Ну, думаю собі, це вже ти почав своєї. Піду краще вісь кінчати. Позичив сокиру та й з хати.
Коли так надвечір, – майструю я ще коло стодоли, чую, – в Карповому дворі сварка. Щось так здорово басом лається – і голос по знаку. Прислухаюсь – аж то тесть Карпів, жінчин батько. «За що вони завелися?» – думаю собі, та й приступивсь до ліси.
«Оддай мені ті гроші, що ще не проциндрив! – кричить тесть. – Я їх заховаю, поки не прочумаєшся».
«Яке вам діло до мого життя й до моїх грошей? Не ви мені їх дали!» – сердиться Карпо.
«Опам’ятайся, Карпе! Що ти вигадав: по-панському схотів жити, кров свою одмінити? Чи ти сповна розуму? Ей, накласти б тобі на бідність, щоб знав, як переводити важкою працею загароване добро».
«Не по-панському, раз вам сказав, а по-людському! Ну, та що з вами балакати, однаково, як з тим кілком!»
«Що ти мені сказав?»
«Те, що чули».
«Та-ак?»
«А так».
«Ну, то бувай здоров, небоже!»
«Щасливо».
Розсердився старий, гримнув дверима, пішов.
А Карпо й собі надувся, мов індик.
«Йди, – каже, – під три чорти, обрид».
Овва! думаю: розбили глек, а воно недобре, бо тесть таки частенько запомагав Карпа. Прийде коза до воза.
Минула осінь. Зима в нас того року стала зразу, рівна, сніжна. А у селі не забувають Карпа, усе його ймення мелеться й шеретується. Одні кажуть, що він уже проїв ті гроші, що тітка одписала, а другі присягають, що в нього чимало ще лишилось. Усе, кажуть, возить щось з міста, загорнене папером. Та й коня сторгував у іванівського попа, ще й не абиякого, а за сто карбованців. Півсотні оддав уже, а півсотні позичає в нашого-таки чоловіка, багатенького хазяїна. Бач, думаю, й не похвалився, дарма що товариш і сусід. Коли се справді – приводить коня. Кінь гарний, расовий, басує, що й не вдержиш, сказано – огер. Хвалиться Карпо, радий такий.
«Правда, – каже, – дешево купив?»
«Воно-то недорого, так інший за ті гроші пару купить».
«Е, я люблю хоч небагато, так гарного».
Того ж таки дня запріг він буланого в санчата й повіз жінку кататися. Зглядаються люди, все село дивує з нового багатиря.
На другий день зайшов я за чимсь до Карпа, не застаю, сама йно молодиця.
«Нема, – каже, – мого вдома: повіз іванівському попові за коня гроші».
Тонко ж ти прядеш, голубе, коли на позичені гроші такі коні купуєш. А проте повіз, то повіз. Сам знаєш, що робиш, мені байдуже.
Коли це вночі, спимо ми, щось у вікно – стук!
Схопився я:
«Хто там?»
«То я, Карпиха».
«Чого вам?»
«Вийдіть на час».
«Ну, що там?» – питаю з порога.
«Ой лишечко, біда – коня вкрадено, чоловіка привезли п’яного, без пам’яті, ще й гроші у нього витягли – п’ятдесят рублів. Йдіть до нас, давайте яку раду».
От тобі й маєш, думаю, та скоріш на себе кожушанку і йду. Вступив у хату – лежить Карпо на лаві плазом, мов зарізаний кабан, і пальцем не ворухне, одно постогнує. Розхристаний, розперезаний, без чобіт – гидко глянути. Коло нього сидить чоловік, таки з нашого села, що привіз його. А молодиця що не гляне на Карпа, то так і заголосить, аж тіпається, бідна.
«Що ти наробив, клятий? Пропали ми тепер на віки вічні. Де ти гроші подів, ледащо, кажи, де?..»
Та сіпає його, та торсає за плече. А він тільки лупне очима та й мукне. Звісно, людина непитуща, його й розібрало.
«Обшукайте його, – раю, – скрізь, може, де знайдете».
«Нема, – каже, – я вже скрізь оглянула, навіть устілки з чобіт повикидала, бодай його з пам’яті викинуло!»
«Де ж це він начастувався?»
Чоловік той і розповів: «Їхав він, – каже, – до іванівського попа і вступив по дорозі до мальованої корчми, не знати за чим. А там пили якісь – хто його розбере – чи воно панки, чи цигани… От він з ними й почав про своє: і як треба по-людському жити, і чому неправда у світі повелася. Добалакались до того, що Карпо під стіл ізвалився… Бачу, – каже, – діло погане, вивів його з корчми, глип – аж нема коня. Ну, наробив я галасу… Сюди-туди – шукай вітра в полі… Тоді я його на свої сани й привіз…»
«Давайте раду», – благає Карпиха.
Стягли ми з Карпа свиту, поклали на постіль – хай проспиться, а самі на коней і майнули на розвідки.
Повернули аж на другий день, з полудня вже було, ні з чим, звісно…
Тільки я в хату – суне Карпо до нас, а сам схуд, зчорнів, як з хреста знятий.
«Eгe, – кажу, – отак наші по-людському живуть…»
Глянув він на мене – та так жалібно, аж за серце вхопив.