— Він вийде!.. Він зараз вийде з води!..
Ті, що тягли тіло Андрія, скочили в воду і одним махом сокири поклали Семена назад на місце.
І знов жорстока тиша здушила серце у жмені, знову болюча жага кривавого слова розтягнула хвилю у вічність. Чия тепер черга? Кого покличе смерть? Кожне нове наймення давало іншим змогу передихнути коротку хвилину пільги.
Однак напружену тишу ніщо не порушало. Підпара пошепки радивсь з Максимом, і тільки за плечима у юрми билось і розривалось голосіння Маланки та плач жіночий.
Раптом все стрепенулось, ожило. Юрма зітхнула великими грудьми, і наче брижі пробігли по ній, як по воді.
— Ведуть! Прокіп іде!..
Прокіп підходив спокійний і діловитий, як завжди. Так само, як завжди, охайно лежала на ньому одежа, так само поважні були його рухи і неймовірним здавалось, що ся людина іде на смерть. От зараз підійде, стане, вийме з кишені заяложений зшиток і прочитає громаді, скільки зорав, засіяв та що продав. Інакше не може бути.
Всі очі вп’ялися в нього, а він спокійно все наближався.
Під ноги йому попалась пляма свіжої крові. Він завагався на мить, наче боявся ступити на криваву дорогу, поблід на виду і підняв очі. Вони спинились на рушницях, вилах, сокирах, на Підпарі і купці людей, що вже стояла напоготові. Він зрозумів.
Однак привітався.
Підпара махнув до нього острішками брів:
— Чому сам не прийшов? Ще посилати по тебе... Готуйся. Даси одвіт перед Богом.
— Хіба ти піп? Я дам одвіт громаді. Вона настановляла мене.
— Пізно вже, братику. Зараз помреш.
— За віщо?
— Ніколи розмовляти з тобою. Сам знаєш. Швидше кажи, що маєш.
— Громада так присудила?
— Громада.
Прокіп глянув навколо. Біля Підпари стояли Олекса Безик, Іван Короткий, Олександр Дейнека, дядько Панас. Все однодумці.
— І ви проти мене? Що я зробив?
Вони мовчали.
Рятунку не було.
Дядько Панас торкнув його в плече:
— Може, покликать Марію?
Прокіп безнадійно махнув рукою:
— Покличте.
Вона ледве протиснулась крізь натовп — в новому цупкому кожусі, яким загортала дитину, і зараз уклякла на обидва коліна на мокру од крові землю.
— Помилуйте нас, пане старосто, і ви, чесна громадо... Коли б його не обрали, він би в тому не був.
Вона кланялась низько, разом з дитиною, в один і другий бік.
— Годі, Маріє... вставай... — спиняв її Прокіп. — Слухай, Маріє...
І на хвилину замовк. Забув усе відразу.
— Слухай, Маріє... ось що... коня продайте... нащо він вам...
— Ой Боже, — голосила Марія.
— Мовчи. З тих грошей віддай десятку Пилипу, що я позичив... хліб, як змолотиш, не продавай, своя мука буде... Мою одежу лиши для сина, як виросте — зносить.
— Швидше там! — наглив Підпара.
— Ой, — голосила Марія.
— Кланяйся мамі... нехай простять... та й вже... І ти прости...
Він тричі, як перед говінням, поцілувався з нею, приклав холодні губи до чола дитини.
— Готовий? — питав Максим.
— Ще маю гроші громадські... ключі.
Він поліз у халяву і витяг звідти ганчірку.
— Полічіть... Тридцять вісім рублів і дванадцять копійок. — Потому згадав: — Ще дві копійки.
І вийняв з кишені разом з ключами. Максим забрав.
— Ще маєш що?
— Дозвольте скинуть жупан.
Він розщібнувся і лишився в одній сорочці. Круг нього з співчуттям гомоніли:
— Добрий жупан.
— Шкода було б, якби умазався в кров.
Підпара набивав ще рушницю, решта чекали готові.
— Стійте, — спинив їх Панас Кандзюба, — я сам.
Він все ще біля Прокопа тупав.
— Кріпись, синашу. Служив досі громаді, послужи їй востаннє. Страшно нам... військо іде... не всім бути в одвіті... тобі заплатить Бог... Перехрестись.
Прокіп перехрестився.
Марія все голосила і рвала на собі кожух. Її одтягали між люди.
— Прощайся, синашу...
Прокіп вклонився на чотири угли.
— Простіть мене, люди... Може, кому чим завинив... Прощайте...
— Хай Бог простить... Прощай і нам...
Панас Кандзюба знову торкнувся небожа.
— Куди тобі стріляти?
Прокіп втупив у нього вже мертві очі. Подумав.
— Стріляйте в рот.
Білий, як сорочка на ньому, він намагався розтулить рота, але не міг. Спідні щелепи тряслись в нього, тверді і нерухомі, як дерев’яні.
Панас приклав рушницю мало не до обличчя і бахнув.
А в одповідь на постріл лице плюнуло цівкою крові і обілляло Панасові руки і груди.
Прокіп впав на коліна. Підпара добив його ззаду.
Народ п’янів од запаху крові, хрипіння смерті, порохового диму. А Гуща? А Хома Гудзь? А Іван Редька? Як! Він ще живий?