— Ні. Якщо вирішив спалювати мости, будь певен, що ніколи не захочеш повернутись, а будуючи стіни, упевнись, що цей кордон назавжди. Повернення не пророчить нічого доброго...
— Це важко?
— Повертатись?
— Ні. Втрачати.
— Важко. Якщо винен у розлуці. Коли втрачаєш людину, спочатку намагаєшся абстрагуватись, забути, обрубати всі точки з’єднання. Мине час, і ми автоматично будемо налаштовувати себе проти неї, згадуючи лише погане, адже так простіше, легше сприйняти і відпустити. Але якщо справді відчуваєш провину, то одного дня надзвичайно сильно захочеш повернутись. Та правда безжальна — це неможливо. І почнеться добре знайома нам теорія «недо-». Недокохав, недоказав, недослухав. І ще багато важливих слів із заперечною часткою. Тільки... коли настає прозріння, ми розуміємо, що тієї людини нема, а нам доведеться із цим миритися...
Цього разу випили з моєї ініціативи. Я відпустив дівчат додому, зачинив кафе і повернувся до свого співрозмовника.
— Хоча знаєш, а втрачати інколи корисно, — дійшов висновку мій товариш. — Ба більше! Втрачати просто необхідно для того, щоб навчитись цінувати втрачене. От, наприклад, що ти цінуєш понад усе?! Ти цінуєш те, що можеш ходити? Ти знаєш, що таке ризик залишитися паралізованим на все життя? Як це: однієї миті на всі подальші перестати бачити красу світу чи чути його голос? Що вибереш? Суху правду чи якісно зіграну брехню? Вірне кохання чи, може, красивий секс? Аборт чи перші емоції новонародженого? Цінувати? Навряд! Ці всі речі — буденність... Вони є в кожного з нас... Цінуєш лише, коли втрачаєш!
Ми закурили. Він тричі кашлянув, потягуючи сигарету.
Він думав, про що б мене спитати, а я хотів запитати, про що думає він.
— Ти віриш, що існує кохання? — нарешті мовив чоловік.
— Існує все, у що віриш. Хіба не так?
— І що для тебе кохання?
— Не знаю, чи дам влучне визначення. Не впевнений, що воно взагалі є. Думаю, кохання — це коли людям приємно бути поряд.
— І ти знову помиляєшся, хлопче. Ти маєш зрозуміти: людям приємно. Людям загалом приємно. Ми так запрограмовані. Людині потрібна людина. Але так само вона може без неї обійтися! Навіть якщо колись було приємно.
Він на мить зажурився по цим словам, а потім додав:
— Після того ти ховаєшся в роботі та час від часу напиваєшся в кабаках.
— Що тоді найважливіше? — запитав я.
— Знання, — без вагань відповів чоловік, — вони ніколи тебе не зрадять. Знання — наше основне багатство. Розумієш, людина може забрати в тебе безліч речей: твою красу, майно, навіть життя. Є одна річ, на яку ніхто не спроможний зазіхнути, — це знання. Можливо, саме через них інші заміряються на красу, майно і навіть життя. Та хай би що в тебе забрали, якщо володієш знаннями, то ніколи не збіднієш.
— А успіх?
— Успіх? Мало хто може побачити його істинне обличчя. Успіх — дуже лукава річ, мій друже. Успіх набагато підступніший за невдачу. Він плете тенета із розслабленості та ейфорії, що рано чи пізно призведуть до невідворотного провалу. Запам’ятай: успіх — це падіння. Тому заради одного злету будь готовий падати безліч разів.
— Після декількох можна і не зіп’ятися...
— Помиляєшся! Підводишся завжди. Головне — не боятися! Страх — найбільший ворог, а люди — лише його в’язні. Вони частіше не отримують того, чого хочуть, тільки тому, що вважають, що не заслуговують на це.
— То як досягти успіху?
— Дуже просто: чинити протилежне тому, у чому тебе переконують, — підсумував чоловік, перехиливши келих.
Погасло світло. За мить увімкнулося. Генератор переключився на економрежим. У такому освітленні стали ще помітнішими його зморшки. Здається, я перебував на порозі розуміння його депресії.
— Старість — це страшно? — запитав я нарешті.
Він якийсь час мовчав. Мовчав так довго, що це потрібно було якось виправдати.
— Так завжди, — усміхнувся він. — Що простіше запитання, то складніше на нього відповісти.
— То ви боїтеся старості? — наполягав я на своєму.
Він знову змовчав, а за мить додав:
— Мовчання не завжди приховує обман, частіше мовчання — це відсутність правди. — За цими словами він самостійно налив нам по чарці. Вихилили.
— Якщо думаєш, що наше життя — годинник, то помиляєшся. Наше життя — таймер. Старість виходить далеко за межі часового виміру, а найсміливіші самі визначають момент власного демаршу.
— Самогубство для слабких, — вагаючись у правильності своїх висновків, сказав, і, вгадавши, спровокував порив його гніву.
— А що ти знаєш про життя, хлопче? Що ти знаєш про людей? Усе, що ти бачиш, — ілюзія... Ти хочеш жити в ілюзії? Ти хочеш залишитись і потонути в її глибинах? Знаєш, що найгірше, друже? Знаєш, що завдає найсильнішого болю? Те, що людина залишається в момент, коли їй потрібно йти. Навіть тоді, коли впевнена, що втеча — єдиний вихід. Вона залишається. Залишається, щоб бути нещасливою...