Я провів так шість років, мої батьки були прості робітники, часу в них на мене не було. Я їх також більше не згадуватиму. Достатньо розуміти, що вони не відігравали в моєму житті важливої ролі. А потім стався той випадок.
Мені було п’ятнадцять, і я закінчував середню школу. Досі працював у Якуба, який на той час дуже зістарівся, але своєму стилю життя не зраджував. Досі думаю, якби він не помер так швидко від раку легень, ми б по-чоловічому подружилися. На одній з його вечірок я звично допомагав накрити стіл, здебільшого мене просили бігати до погреба по вино.
— Ти доглядаєш за садом Якуба? — запитала мене жінка з низьким голосом.
Вона була голою, з великими грудьми, посіченим волоссям і малопомітним чорним трикутником унизу живота.
— Я доглядаю за садом Якуба, — максимально чітко відповів я. Вона посміхнулася.
— Це твої малюнки? — запитала мене, махнувши рукою в бік задвірка.
— Так.
— Я тобі подобаюся? — запитала вона.
— Так, — знову лаконічно відповів я, приховуючи гарячу ерекцію.
— Це добре, — сказала вона, а потім залишила адресу й попросила прийти до неї завтра о шостій.
Вона спізнилася на десять хвилин, потім холерично шукала ключі в сумочці.
Я відповів, що пробачаю, бо вона носить моє улюблене ім’я — Олександра — і в неї красивий костюм. Вона заперечила, бо це чоловіче поєднання. Не розумію чому. Потім я щось говорив, вона діставала щось із холодильника. У кімнаті було холодно, але вона скинула жакет. Потім швидко розповіла про себе. Я дізнався, що вона адвокат, переселенка з Польщі, але вважає себе українкою. Я зауважив, що в неї хороший смак.
Вона не курила, але пила багато вина й була вегетаріанка. Казала, що багато працює, інколи танцює ночами. А ще відвідує могилу своєї дочки. Чоловіка свого не кохає, але він військовий пілот, тому вони часто не бачаться. Потім говорив я. Вона всміхалася. Точніше, насміхалася, але я це сприйняв як хороший знак.
— Ти дорослий не за роками, — вона зазначила.
Насправді я не розумів, що говорив, але так було написано в книжках, які я знаходив у Якуба, у чому їй і зізнався. Вона знову всміхнулася і попросила підійти.
— У тебе гарні кучері, — сказала, але для чогось заходилася мене роздягати.
Після того взялася роздягатися сама. Я хотів їй допомогти, але вона заперечила. Стало сухо в роті й солоно в повітрі. Вона торкалася мене руками, потім вустами, а згодом я відчув її тепло. Це тривало лише хвилину. Вона підвелася і притаманно собі всміхнулася. Підійшла до столу й сіла вечеряти, а я лежав незворушно, важко вбираючи холодне повітря. Моє тіло крутило.
— Хочеш вина? — запитала.
Я відмовився. Відтак вона підійшла й знову накинулася на мене. Здається, цього разу мені вдавалося краще. Вона стогнала й важко дихала, раптово скрикнула, злізла з мене і ще деякий час вовтузилась поруч. Мабуть, її ноги звело в судомах.
— У тебе є талант, я хочу тобі допомогти, — сказала Олександра, і ми заснули.
Таких історій дедалі більшало. Мені щось говорили про кучері й талант, я чемно слухав і чекав на продовження. Я вже більше розумів, що відбувається. Часом брав ініціативу у свої руки. Минуть роки, і я не пам’ятатиму імен усіх цих зрадливих дружин чи голодних поціновувачок мистецтва. Згодом стає зрозуміло, що самого таланту досить, щоб сподобатися, і ти вже ставишся до мистецтва як до засобу зваблення. Часом запитував себе: що змушувало жінок так легко піддаватися на доволі ліниві маневри? І мені здавалося, вони вважали, що таким чином стають дотичними до чогось великого й духовного. Мистецтво вабило і дурманило їм розум. Соромно зізнатися, що мені достатньо було банального виділення сперми, моє тіло таким чином розслаблялося і я міг ставати до роботи. Тому мені доводилося вигадувати історії про натхнення й муз. Вони хотіли це чути.
Олександра мені справді допомогла. З наступної осені мене прийняли в школу мистецтв. Це був інтернат закритого типу, де юнаки навчалися музики, літератури, рисунку. Ми жили у восьмимісній кімнаті. Інколи було галасливо й важко, але в мене було своє ліжко, а ще зникла потреба самостійно заробляти на їжу. Тому все влаштовувало. Навчання починалося о сьомій ранку із загальних предметів, після обіду — профільні заняття. Я ще не до кінця ототожнював себе із художником, просто це єдине, що в мене виходило і давало спокій.