— Я не дуже люблю це все згадувати, як і розповідати комусь. Це все відбувається тому, що ти мені подобаєшся.
Деколи здавалося, що все буде добре, у якісь моменти нам спільно вдавалося сплести всі вузли її свідомості, чітко розібрати питання, які її хвилювали. Вона дякувала, обіймала мене, але за мить знову заходилася плачем. У неї постійно змінювався настрій.
Особливо коли ми порушували питання повернення до нормального режиму життя. Певної миті я боявся, що вона надто звикла до клініки і тепер решта стане для неї чужим і стресовим.
Причини апатії бувають різні. Здебільшого це стреси, емоційне вигорання, хронічні захворювання чи зовнішні залежності, психологічний тиск і неможливість одразу впоратися з проблемою, яка доводить до пригніченого стану. Утім, ці чинники я завжди зводив до одного: втрати віри в те, що раніше давало сили з усім боротися.
Спершу кожну ситуацію людина сприймає через центри відчуття: слух, зір, дотик. Після цього інформація потрапляє до мозку, де відбувається її аналіз, а також розглядання різних варіантів та планування вирішення проблеми. У результаті обирається відповідна реакція. За кожен етап відповідає певний мозковий центр. Але в разі психічних відхилень деякі функції центрів порушені. Тому завдання психіатра — відновити або блокувати дії конкретних мозкових центрів, а згодом налаштувати мозок на об’єктивне сприйняття. Поетапно це знову ж таки складається з пунктів:
— зрозуміти та прийняти проблему;
— встановити логіку викладення та ланцюжок подій;
— опрацювати матеріал, знайшовши в кожному з аспектів ключовий момент, якого слід дотримуватися.
Простіше — це самонавіювання. Медикаментами звільняють мозок від вантажу думок, тобто після приймання препаратів людина перестає обдумувати ситуацію. А потім лікар за допомогою психологічних сеансів намагається переконати пацієнта у відсутності проблеми взагалі.
Ситуація Джейсі була дещо складніша. Насамперед тому, що вона розуміла свою проблему, але в неї не залишилося ресурсів боротися. Я часто подумки прокручував хронологію її життя, спираючись на розповіді та власні домисли. Намагався зрозуміти, коли настав момент перегорання.
Вона надто багато метушилася, надто багато віддавала себе. Надто багато бачила і не пробувала аналізувати. Джейсі просто пропускала все крізь себе: найменша проблема навіть сторонньої людини набувала чималих масштабів. Тільки натомість вона рідко щось отримувала. Я не міг знати, де і з ким вона зустрічалася, яка розмова чи подія підривала віру чи вкидала у відчай. Так само я не знаю, чого вона зрештою шукала. Я знаю, що рано чи пізно нас усе одно щось ламає. Також знаю, що безконечний пошук свого місця в житті чи спроби застосувати себе зрештою виснажує нас. Але коли врешті я був готовий дати їй відповіді — вона втекла. Одного ранку її кімната виявилася порожньою.
Людина має жити в гармонії. Чи бодай із розумінням того, що все, що вона робить, — то не марна праця, принаймні вона не залишиться непоміченою. Це нитки надії, які рятують нас у моменти, коли більше немає сил спинатися, — завдяки ним ми все одно підводимося. Треба триматися за будь-яких обставин. Заради мети чи завдяки людям. Власне, Джейсі часом потрібно було відчувати підтримку, часом чути слова, що їх вона хотіла почути. Вона прагнула, щоб хтось колись попросив її залишитися. Припинити свої пошуки й зупинитися, бо вона потрібна саме тут.
Я міг це зробити в Сирії. Тільки тоді боявся, що рішення може видатися надто емоційним. Чомусь я думав, що обов’язково знайдеться краща нагода. Але радше не міг дібрати слів чи навіть уявити її реакцію. Сама ідея «бути разом» здавалася чимось, що дуже віддалено могло її стосуватися.
Згодом подумав, що міг спантеличити її ще під час першої зустрічі — тоді я боявся бути висміяним. Ще міг спробувати написати їй листа, коли ми вже були знайомі. Міг без запрошення провідати її чи підлаштувати зустріч. Я потім ще довго згадував перелік того, що мав, але не зміг зробити. Тільки залишив її сам на сам із острахом людей, невпевненістю в майбутньому та багажем нагромаджених фрустрацій.
Я зайшов до кабінету й видалив усю її історію. Стер записи розмов, результати тестів та інфографіку прогресу лікування. Я вчинив так, як завжди радив своїм пацієнтам: вдався до штучного забуття й відторгнення. Спроби переконати себе, що тих чи інших подій не було в житті взагалі. Тоді утворюється інформаційний вакуум, що його можна заповнити будь-якими ілюзіями.