Він був у мене один із перших, він був вправний коханець, але справа не в цьому.
Зізнаюсь, я боялася його. Хоча агресії він не виявляв. Першою кінчила я, тому мені було дуже важливо, щоб йому теж було добре... Коли його тіло затремтіло, я чомусь різко підвелася й почала шукати одяг, розкиданий у його майстерні. Він не намагався мені перешкоджати, а став набивати люльку.
— Зачекай, — попросив він, і я вмить підкорилася.
Він підійшов і знову зняв з мене одяг. Потім приніс невеличке крісло і попросив сісти на нього. Він почав мене малювати. Спочатку я не розуміла, що відбувається, але це тривало недовго. За півгодини він попросив мене підійти. На малюнку я здавалася красивішою. Мені сподобалось, тому я заходилася його цілувати. І тоді сталось те, що змусило мене втікати. Він не реагував на мене. Він відштовхнув мене і далі дивився на картину. Це тривало десять хвилин... Він навіть не зауважив, як я стала вдягатись, навіть не надав цьому значення. Тому я просто зібрала речі і втекла. Дорогою наступила на склянку з під вина, звідси цей шрам. Але тоді я не переймалася через кров... Я познайомилась із тим, що може бути набагато небезпечнішим — справжньою одержимістю. Тому я втікала — мене злякав його погляд.
Після того ми бачились іще кілька разів. Він не уникав цих випадкових зустрічей, але обмежувався привітаннями. А я не насмілювалася розпочинати розмову. Інколи я навмисно проходила повз його будинок, часом навмисно пила каву в «Штуці». Він усміхався до мене. Але більше не кликав.
Магда притулилась до мене, закінчивши розповідь. Я обійняв її — вона потребувала цього захисту. Я відверто не пам’ятав тої дівчинки, але поки не міг зрозуміти, що хотіла ця доросла жінка. Все відбувалося надто швидко, але не могло мене дивувати, і вона розуміла, що це єдина можлива історія для нас. Якби вона попросила, я б віддав їй цю картину, хоча вона б могла з легкістю апелювати, що кохала мене в той момент і не заслуговує осуду. Чи кохала вона свого офіцера, чи це був страх або статусний етикет? Вона не намагалася ніяк запобігти виставці, хоча могла схилятись і до хитрощів, і до маніпуляцій. Вона могла зізнатися, і це залишилось би таємницею між нами двома. Бо ці психологічні ігри, які спочатку вабили загадкою, тепер дратували невизначеністю. І з часом почали відволікати.
Чим захоплює мистецтво? Чому йому дозволено описувати людські вади без подальшого осуду та відвертих апеляцій? Бо суспільство краще сприймає правду в такій латентній обгортці, названій мистецтвом? Тоді яка її ціна і який ризик? І чи вабить творчість наближенням до істини, чи розуміння її невловимості, навпаки, призводить до божевілля?
Коли Магда йшла, то зізналася, що справді спочатку хотіла викрасти картину після першої ж ночі, але цікавість і віра в людей перемогли навіть відданість чоловіку... Вона довго намагалася зрозуміти для себе, що ж тримає її поруч і чому ця історія так хвилювала її всі ці роки... Це не міг бути сором — вона лояльно ставилася до будь-яких проявів мистецтва, це не міг бути страх викриття — у неї вистачило б дипломатизму, щоб гідно вийти навіть із критичної ситуації. Чи хотіла вона щось дізнатися про себе? Чи поставити крапку? Чи просто звернути на себе увагу?