Того дня я боявся звикнути, що вона поруч...
Вона вкотре пішла, тепер надовше. До цього звикати не хотілося. Вона наче відчувала мою внутрішню боротьбу, але поки не ставила в ній крапку. Підозрював, що вона знову чекала якогось кроку від мене. Непомітного жесту. Такого, як той, коли вона з’явилася. Нам обом стало зрозуміло, що «нас» скоро не буде. Ми жодного разу цього не обговорювали. Це найкраще — коли кожен знаходить для себе причину сам.
Люди або підходять одне одному, або ні. Будь-які непорозуміння лише підштовхують до цього питання. Ми часто боїмося собі в цьому зізнатися та відпустити. Рано чи пізно будь-які стосунки завершуються. Це потрібно розуміти, і саме тому ми маємо не тільки будувати відносини, а готуватися до того, що колись людини не стане.
Ввечері знову повернулась і приречено глянула на мене... Було помітно: її лякала залежність, але поки вона не могла протистояти цій силі тяжіння.
Часто люди бояться синдрому розлуки. Інколи легше бути поряд і не кохати, аніж наважитися піти... Коли втрачаєш людину, то мимоволі божеволієш, навіть якщо намагаєшся цього не помічати. Задихаєшся від нестачі почуттів, тонеш у морі спогадів, заледве стримуєш надмірний марш серця, що пульсує на межі розриву, де єдиним порятунком здається свинцева куля... Однак мине час, і все поволі налагодиться: організм відкидатиме алкоголь, сльози вичерпають свої запаси, а ти знайдеш причину для ненависті. Вона, втім, також скоро мине, адже ненавидіти те, що так схоже на тебе, — неможливо. Надалі ти почнеш вбачати її в кожному перехожому. Згадуватимеш улюблені місця, закарбовані назавжди в пам’яті фрази. Згадуватимеш рідні обійми, із радістю сумуватимеш за ними. Згодом обійматимеш іншу, але хай би кого ми втрачали опісля, ми завжди згадуватимемо лише одні обійми. Саме ті, від яких колись, можливо, втікали, навіть ті, які почали набридати. Так завжди: кохання приходить опісля звички. Джулія це розуміла, тому поки не йшла, їй хотілось зберегти яскравий образ — стати моїми особливими обіймами.
Найстрашніше відчуття — це передчуття швидкого кінця. Особливо коли комусь пообіцяв, особливо коли пообіцяв не відпускати. Ці моменти схожі на ті, коли в руках уже тримаєш квиток на поїзд, а в пам’яті — ще не втілені бажання. Частіше це випадки одностороннього квитка із самотнім купейним місцем. У такі моменти хочеться перекричати звуки перону, хоча насправді тобі не потрібні ані вибачення, ані виправдання. Людей ніколи не втримаєш. Тим паче словами!
Я розумів, що розмов тут не потрібно, розмови взагалі у наших стосунках були зайвими, тому просто запитав:
— Як ти визначаєш свій рух?
— Підкидаю монетку, — відповіла білявка, — орел — іти, решка — залишитись.
Вона ще була поруч, а я вже намагався звикнути до думки, що скоро знову вдивлятимусь в порожнечу зажурених стін. Часто зазирав у її кімнату. Вона дочитувала книжки. Переглядав її сторінку в соцмережі. Розумів, що тепер робитиму це частіше. Запасався вином, не мив після неї посуд, не мився в душі після сексу... Намагався хоч на трохи зберегти усмішку в себе на обличчі...
Я розумів, що йде не вона, а поволі помираю сам, розстеляючи собі постіль у потускнілій безодні її тимчасового притулку... Дивився у віддзеркалення смутку в її очах — вони відображали знайому самотність і непохитну впевненість у наступному кроці.
Коли вона востаннє переступила поріг моєї домівки, я перш за все закурив сигарету. У моїй несвідомо прокуреній пам’яті безупинно крутилися два епізоди: як вона заходить до моєї кімнати та як виходить із неї. З лівої ноги — на удачу. Наразі я не міг визначити для себе, чого хотів би більше: щоб вона з чистої сторінки зайшла чи щоб ніколи не приходила взагалі.
Завдяки білявці я збагнув одну істину: люди постійно шкодують про те, що сталося, і мріють про незвідане. Та, навіть проводячи дюжини самотніх ночей, засинаючи в обіймах холодної подушки, Джулія ніколи не шкодувала ні за часом, ні за людьми. Усе правильно. Зазвичай ми сумуємо не за людиною, а за почуттями, які вона подарувала.
Годинник пробив північ. Я не спав уже понад добу і нарешті вирішив провітрити кухню, що смерділа картоплею та сигаретами. Вдихнувши краплю самотності, я на крижаному вікні сухими потрісканими пальцями намагався відтворити її риси. Невдача. Притулився до батареї та спробував зігріти свої руки. Сидів непорушно, вдивляючись у незвідану далечінь картини, що вже два роки непомітно висіла в кімнаті. На ній зображено старе судно, що от-от, знівечене ударами бездушної грози, залишиться уламками у спогадах, мов почуття, що розбиваються міцними хвилями п’янкої байдужості.