Ти збираєш добро з поту та сліз, з людської кривди, а вогонь впав — і де те все? Шукай у хмарі, порпайся в попелі... Ха-ха!..
Лиха радість наливає Хомине серце. Йому хочеться встати, крикнуть, зареготатись, зілляти регіт з вогнем. Але щось його держить, щось в’яже з вогнем — і здається, що, коли встане або не буде дивитись, стоги погаснуть і не будуть горіти.
Стоги нарешті в’януть. Покірні, тихі, вони рівно палають, як свічі у церкві. Низькі хмари рожевіють на небі, далечінь тріпа чорним крилом, наче кажан.
Тіні копиць полохливо тремтять на осяяній луці.
Сіно дотліває поволі. Часом бухне з тріском сніп іскор або вітер зірве напівзотлілий віхоть та розмече зірками.
Од села чутно далекій гомін. «Се, певно, йдуть рятувати, — дума Хома важко й байдуже. Йому не хочеться встати. — Спіймають? Ну що ж, нехай...»
Все ближче, ближче гомін. Вже чутно, як гейкають люди, як сапають коні і одкидають землю позад себе копита.
Хома нарешті встає. Розминає залежане тіло і ліниво, поволі, весь кострубатий і чорний, відходить у пітьму.
Збирали пізні гречки, коли в селі несподівано з’явився Гуща. Його не зразу впізнали. Він обріс бородою, став старший і наче трохи чужий. Гущу прийняли добре. Міцно і довго парубки трясли йому руку, якось по-новому дивились в очі. Навіть Андрій вже був не той. Потріпав по плечах, підморгнув хитро і засміявся:
— Що, попосидів?
Знаєш, мовляв, за що.
Його питали — як? що? Що чути про землю, що по світах говорять. Він мусить все знати.
Гафійка почула про Марка від Підпари. Він сердито жалівся: і так од голоти життя не стало, а тут ще Гущу пустили.
Гущу?
В Гафійки спинилось серце. Чи вона добре розчула?
Ледве діждалась, як смеркне, і побігла додому. Але по дорозі наткнулась на Гущу.
— Марко!
Не тямила, що простягає до нього руки.
Вони щиро обнялись.
Так все сталося несподівано й просто, немов тільки вчора розстались.
Гафійка сміялась дзвінким уриваним сміхом, наче намисто низала. Вона сама не знала, чого сміється. Рука Маркова тепло лежала на її стані. Борода лоскотала чоло.
— Дивіться, а він з бородою, як дід...
Вони одійшли попід верби.
Марко роздивлявся Гафійку.
Вона була якась нова, прозора, старша.
— Ти мене не забула?
— Ні, не забула.
— Ждала?
— Ждала.
— А тим часом розкидала листочки?
Голос у нього тремтів, теплий і тихий, як по весні вітер, коли дерева цвітуть.
— Ти звідки знаєш? Авжеж, підкидала. Знаєш, Марку, не ті тепер люди, що перше. І в нас була забастовка.
— Ов!
Гафійка страшенно горда.
— Аякже. Багачі так налякались, так налякались. Мій хазяїн ходив, як ніч, навіть їсти покинув. Покладе ложку — не можу, каже. І все боїться.
— А батькові твому і досі досадно, що я не в Сибіру?
Гафійка вся стрепенулась.
— Де там! Як сталось з татом нещастя — змінилися зовсім. Правду, кажуть, говорив Гуща... Добре, що ти вже прийшов. Тепер нам легше буде....
— Кому се «нам»?
Тоді Гафійка розказала Маркові, як вони цілу зиму збирались, як Прокіп приносив з міста книжки і листочки, скільки до них пристало народу. Навіть Прокопів дядько Панас. Розкажіть, каже, про тих демократів...
Гафійка розсипалась сміхом на згадку про дядька Панаса:
— Такий кумедний!
Марко взяв її руку в свою.
— Хороша ти.
Гафійка зашарілась вся, навіть поночі видко було.
— Що — я...
Коло Гущі скоро скупчилась молодь. Од нього вперше почули, що села скрізь гуртуються в спілки. Довгими осінніми вечорами велись безконечні розмови та суперечки. В своїм невеличкім гурточку він завів новину — гуртову працю. Разом орали і молотили — і все виходило краще та швидше у них, ніж у людей. Якось сама собою перевелась на селі п’яна парубоча сваволя, бійки та нічний галас. Ті, що недавно робили бешкет, тепер втяглись в роботу, в гуртове читання. Навіть старі хвалили Гущу. Вони ходили розпитать в нього, чи скоро буде нарізка. Він, певно, знає. Марко сміявся. Ніхто з доброї волі землі не дасть. Як! Не будуть землю ділити? Що ж тоді буде? Що їм робити?
Тільки панський пастух Хома мав завжди готову одповідь:
— Як «що робити»? Бити. Не лишити і на насіння...
Андрій з-за плечей Хоми здіймав скалічену руку, сварився нею й верещав:
— Бити й палити. Як хочеш, пане добродзею, покушать меду, викури бджіл...
Кого їм слухать?
Гуща говорить про спілку, Прокіп про волю, а Хома радить бити й палити.
Панас Кандзюба, важкий і сірий у своїй свиті, як скиба, одвалена плугом, сіяв очами нудьгу питання: кудою йти? де правди шукати?