— Чи він зроду такий працьовитий та мовчазний?
Максим осміхнувся:
— Та він трудяга парубок був... звісно, не такий, як тепер, коли його напало...
— Як «напало»? Що напало? — зацікавився я. — Розкажіть, Максиме.
Максим спалахнув. Рум’янець залляв його обличчя, і білі вуса стали немов молочними.
— Багато розказувати, — запнувся він і зараз же почав: — Він, бачите, письменний, грамоту знає, книжку читає. Ще парубком усе, було, до вчителя ходить. А вчитель наш розумний пан був, не гордий, та щось прошпетився, й загнали його кудись... далеко од нас... Так ото було чи в неділю, чи в свято — Карпо вже й сидить в учителя на бесіді. Парубки на вечорниці збираються, кличуть його до дівчат — не хоче.
«Що я, — каже, — почую там розумного, чого навчуся?.. Дурниці, й більш нічого...»
«Чи не в ченці часом гадаєш постригатися?» — жартують було.
«У ченці я не піду, а худобиною нетямущою вік звікувать не бажаю...»
Хлопці й налають його, що він наче худобиною їх нарікає, а він нічого, знов до учителя в гості...
Ми з Карпом товаришували — звісно, зросли укупі, разом і горобців дерли, і товар пасли, разом і парубочили... Оце в неділю збираюсь, було, на музики, підійду до ліси й гукаю Карпа, щоб охотніше було поміж челяддю. А він висунеться з хати та й тягне мене у садок.
«Ходім, — каже, — до мене, я тобі краще щось розкажу».
Не хочеться часом, та так же просить, так просить. Посідаємо в холодку, й почне він говорити, почне оповідати, — про що вже він мені не розкаже! І як люди по чужих землях живуть, і де які звірі водяться, і що всередині у чоловіка робиться, яке серце, з чого кров та як вона по жилах біжить. Говорить, а очі в нього так і блищать, мов жарини... А часом зіб’ється, запутається.
«Ні, — каже, — не так, піду спитати в учителя».
Недовго й ходив — поїхав учитель...
Засмутився Карпо, не їсть, не п’є, як ніч ходить... Глузують наші, на сміх його беруть:
«Що ти, батька рідного поховав чи тобі коняка здохла, що мов неприкаяний тиняєшся, од вітру валишся?»
«Батька!.. що мені рідний батько? Пустив на світ темного, як табака в розі, та й звікуй отак... а цей мені очі одкрив... світ мені тепер не той став, одмінився наче. Тільки не встиг ще про все дізнатися».
«А ти б до нової вчительки... вона б тебе довчила», — рають хлопці та моргають один на одного, бо добре знають, що нова учителька така, що й кочергою вижене з школи, коли до неї за чим удасися.
Почав Карпо з нудьги до мене вчащати. Нема вже йому вчителя — то він до мене на розвагу та й виливає журбу свою.
«Дивлюся я, — каже, — на наше життя, й аж страх мене огортає. Цілий вік у ярмі, мов худобина яка; кожен норовить тебе запрягти, та ще й поганяє... А що з того маєш? Ні спочинку, ні страви людської, куліш та борщ нізчимний... В хатах тісно, поросята та телята укупі з дітьми зимують; грязь, дихати нічим, нездорово. А ми ж люди, а не свині у хліву...»
Смішно мені з Карпа.
«Хіба ж ти досі не бачив сього, адже ти зріс отут, разом з нами усіма...»
«Бачив я, та мов не бачив, а тепер мені розвиднілось, полуда з очей спала...»
Та й почне розказувать, як живуть люди по чужих землях, — не знаю, чи правда тому, що в книжках пишуть...
«А ми що? Живемо, як кроти, риючись у землі, і байдуже нам, що світить сонце...»
Отак нудився парубок з рік, а далі втихомирився трохи, оженився. Ну, як очоловічився вже, тоді, звісно, не до книжок і не до думок. Достатки невеликі, цілий день у роботі. Дитинка знайшлася... Став він як і люди: забув за своє. Тільки часом, коли щось дуже дошкулить йому, — от як випас людський присудили панові або як урядник голову побив мому братові, — він, було, лається в громаді:
«Ех ви, заморені, захарчовані! Куди вам заступитися за громаду, коли у вас в жилах юшка з картоплі».
Не скажу вам, що з ним було тоді, як мене у москалі взято. Чотири роки одбув, повернувся додому, чую — новина: Карпова тітка померла — десь у городі служила, — стара дівка, самотня, й записала Карпові двісті рублів. «Ого! — думаю собі. — Тепер мій сусідонько забагатів, піду одвідаю його, чи жив-здоров».
Щойно я на сінешній поріг, а вже з хати шибнуло на мене духом печеного м’яса, мов на Великдень. Ввійшов у хату — в печі горить, молодиця щось присмажує, а за столом сидить червоний, аж піт з його капле, Карпо й уминає страву. Зрадів та так з масними устами й поліз цілуватися. Посідали ми. Дивлюсь — на столі повно полумисків і з печеним, і з вареним, а долі кістки валяються.
«Ну, як же тебе Бог милує? Чув я, що тобі пощастило... Аж тепер хазяїном станеш...»
«Та спасибі Богові й тітці покійній: хоч трохи оддишу та поживу по-людському».