— Отже, обличчя тобі підкоригував ніхто інший, як інспектор Фумеро, — виснував Барсело. — Бачу, друзі, ви обертаєтесь у високих колах.
— Я ще про це не розповідав, — сказав я.
Фермін стривожено подивився на мене.
— Ферміне, усе гаразд. Даніель уводить мене в курс цієї маленької п’єси, в якій ви удвох берете участь. Мушу визнати, це дуже цікаво. А ти, Ферміне, не бажаєш висповідатися? Попереджаю: я два роки провів у семінарії.
— А з вашого вигляду здається, що якнайменше три, пане Ґуставо.
— Сором тобі. Це перший твій візит до мого будинку, а ти вже в ліжку зі служницею.
— Подивіться на неї, бідолашну, на мого янгола! Я маю чесні наміри, пане Ґуставо.
— Твої наміри — то ваша з Бернардою справа. Вона вже достатньо доросла. Тепер будьмо відверті. У яку історію ви двоє встряли?
— Що ти розповів йому, Даніелю?
— Ми дійшли до другого акту: з’являється фатальна жінка, — пояснив Барсело.
— Нурія Монфорт? — запитав Фермін.
Барсело цмокнув губами від задоволення.
— А хіба фатальна жінка в цій історії лише одна? У мене склалося враження, що сюжет тут не гірший, ніж у «Викраденні із сералю»[52].
— Будь ласка, тихіше. Тут присутня моя наречена.
— Не хвилюйся, у твоєї нареченої в жилах тече півпляшки коньяку. Її не розбудиш і сурмою. Продовжуй або попроси Даніеля розповісти мені решту. Три голови — це краще за дві, особливо коли третя — моя.
Фермін спробував знизати плечима під бинтами та перев’язами.
— Даніелю, я не проти. Це твоя справа.
Примирившись із неминучим, я продовжував розповідь, доки не дійшов до того моменту, коли Фумеро з його хлопцями підійшли до нас на вулиці Монкада кількома годинами раніше.
Коли я закінчив, Барсело підвівся й почав крокувати по кімнаті сюди-туди. Ми з Ферміном стривожено стежили за ним, а Бернарда хропіла, як маленьке теля.
— Янголятко моє! — шепотів над нею захоплений Фермін.
— Деякі подробиці привернули мою увагу, — врешті промовив книгопродавець. — Вочевидь, інспектор Фумеро загруз у цій історії по самісіньку шию, хоча яким чином — цього пояснити я не можу. З одного боку, ця жінка...
— Нурія Монфорт.
— Потім це повернення Хуліана Каракса до Барселони та його вбивство на вулицях міста через місяць після приїзду. І ніхто ні про що не дізнався!.. Ясно як день, що ця жінка бреше.
— Саме це я казав із самого початку, — промовив Фермін, кидаючи на мене промовистий погляд. — Проблема в тому, що дехто страждає на надмір юнацького завзяття.
— Подивіться, хто це каже! — не витримав я. — Просто святий Іоанн Хреститель!
— Досить. Слід заспокоїтися та звернутися до фактів, — сказав Барсело. — Ще одна деталь у Даніелевій розповіді здалася мені дуже дивною, навіть дивнішою за інші. Вона наче не має нічого спільного з основною лінією готичного сюжету цієї саги, але тим не менш.
— Ви мене зацікавили, пане Ґуставо.
— Батько Каракса відмовився розпізнати тіло, твердячи, що то не його син. Це здається мені дуже дивним. Майже неприродним. Ніякий батько в світі такого не зробить. І не має значення, яка чорна кішка пробігла між ними. Смерть примирює: вона всіх робить сентиментальними. Коли ми стоїмо перед труною, згадуємо лише добре, лише те, що хочемо згадувати.
— Гарно сказано, пане Ґуставо, — зауважив Фермін. — Не заперечуєте, якщо я додам цей вислів до свого репертуару?
— Але завжди існують винятки, — заперечив я. — 3 того, що нам відомо, пан Фортюні якраз і є таким винятком.
— Усе, що нам про нього відомо, — плітки з третіх вуст, — відповів Барсело. — Коли хтось відгукується про іншого як про цілковитого монстра, існує два пояснення: або оповідач сам святий, або щось приховує.
— Невже ви відчули симпатію до капелюшника? Таж він йолоп! — вигукнув Фермін.
— З усією повагою до сторожів і сторожих мушу ствердити: коли опис пройдисвіта ґрунтується виключно на їхніх свідченнях, моя перша реакція — не довіряти їм.
— Якщо так міркувати, не можна мати впевненості ні в чому. Про все, що нам відомо, ми дізналися з третіх або й четвертих вуст.
— Коли довіряєш усім, не довіряєш нікому, — глибокодумно зазначив Барсело.
— Що за вечір, пане Ґуставо! — зааплодував Фермін. — Так і сиплються перлини мудрості. Якби мені вашу прозірливість...
