Вона просто засинала на грудях, міцно притулившись до його тіла. У кімнаті було просторо й темно. А ще прохолодно через відчинене вікно, яке ще зовсім недавно рятувало від пристрасної задухи, а тепер спонукало їх ставати ще ближчими. Здається, це було найпрекраснішим, що могло тоді з ними відбутися. Вони лежали поруч і не знали, що вранці йтиме дощ, не думали про завтра, і, здається, якби могли, то переконали б себе, що завтра взагалі не настане...
Усе, що я про них знав, — те, що вони між собою були майже не знайомі. Якщо випадкові доторки та ввічливі усмішки можна зарахувати за знайомство. Він чув, що вона приїхала в пансіонат для лікування, що вона заручена і незабаром зв’яже своє життя сімейними путами. Вона про нього не знала й того. А потім вони зустрілися, і в них була єдина ніч, а потім він не чув її слів, а потім, можливо, довгими роками шукав відповідь...
Ця історія закарбувалася в моїй пам’яті і справді мучила останнім часом, наче привид минулого, який не дозволяє поставити крапку. Крапка, до речі, мій улюблений розділовий знак. Щоправда, її важко використати там, де тебе цікавлять її мотиви та його плани, головні герої та їхні історії, передумови сюжету й наслідки, які, очевидно, триватимуть довше за самі стосунки. Ця головоломка часто нагадувала про себе, як старі шрами, що печуть у негоду, чи незавершені справи, що муляють сумління перед Різдвом.
— Але досить цього, — говориш собі, відкладаючи папір убік. Відтак намагаєшся сховатись у світі маленької дівчинки, її невеличкої провінції та однокімнатної квартири із матрацом, від якого болить спина, колекцією східного чаю та проблем, здебільшого надуманих.
Власне, ми справді обговорювали питання, трохи віддалені від нашого світу, тобто ті, які нас безпосередньо не стосувались. Вона часто собі суперечила — говорила, що рано чи пізно нас стосується все, тому не потрібно уникати того, чому можеш дати раду. Але й намагалась уникнути проблем, які самостійно вирішити неможливо, бо не варто тривожити свій спокій.
— Чи є смерть загальною? — запитала мене одного разу.
Я не зрозумів суті питання, тому вона почала пояснювати.
— Адже смерть зачіпає почуття всіх близьких, змінює їхні життя, і не важливо — обтяжує чи звільняє від зайвого вантажу. Зрештою нагадує нам, що це незворотне для кожного, тому варто жити так, щоб потім усе не видавалося марним. Далі вона розповідала про принципи та правила. Вирішила пояснити і без того зрозумілу між ними різницю, мовляв, перше — те, чого не зробиш за жодної умови, друге — те, чого намагаєшся дотримуватися. А вона старалася оточувати себе цікавими й порядними людьми, хоча й досі не навчилася, за якими категоріями це визначати. Намагалась говорити все, що думає, у вічі, щоб не сказати чогось зайвого. Бути відкритою до нового, цінувати свою свободу і свободу інших, відпускати минуле, допомагати людям і тваринам і не розраховувати на долю.
— Чому ти тоді втікаєш, чому сама? — своїх слів я не добирав.
Вона на хвилину знітилася й замислилася, але потім упевнено відповіла:
— Тому що рано чи пізно хтось руйнує все, у що ти раніше вірив.
Її самотність, безперечно, не була випадковою, хоча я більше не зазіхав на розуміння її причин. Де в чому навіть підтримував, оскільки сам давно для себе обрав такий спосіб існування. Слово «існування» — саме те, яке я хотів дібрати. Самому важко. Але самому треба вміти бути. Досвід самотності передбачає особливість майбутніх стосунків, а звичка бути наодинці — уміння їх цінувати. Потім ми скерували розмову в річище випадковості. Я навіть пообіцяв написати твір про незворотність долі, і ми разом придумали назву: «випадкова самотність». Потім вона вперше притулилась до мене і, зручно вмостившись на матраці, тихо сказала: «Бути самотнім — не добре, але зручно».
Більше лірики між нами не було. Як і відвертих розмов. Вона була переконана, що в момент, коли люди звіряються, — мусять розлучатись. Або залишатись назавжди. У друге вона не вірила. Тому ми й далі розмовляли про відсторонене. Важку долю держслужбовців та їхні позачергові страйки. Мусульманських терористів і дискримінацію, яка їх до цього схиляє. Айсберги Антарктиди та глобальне потепління. Технологічний хаос і фінансовий колапс. Згадували навіть стародавні догми й сумнівні пророцтва, що в них вона якраз вірила. Нічого персонального, нічого конкретного. Окрім якихось мимовільних інтриг, натяків, беззмістовних секретів і загадок.