— Чого я сумний, питаєш? — обізвався Свирид. — Так мені чогось журно нині... Змовились ми з тобою на Молдаву податись, пошукати долі за кордоном... Та ввижається мені, що не втопимо ми лиха в річці, перепливаючи, не загубимо його й у плавнях, переховуючись... Скрізь нам, бурлакам, однаково... Чотири роки блукаю я по Бессарабії, гадаючи втекти від лиха, що залишив на Вкраїні, а ніяк не можу... Я від недолі — а вона за мною. Піду тихіше — біда мене нажене; піду швидше — сам біду дожену... Що з того, що я бурлакую, гірко працюючи? Що я маю з того?.. Свята голизна, та й годі!.. У других хоч родина є, втіха якась у житті, а сирота — мов те покотиполе, що вітер жене по степу, відірвавши від корінця... Зійшло колись і для мене сонечко, та заздрісно стало другим — і заступили...
— Чудна ти людина, Свириде! — перехопив Лука. — Шукаєш щастя по всьому світу широкому, а воно тут, у цій баньці пикатенькій на дні спочиває...
— Зазирав я туди аж на дно саме, а не знайшов своєї долі, не втопив там і лиха свого... Колись і я був щасливий, колись і до мене доля всміхалася... — казав Свирид наче до себе, підперши голову долонями. — Як тепер бачу я долю свою: стан гнучкий дівочий, очиці сині, аж чорні часом... за брови світ би віддав, коли б мій був, такі веселі та хороші... Ластівкою падала коло мене дівчина... А я не кохав її, ні... було, аж за серце мене ссе щось, як день не бачу... Хто його знає, чи в шавлії купано її змалечку, чи в любистку... Тільки грошей, мабуть, не кидано в купіль, бо такою вбогою зросла, як і я... Покохалися ми — побрати б ся, одружити б ся, та ба! Не поставиш хати з лободи, як кажуть, а іншої немає... У приймаки пристав би — так родина велика, сини підростають, до старшої дочки зятя прийняли. Порадились ми з дівчиною, побідкались і стали на тому, що вона піде у найми, складе за рік карбованця якого, а я теж помандрую на Бессарабію на зарібки... Щоб хоч хату було за що поставити та таке-сяке господарство спромогтися... А там — як Бог дасть... Ей, не хотілось мені на ту Бессарабію, так не хотілося, як живцем у яму... наче серце віщувало... Та не послухавсь, пішов. Так по Масниці, по пущенню, першого дня посту й вирушив. Ще ніколи не кидав я рідного села, уперше вибрався в такий світ далекий — тож на серці було неспокійно, лячно чогось, журно... Що там чекає в чужій стороні?.. З чим і як повертатиму?.. Пам’ятаю, поганий був ранок: туман наліг на землю, гемзило, ноги грузли в підмитому водою снігу, брудна вода стікала в долину... Погано було як в мене на серці... Вийшов я на гору, став під фігурою і озирнувсь востаннє на село — туман лежав над селом ще густіший в долині, ніж на горі... Коли це з-за фігури щось так тихо: «Свириде!» — каже. Я аж жахнувся, затремтів весь... Озираюсь — аж то вона, Марія моя, з-за фігури сльози втирає...