щоб не розбудити Бернарду, відповів він.
— Облиш удавати із себе казна-що, хай тобі грець! Вигляд у тебе жахливий. Ти налякав мене до смерті. Упевнений, що з тобою все гаразд? Потойбічних голосів не чуєш?
— До речі! Іноді мені здається, що я чую якусь какофонію. Немов макака намагається грати на піаніно.
Барсело насупив брови: Клара вдалині й досі бренькала на клавішах.
— Не хвилюйся, Даніелю, — знову всміхнувся Фермін. — Я переживав і гірші халепи. Цей Фумеро як був мерзотником, так ним і залишився.
51
Debussy — Дебюссі, Клод (1862—1918), французький композитор, засновник імпресіонізму в музиці. (Прим. перекл.)