Дечому просто не варто надавати значення. Деякі речі відбуваються за замовчуванням, попри наше бажання чи заперечення. Деякі речі стають глобальними лише на певний час. Те, чого остерігаєшся, частіше за все не відбувається.
Мені здається, потрібно все сприймати за фактом, оскільки моделювання умовної реальності частіше за все не має нічого спільного з об’єктивною. Тому не варто відмовлятися від точки призначення, навіть якщо маршрут змінюється через обставини. І не слід побиватися за часом, який маєш витратити на дорогу, коли пункт прибуття визначений наперед. Інколи ми маємо щось виконувати, бо так годиться. Хоча сподівання не завжди дарує винагороду. Так само як і невизначеність часом підказує правильні кроки, а певність результату призводить до апатії. Саме через це я люблю метушню. Особливо перебування посеред хаосу в ролі спостерігача, який уважно стежить за акторами, що із серйозним, діловим виглядом ставлять умовні галочки у своїх умовних планах, ведуть розрахунки, складають звіти. І врешті ненавидять усіх навколо, а себе почергово жаліють або беруть на кпини.
Джейсі була цілковитою протилежністю: перебуваючи в епіцентрі цього пекла, дівчина сиділа в тому виході, що і я, та спокійно пила каву. Саме таке враження склалося: вона ні на кого не чекає, нікуди не прямує, а просто читає журнал, попиваючи каву. До слова, цей процес також був у дечому ритуальним, якщо зауважити рівномірність і частоту ковтків. Здавалося, що вона і цукор розмішувала лише за необхідної концентрації води, а каву заварювала тільки за правильної температурі. Мене завжди захоплювала така людська систематичність як спосіб відокремлення від реальності своєрідним захисним шатром. Тоді з’являється можливість краще роздивитися оточення чи хоча б виокремити в ньому своє місце.
Я наважився підійти до неї лише перед посадкою, привід знайшов не найоригінальніший — удати, що я переплутав зону висадки. Тоді вона ввічливо перепросила, що не може допомогти, бо нікуди насправді не збирається, заперечивши моє зауваження, що ми, ймовірно, рухаємося в одному напрямку. Тому я просто всміхнувся й попрощався.
— Обов’язково зустрінемося, якщо так має статись, — відповіла вона.
Тільки ця фраза не була ані проявом жіночого кокетства, ані загадкою для тих, хто любить метикувати над лініями долі. Це були слова людини, яка вільно ставиться до життя: не надто серйозно, щоб не втратити його смак, і не залегковажно, щоб позбутися відчуття реальності. Ця безпосередність мене підкупила. Тому в останні хвилини я намагався її якнайкраще запам’ятати — закарбувати в пам’яті ту легку сукню й жовті кросівки, ті незрозумілі китайські татуювання й численні браслети на руках.
На мене чекала стипендія в Стокгольмі. Я був інтерном відділу психіатрії та працював у галузі психотропних розладів. Амнезія, шизофренія, апатія та їх різновиди, плюс різні суїцидальні доповнення. Це короткий набір моїх щоденних завдань. Цікаво, що ми вивчали хімічні елементи, які мали б наповнювати людський організм і нормалізувати його життєдіяльність. Я ж ніколи не виключав людського чинника, хоча й довіряв медичному боку проблеми. Мене часто захоплювали людські історії, дивували хворі, які за всіма ознаками мали б насолоджуватися життям.
Натомість вони самостійно його ускладнювали. З часом я кожну людину розглядав як потенційного пацієнта, визначав її ризики втратити глузд і шукав передумови, які міг би попередити. Ці сеанси відбувалися на вулицях, у пабах, кінотеатрах із друзями, знайомими, випадковими перехожими. Ця справа цілком мене поглинала й загрожувала експериментами, які з часом я проводив би на собі. Але спочатку я покинув той зловісний аеропорт.
За роботою мені, зрештою, вдалося відволіктись від тієї зустрічі. Хоча буду чесним перед собою: та дівчина мене зацікавила. Наша інтернатура відбувалася в доволі закритому режимі. Власне, коли ти настільки близько працюєш із людьми, то за замовчуванням погоджуєшся на конфіденційність. Заклад був на околиці міста, нас своєчасно забезпечували всіма продуктами, та й загалом створювали нам необхідний комфорт. Аргументували все важливістю нашої праці, тим, що ми не мали відволікатися на побутові речі — насправді ж це було обмеженням будь-якої можливості витоку інформації. Цілковита концентрація на навчанні. Дозованість перебування в соцмережах та ліміт часу на особисті справи. Нас було п’ятнадцять американців на курсі. Ми жили в закритому районі Стокгольма. Грошей нам ставало лише на якісь дрібнички, а навчальна програма не обіцяла різноманітності дозвілля. Утім, ми самі проводили його, обговорюючи теми, так чи інакше дотичні до психіатрії. Добровільне ув’язнення на користь своєї професії, трудоголізм, який ніхто не збирався визнавати. Насправді, ми й не заперечували.