— Єдина прозора річ у всій цій справі — це те, що вам потрібна моя допомога, моя логіка і, можливо, мої гроші. Звичайно, якщо ви збираєтеся довести цю пантоміму до логічного завершення, перш ніж інспектор Фумеро замовить вам камеру в тюрмі святого Себастьяна. Ферміне, гадаю, ти зі мною?
— Я виконую накази Даніеля.
— Даніелю, що скажеш?
— Що саме ви пропонуєте, пане Ґуставо?
— Ось мій план: як тільки Фермін одужає, ти, Даніелю, випадково відвідаєш Нурію Монфорт та викладеш карти на стіл. Нехай знає: тобі відомо, що вона ошукала тебе й досі щось приховує. Велике чи мале — побачимо.
— Навіщо?
— Щоб з’ясувати, як вона відреагує. Звичайно ж, тобі вона нічого не скаже. Або знову набреше. Щоб побачити бика у всій красі — даруйте мені таке порівняння! — у нього слід устромити бандерилью[53]. Ось і подивимося, що перед нами за бик. А краще б сказати — теличка... Тут знадобишся й ти, Ферміне. Поки Даніель діятиме, ти обережно спостерігатимеш за підозрюваною та чекатимеш, доки вона не заковтне наживку. Коли вона буде на гачку, ти підеш за нею.
— Ви припускаєте, що вона кудись піде? — здивувавсь я.
— О, трохи талану — і все владнається! Неодмінно піде. Рано чи пізно. І щось підказує мені, що радше рано, ніж пізно. Це підвалини жіночої психології.
— А що робитимете ви, докторе Фройд? — запитав я.
— Це вже моя справа. Згодом дізнаєтесь. І будете вдячні.
Я подивився Фермінові в очі, шукаючи підтримки, але поки Барсело розписував свій тріумфальний план, мій горопашний друг потроху засинав, обійнявши Бернарду. Голова Ферміна схилилася на один бік, він блаженно всміхався, і з краєчка його рота на груди капала слина. Бернарда голосно хропла.
— Я таки сподіваюся, що цей виявиться чесним хлопцем, — пробурмотів Барсело.
— Фермін — чудова людина, — сказав я.
— Мабуть, бо не схоже, щоб він завоював її серце своєю красою. Ну, ходімо.
Ми вимкнули світло й тихо покинули кімнату, зачинивши двері й залишивши двох закоханих в обіймах сну. Мені здалося, що я побачив перше слабке ранкове світло у вікнах галереї в кінці коридору.
— Припустімо, що я скажу «ні», — почав я стиха. — Припустімо, я попрошу вас усе забути.
Барсело посміхнувся.
— Запізно, Даніелю. Краще б ти продав мені книжку кілька років тому, коли мав таку нагоду.
Уже здійнялася ранкова зоря, коли я повернувся додому, прочвалавши в цьому недоречному чужому костюмі вздовж кількох пурпурових від світанкового сонця вулиць. Батько спав у фотелі в їдальні; ноги його були огорнуті ковдрою, на колінах лежала відкрита улюблена книжка — «Кандид» Вольтера; батько перечитував «Кандида» кілька разів на рік, і лише тоді я мав нагоду чути його щирий сміх. Я глянув на батька: волосся посивіло, порідшало, шкіра на вилицях почала обвисати... Я дивився на цього чоловіка, якого колись уважав майже непереможним; тепер він здавався мені напрочуд слабким, переможеним, сам не відаючи про це. Певно, ми обоє були переможені.
Я нахилився, щоб укрити його ковдрою, яку він уже багато років як обіцяв віддати до якогось благодійного закладу, й поцілував його в чоло — так, наче мій поцілунок міг захистити його від невидимих загроз, так, ніби я вірив, що цим поцілунком можу ошукати час і переконати його повернутися вспак, щоб до нас знову прийшли наші кращі дні, краще життя.
34
Майже весь ранок я провів, куняючи в задній кімнаті та викликаючи в уяві образ Беа. Уявляв собі її шкіру під моїми долонями; мені здавалося, що я майже відчуваю її солодкий подих... Я з картографічною точністю пригадував контури її тіла, блиск своєї слини на її губах і на тій смузі світлого, майже прозорого волосся, яка спускалася до низу живота й яку мій приятель Фермін у своїх імпровізованих лекціях із технічного забезпечення сексу полюбляв називати «стежинкою до Хересу».
52
«Викрадення із сералю» — опера В. А. Моцарта, сюжет якої спирається на п'єсу ляйпціґського драматурга К. Бретцнера «Бельмонт і Констанца, або ж Викрадення із сералю». (Прим. ред.)
53
Бандерилья — спис, прикрашений стрічками, що використовується на кориді, аби роздратувати бика; тореадор, який користується такими списами, зветься бандерильєро. (Прим. перекл.)